ЗЛОЧИН У КОЛОНІАЛЬНОМУ СТИЛІ
Півстоліття тому африканський континент здригнувся від потужного революційного цунамі. Боротьбу народів за свободу, за вигнання іноземних колонізаторів очолили яскраві лідери.
Наразі антиурядові виступи охопили чимало країн арабського світу. Вістря соціально-економічного невдоволення спрямоване проти власних можновладців. Події розгортаються стрімко і світ ще не знає ватажків революційних виступів.
Тим часом минає 50 років, відколи прогриміло ім'я Патріса Лумумби, конголезького патріота, голову уряду суверенної африканської держави, якого по-звірячому було вбито «чорними» сепаратистами. Їх надихали на злочин білі пани з Брюсселя та Вашингтона. Саме в Конго вони скинули маски та виявили своє справжнє ставлення до країн «третього світу».
Патріс Лумумба поряд із Че Геварою став для мільйонів людей мучеником на вівтарі свободи, символом боротьби за національну незалежність та реальний, а не віртуальний державний суверенітет. Місію цієї видатної людини було жорстоко обірвано на початку його політичного шляху: лише 35 років довелося йому прожити. Проте надзвичайна харизма його особистості, колосальний вплив на маси залишилися у пам'яті людства. Навіть мертвий він наводив жах на своїх катів: тіло його спалили, попіл розвіяли. Ще й досі тінь його переслідує тих, хто причетний до цього злочину. Нарешті й Бельгія визнала свою «моральну відповідальність» за вбивство Лумумби.
У серці Африки
Чи знаєте ви Конго, цю чорну перлину у самому серці Чорного континенту? Велична річка Конго, у нижній її течії — феєричні водоспади Лівінгстона. На сході — національний парк Вірунга, де мешкають екзотичні тварини.
Ця країна — рай для туристів. Її надра — то геологічна енциклопедія: мідь та кобальт, алмази й нафта. Та ще уран, яким були начинені атомні бомби, що зруйнували Хіросіму та Нагасакі — теж конголезького походження.
Це дуже багата країна, але з бідним населенням.
Конго відкрили португальці наприкінці ХV ст., проте тільки бельгійцям удалося по-справжньому доторкнутися до казкових скарбів цієї держави. Аборигенів змушували працювати у пекельних умовах на каучуконосних плантаціях, убивали та калічили за найменшу провину. За 30 років (з 1884 до 1915) чисельність населення скоротилася майже наполовину — на 15 мільйонів. І усе задля розквіту гумової промисловості Заходу за доби автомобілізації.
Ось у такій країні 2 липня 1925 року з'явився на світ у родині бідного селянина з племені батетела Патріс Емері Лумумба. Десятилітнього хлопчика віддали до католицької місіонерської школи. На той час Конго було однією з найбільш християнізованих колоній тропічної Африки, де половина населення сповідувала католицизм. Протягом наступних років на нього чекали курси санітарів, школа поштових службовців, заочне відділення Антверпенського юридичного інституту. Та головне покликання Лумумби — громадська діяльність. У Стенлівілі (нині — Кісангані), адміністративному центрі Східної провінції, він редагує газету, очолює Товариство поштових працівників, Асоціацію персоналу Східної провінції.
Патріс Лумумба стає одним із так званих evaluer — тих, кого прилучено до цивілізації.
Серед корінного населення країни, де не було й трьох десятків осіб із вищою освітою, він вважався рафінованим інтелігентом. Таких африканців бельгійці намагалися схилити до співпраці.
Якби Патріс мав намір зробити кар'єру, то своїм зоряним часом вважав би рік 1955-й, коли був представлений особисто бельгійському королю Бодуену під час його подорожі по Конго. Думки Лумумби щодо легалізації суспільно-політичних організацій бельгійського Конго справили неабияке враження на монарха — він запросив його до Брюсселя. Проте праця «Конго: країна майбутнього під загрозою?», де поряд із аналізом соціально-економічного та політичного становища колонії була критика расової сегрегації, яку Патріс привіз із собою, вплинула на подальше життя Лумумби. Він раптово опинився за ґратами: його звинувачували у розтраті державних коштів.
Ця сфальсифікована справа мала нагадати Патрісу про його справжнє місце. У в'язниці відбулася його метаморфоза: наївний політик перетворився на непохитного борця, спроможного повести за собою маси. Репресії лише надали Лумумбі авторитету й рішучості працювати над створенням загальнонаціональної партії — Національний рух Конго (НРК) — яку він очолив у 1958-му. Мабуть, завдяки харизмі її лідера ця партія здобула авторитет як найвпливовіша політична сила в Конго. Популярність Лумумби лякала колонізаторів; авторитет його у масах зростав. Навіть повторний арешт не похитнув борця. На Брюссельську конференцію «круглого столу», де вирішували майбутнє Конго, Лумумбу доправили майже з тюрми. Саме там визначили дату проголошення незалежності Конго — 30 червня 1960 року.
