НЕ ДОТЯГНУВ ДО ЖАДАНОЇ ПОРИ...
Ми говоритимемо про лікаря Бориса Петровича Александровського, котрий не тільки багато років плідно працював у полтавському селі Рунівщина та однойменному — харківському, а й залишив про Тараса Григоровича важливе медичне дослідження. На основі архівних даних, власних досліджень він відтворив досі маловідому достовірну історію хвороби і кончини Шевченка. Про полтавський період життя і творчості лікаря написала письменниця Світлана Ференець, а я відтворив його діяльність у нашому слобожанському селі Рунівщина. Виявляється, Б. Александровський практикував і в цьому поселенні за сумісництвом чи з доброї волі, як у ті часи робили земські ескулапи. Нижче — його висновок.
9 БЕРЕЗНЯ — ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, 10 БЕРЕЗНЯ — 150 РОКІВ ВІД ДНЯ ЙОГО СМЕРТІ
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ І КОНЧИНИ
Шевченко вперше (і дуже пізно, на жаль) звернувся до медиків зі своєю напастю, яка за три місяці стала фатальною. Щоправда, він і раніше нездужав, але жодного разу серйозно не лікувався, переважно переносив хворобу на ногах, нікому, навіть найближчим друзям-побратимам — Б. Зеленському, М. Чалому, Я. Кухаренку, Маркові Вовчку, М. Щепкіну та іншим не скаржився на свої болячки. Тому в біографічних матеріалах, його «Щоденнику» — практично жодних даних про стан здоров'я і лікування не знайдете. Александровський, лікар від Бога, як його називали мої земляки, був «багатоверстатником», він на терапії, кардіології, інших медичних галузях добре знався, тому припускає, що грудна жаба Кобзаря мала й спадкові корені.
Тарас був четвертою дитиною в сім'ї (усього в Шевченків було восьмеро дітей). Мати Тарасова померла молодою (на сороковому році життя). Причина її ранньої смерті невідома. Тарас Григорович зауважує, «що мати померла від хвороби», коли йому виповнилося лише дев'ять років. Александровський вважає, що це була хвороба, спричинена частими пологами, нестатками і непосильною працею, які вкрай її виснажили. Батько Тараса теж пішов із життя молодим «від простуди» через два роки після кончини дружини.
Одна з головних причин Тарасових негараздів — ранні хвороби, які він тяжко переносив — ціла вервечка їх. Навесні 1838 року захворів на черевний тиф. У 1840 році Тараса знову не минув уже висипний тиф: він заразився, доглядаючи хворого свого вчителя, знаного художника К. Брюлова, і дуже важко очунював. Восени 1845-го тривалий час хворів на лихоманку. У 1847-му, восени, в Орському укріпленні Тараса Григоровича взяв у свої лабети, і знову на тривалий час, ревматизм. Далі — цинга, або, як її називали, скорбут — типова хвороба засланців. У 1855 році він теж тяжко переніс малярію. Словом, на його рахунку — цілий «букет» різних недуг, які з роками накопичувались і ускладнювались.
У листі до друга Козачковського Тарас Григорович писав: «...солдат я, да еще солдат какой! Просто пугало воронье. Усища огромные. Лысина, что твой арбуз...»
І коли влітку 1859 року відвідав рідне село Кирилівку, де жили його рідні, то сестра відразу не впізнала у змученій старій людині, що важко дихала, свого брата.
Поет Полонський у спогадах пише: «Т. Г. Шевченко, після заслання в Петербурзі, жив на похідну ногу і не мріяв про якийсь комфорт...» У червні 1858 року він оселився в маленькій квартирі у будинку Академії художеств, де й жив до смерті. Друга кімната була його спальнею, їдальнею і кабінетом для літературної роботи. Дуже маленька, низька й вузька.
І тільки 23 листопада 1860 року Кобзар звернувся по допомогу до лікаря Барі (ознаки тяжкої серцевої хвороби друзі й знайомі помітили давно). Так, 1 березня 1860 року Тарновська писала своєму синові: «Бідолаха Шевченко хворий, і я боюся: чи не водянка в його грудях. Він пересувається через силу, обличчя набрякле». Тургенєв так описував Шевченка: «Широкоплечий, приземкуватий, кремезний...рухи спокійні, хода статечна, голова майже лиса, високий зморшкуватий лоб, густі вуса, що закривають губи, невеликі сірі очі, погляд яких здебільшого сумний, коли-не-коли набував ласкавого, майже ніжного виразу, супроводжуваного доброю усмішкою, голос дещо хриплуватий».
У грудні 1860 року Тарасові Григоровичу стало гірше, лікар надав допомогу і порадив не виходити з кімнати. Увечері 6 грудня його відвідав Ф. Черненко, Шевченко був у досить гарному настрої, йому порадили поберегтись, але він на це не зважив: «Колядувати до куми хоч рачки поповзу». А після колядування йому стало дуже зле. Якраз у своїх спогадах лікар Б. Александровський підкреслює, що той непослух і призвів до катастрофи. Хоча часом йому дещо легшало, і він приступив до написання портрета однієї дами. Ще Тараса Григоровича провідував Лєсков і так описав їхню зустріч: «Шевченко скаржився на біль у грудях і задишку. «От якби до весни дотягти. Та в Україну,— мовив він.— Там, може, й полегшало б, там, може б, ще хоч трошечки подихав...» На жаль, недотягнув до омріяної пори.
14 лютого написав свій останній вірш «Прощання з музою», сповнений людської і душевної туги. У ньому висловлює досить непевну надію, що лікарі допоможуть йому віддалити смерть. У ніч з 24 на 25 лютого (за старим стилем) Шевченко переніс напад грудної жаби, його мучив страшний біль у грудях, не давав дихати, проте поет мужньо тримався, навіть не стогнав. О п'ятій годині 26 лютого Тарасові Григоровичу трохи полегшало, він попросив у служителя академії Гаврила Єфімова принести йому склянку чаю. Спустився в майстерню до незакінченого портрета, охнув і впав...
Попрощатися з Шевченком у церкву академії прийшли майже всі петербурзькі літератори, журналісти, художники, вчені. Були — Добролюбов, Салтиков-Щедрін, Лєсков, Некрасов... Поховали Кобзаря на Смоленському кладовищі.
* * *
Ось таке дослідження провів колишній сільський лікар, згодом професор Чернівецького медінституту Б. Александровський. Честь йому і хвала.
Підготував Віталій СТЕГНІЙ
також у паперовій версії читайте:
- ДО ТАРАСА!
- РЯТІВНИКИ СПАДЩИНИ КОБЗАРЯ
назад »»»