Зіпсоване свято
Кульмінацією процесу деколонізації став 1960-й. В історію він увійшов як «рік Африки». На політичній карті світу тоді з'явилося 17 нових африканських держав.
Прийшло свято і в Конго.
Та цьому передували тяжкі баталії «круглого столу» між лідерами основних партій та представниками бельгійської колоніальної адміністрації. Там, у Брюсселі, зійшлися майбутні учасники конголезької трагедії поки ще як побратими у боротьбі з колоніалізмом — Касавубу і Мобуту, Лумумба і Чомбе.
Гострі дискусії на конференції точилися навколо майбутнього устрою нової держави. Кожен з її лідерів належав до різних етнічних регіонів, зокрема Моїз Чомбе, лідер партії «Конакат» з провінції Катанга, який підтримував ідею федеративного устрою Конго. Сутичка між Чомбе та Лумумбою мала принциповий характер. Федеративний устрій держави в суто африканських умовах, на думку Патріса, з етнічно розділеними регіонами, мав сприяти сепаратизму і найбільше влаштовував Захід, який сповідував колоніальний принцип «поділяй та володарюй». Отже, Лумумба обстоював ідею унітарного державного устрою, щоб об'єднати країну.
Перемогла його позиція, її було зафіксовано у резолюції конференції.
Однак за Бельгією лишилося право координувати військову допомогу, яку б мали надати Конго, а також виступати арбітром у конфліктах між центральними і провінційними органами влади. Тож під суверенітет та територіальну цілісність молодої держави було закладено бомбу, яка згодом розірвалася, коли Патріс Лумумба очолив коаліційний уряд. Водночас парламент обрав президентом Конго Жозефа Касавубу, представника регіональної партії «Абако». Мабуть, Лумумба щиро вірив у те, що на базі коаліційного уряду може досягти консенсусу з найвпертішими опонентами.
Свято проголошення незалежності розпочиналося у Леопольдвілі (нині — Кіншаса). Спочатку король Бодуен зазначив, що народ Конго має виправдати високу довіру, яку йому виявлено актом про незалежність. У тон королю відповідав і президент Касавубу. Та «брюссельське мереживо» монарха урвало терпець Лумумби, який несподівано встряв у церемонію. Його промова йшла всупереч протоколу й виступам попередніх ораторів. Ніби африканський чаклун він зачарував аудиторію своїми аргументами й карбованими фразами. Проте радикальна програма прем'єра, зокрема створення міцного державного сектора в економіці, африканізація державного апарату та армії, жорсткий контроль за гірничодобувною промисловістю, де ще панували іноземні корпорації, занепокоїла керівників колишньої метрополії. Наостанок Лумумба запевнив присутніх, що ніколи Конго не буде сировинним придатком Заходу: «Відтепер ми вам не мавпи!»
Ця історична фраза остаточно приголомшила короля. Так, для Бельгії реалізація планів Лумумби мала обернутися втратою казкових скарбів цієї країни. Певно, зіпсоване свято вирішило долю першого прем'єр-міністра конголезького уряду.
Перевірка на політичну стійкість Лумумби почалася майже відразу після урочистої церемонії. Пірога конголезького життя опинилася у смузі політичних штормів: виникли спалахи насильства, масові розправи над європейцями, міжплемінні сутички. Дехто зазначав, що винна в тому африканізація армії, де сержант Мобуту став полковником і начальником генштабу. Мабуть, дух свободи, застарілі етнічні й расові проблеми, де люди різних кольорів шкіри мали взаємні претензії, сприяли цьому. Бельгія скористалася цим для інтервенції у Конго.
У ніч із 7 на 8 липня бельгійські військові підрозділи, які ще лишалися у Конго, разом з білими найманцями атакували конголезьких вояків, а згодом, 11 липня, Чомбе проголосив Катангу незалежною державою. Водночас СРСР звинуватив західні країни у причетності до агресії. У ситуації, що склалася, Лумумбі й Касавубу нічого не лишалося, як звернутися до ООН по військову допомогу.
Сафарі на прем'єра
За Лумумбою уважно спостерігали з-за океану і дійшли висновку, що він для них «гірший за Кастро», як висловився Аллен Даллес. Мабуть, шеф ЦРУ мав рацію: у Вашингтоні ще не отямилися від перемоги Фіделя Кастро на Кубі.
Саме тоді розпочалося сафарі на конголезького прем'єра. Механізм усунення Лумумби від влади та його фізичного знищення був розсекречений 1975 року сенатською комісією США із розслідування діяльності ЦРУ в Конго.
У хімлабораторіях ЦРУ готували для нього отруту Не дрімала й бельгійська розвідка: вона розробляла так звану операцію Баракуда для викрадення прем'єр-міністра (виконавцями мали стати бельгійські командос на чолі з полковником Марльє). Негайно покінчити з Лумумбою вимагав бельгійський міністр у справах Африки граф д'Аспремон.
ЦРУ вдалося привести в дію свій диявольський задум — усунути від влади Лумумбу та розігнати конголезький парламент руками його колишніх побратимів. Усе вирішили гроші: від США Мобуту отримав мільйони доларів на своїх вояків. Не обділений був і президент Касавубу. Про Чомбе й говорити не варто: ним опікувалися у Бельгії.
Вересневий антиурядовий путч 1960-го мав проамериканський характер. У діях путчистів відчувалася зловісна синхронність із діями адміністрації ООН на чолі з Дагом Хаммаршельдом. «Блакитні каски» блокували радіостанцію, не допускаючи туди Лумумбу, який мав звернутися до нації (для більшості неписьменних конголезців радіо було єдиним засобом інформації). А потім, разом із мобутівцями, тримали Лумумбу під домашнім арештом.
Тим часом ООН під тиском США визнала легітимність режиму Мобуту. Відтепер Лумумба мав єдиний шанс боротися далі. 27 листопада під тропічною зливою від резиденції полоненого прем'єра таємно від'їхав автомобіль. Він прямував до Східної провінції, де у Стенлівілі зібралися прихильники Лумумби на чолі з віце-прем'єром Антуаном Гізенгою. Проте до Стенлівіля він не доїхав. 2 грудня, на півшляху, Лумумбу було заарештовано, по-звірячому побито та поміщено до в'язниці військового табору містечка Тисвіль. Ще раніше серед арештантів опинилися друзі Лумумби — Жозеф Окіто, віце-президент сенату, та Моріс М'Поло, міністр у справах молоді й спорту.
Життя після смерті
Герой не вмирає, він живе після смерті. Це усвідомлюєш і нині, через півсторіччя після вбивства Патріса Лумумби, Жозефа Окіто та Моріса М'Поло. Перед загибеллю вони ще раз змусили похвилюватися своїх катів. 13 січня 1961-го мало не сталося диво: повсталі вояки у Тисвілі вимагали звільнити Патріса Лумумбу. Звістка про це остаточно вплинула на рішення Брюсселя щодо ліквідації Лумумби. Роль ката доручили Моїзу Чомбе, найлютішому ворогові Патріса ще з часів Брюссельської конференції «круглого столу».
Увесь час польоту до Катанги Лумумбу та його друзів жандарми піддавали тортурам. Свідків — достатньо, починаючи з пілотів літака «Дуглас», на якому полонених транспортували на страту, шведів із контингенту «блакитних касок», які байдуже спостерігали за розправою.
Востаннє вони бачили небо 17 січня 1961 року, коли стояли під прицілом бельгійських командос на чолі з капітаном Гатом. І це символічно: адже вбивали конголезців саме ті, хто поневолив їх батьківщину. Про це доповіла згодом слідча комісія ООН із розслідування цього злочину на Генеральній Асамблеї.
Та судове слідство не відбулося.
Хвиля гніву й обурення прокотилася по світу. У Парижі й Лондоні, Москві та Лісабоні мітинги протесту відбувалися біля посольств Бельгії та США. У Каїрі обурені люди увірвалися на територію посольства Бельгії, зірвали портрети короля Бодуена та замінили їх на портрети Лумумби.
Доля справедлива. Першим із життя пішов генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд. У вересні 1961-го на шляху до Катанги його літак раптово зник із екранів радарів. Уламки лайнера віднайшли неподалік аеропорту. Потім настала черга Касавубу, котрий помер 1969 року. Тоді ж, у вигнанні, в Алжирі застала смерть Чомбе — від серцевого нападу. Опинився у вигнанні й Мобуту, але встиг ще оголосити Лумумбу національним героєм. Це був його реквієм по колишньому побратимові, якого зрадив. Смерть від раку 1997 року застала Мобуту в Рабаті, столиці Марокко. Лише Антуан Гізенга повернувся на батьківщину і 2006-го, через 45 років після загибелі Лумумби, очолив уряд Конго.
Мабуть, десь у вишині, понад Чорним континентом, яскраво світить зірка Патріса Лумумби; вона досі освітлює шлях тим, хто йде до свободи без лицемірства, хто бореться за незалежність без обмежень.
Володимир СКРИНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»