ВІТАЛІЙ МАСОЛ: АВАРІЮ НА ЧАЕС ЛІКВІДОВУВАВ УВЕСЬ СОЮЗ
Техногенна аварія на Чорнобильській атомній станції застала Віталія Масола на посаді голови Держплану, заступника Голови Ради Міністрів УРСР. Він був призначений представником нашої республіки в урядовій комісії по ліквідації її наслідків згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 29 квітня того трагічного 1986 року.
Віталій Масол прийняв «естафету» в чорнобильській зоні від свого колеги — Миколи Ніколаєва — першого заступника голови уряду, який відповідав у ньому за енергетичну безпеку України. Про його особисті свідчення щодо причин і наслідків Чорнобильської трагедії ми вже не дізнаємося ніколи. Він пішов у небуття через сім років після аварії. Можливо, вік йому вкоротило термінове відрядження до Чорнобиля.
— Ваше відрядження у зону лиха, як відомо, тривало від 2 до 17 травня 1986 року. Що вже було зроблено на той час для подолання катастрофи і з чого почалася Ваша робота в зоні? Яким було особисте враження від неї безпосередньо на місці трагедії?
— Почну з того, що, попри галасливі заяви окремих заангажованих політиків, керівництво республіки з перших днів після аварії намагалося з'ясувати, що саме призвело до неї, і всіляко прагнуло мінімізувати її трагічні наслідки.
Незважаючи на те, що в Москві втаємничували масштаб катастрофи та її небезпеку, 2 травня для з'ясування ситуації в Чорнобиль виїхали, крім союзних керманичів — Голови Ради Міністрів СРСР Миколи Рижкова та секретаря ЦК КПРС Єгора Лігачова,— перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький та Голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко.
Тоді перші особи нашої держави через жорстку кремлівську цензуру не мали достовірної інформації про справжню ситуацію в Чорнобилі. Про неї, як і про організацію та реалізацію конкретних заходів щодо подолання наслідків аварії, всі ми дізнавалися, зазвичай, із повідомлень ТАРС. Реальний стан лиха я зміг осягнути лише після приїзду до Чорнобиля.
Катастрофа застала нас зненацька. Ми, відверто кажучи, не були готові до таких екстремальних випробувань. Наш тодішній стан, на мою думку, можна було б порівняти з неочікуваним, непередбаченим початком війни. Це порівняння, з урахуванням наслідків аварії, не вважаю перебільшенням. Особливо, якщо зважити, що «чорнобильський слід», як уже відомо, накрив своїм «крилом» усю планету Земля.
Як і під час початку війни, були непоодинокі випадки розгубленості та паніки. Достеменно знаю, як окремі військові та цивільні високопосадовці, побачивши розвал четвертого реактора, раптово «захворювали» і намагалися якнайшвидше вибратися з ураженої радіонуклідами зони.
— Усе це дійсно відбувалося. Але все ж запам'яталося, що ті, хто залишився, попри реальну небезпеку, зробили все від них залежне, щоб мінімізувати наслідки катастрофи. З відстані часу хотілося б пересвідчитися, чи все тоді було зроблено належним чином для досягнення мети?
— Однозначно відповісти на це запитання, зрозуміло, неможливо. Більшість членів урядової комісії, так само як і я, не була спеціалістами в галузі атомної енергетики. Тим-то й ухвалювала відповідні термінові рішення, покладаючись на висновки та пропозиції авторитетних учених, насамперед Легасова, а також Веліхова, Гідаспова та інших відомих фахівців.
— Наскільки відомо, вони прогнозували, що є реальна загроза чергового вибуху в зруйнованому четвертому реакторі, внаслідок якого зона суцільного ураження радіонуклідами охопила б територію всієї Європи і навіть більше...
— Така небезпека справді була. За даними вчених, до надзвичайно масштабної критичної ситуації залишалися лічені дні. 2 травня температура в аварійному реакторі становила майже 1500 градусів і почала наближатися до позначки 2800 градусів, унаслідок чого могла статися найжахливіша світова катастрофа, яка перетворила б життя на Землі в суцільне пекло.
— На щастя, цього не сталося. Як удалося запобігти такому лихові?
— Якою серйозною була ця загроза, свідчить хоча б той факт, що членів урядової комісії, які мешкали в Чорнобилі, терміново перевели до Іванкового, десь за 20 кілометрів від райцентру. Хоча, відверто кажучи, нас би це, при найгіршому з варіантів розвитку подій, навряд чи врятувало б.
Та про це ми тоді не думали. Основну увагу було зосереджено на попередженні подібної вибухонебезпечної ситуації. У штабі урядової комісії після колективного обговорення різних пропозицій ухвалювали термінові рішення, які б унеможливили найгірше. Всі заходи, що сприяли цьому,— інтенсивне викачування води з так званих барбатерів під четвертим реактором, закидання його розвалу сипучими матеріалами з вертольотів, будівництво захисної «подушки» під ним шахтарями Донецька та Підмосков'я, створення захисного бар'єра для унеможливлення потрапляння засміченої радіонуклідної води до Київського моря та чимало інших,— врятували не тільки Україну, а й Білорусь і Росію, які увійшли до складу країн сумнозвісного «слов'янського трикутника», і території інших суміжних країн Європи та світу.
Лише напередодні Дня Перемоги ми з полегшенням усвідомили, що остаточно запобігли ядерному вибуху . Це було нашою першою спільною перемогою в чорнобильській зоні. У ніч із 7 на 8 травня, як з'ясувалося, остаточно «вигорів» графіт у капсулах із ядерним паливом завдяки запобіжним заходам, що були запропоновані ученими.
— Який головний висновок можна зробити з пережитого Вами під час півмісячної напруженої роботи в Чорнобилі? Що запам'яталося найбільше з того часу і як Ви, Віталію Андрійовичу, ставилися до реакції міжнародної спільноти щодо оцінки результатів подолання аварії на ЧАЕС та її впливу на довкілля й здоров'я людей?
— Насамперед хочу відзначити, що всі наші дії щодо мінімізації наслідків катастрофи світовими фахівцями, зокрема й такої авторитетної організації, як МАГАТЕ, були визнані адекватними й результативними.
По-друге, і це теж відзначають усі експерти, це стало можливим завдяки тому, що аварію на ЧАЕС ліквідовував, без перебільшення, весь Радянський Союз. Переконаний і досі: якби подібне, не дай, Боже, сталося нині, ми навряд чи мали б такі результати.
Пригадую, як щовечора ми збиралися у штабі й вирішували всі нагальні завдання з очищення зони від радіоактивного забруднення, будівництва першочергових об'єктів, поставок різноманітних матеріалів, транспортних питань, забезпечення всім необхідним для безперервної роботи та вирішення побутових проблем ліквідаторів і розробляли плани на кожен наступний день.
Не можу не відзначити пунктуальність та оперативність, із якими терміново, без будь-яких зволікань, виконували всі наші замовлення. На ліквідацію аварії працювали всі республіки. На адресу Чорнобиля безперервним потоком звідусіль надходили сотні тисяч тонн металоконструкцій, будівельної техніки, матеріалів, пального, продуктів та спецодягу.
Звичайно, не відразу були визначені оптимальні маршрути доставки вантажів. Зокрема, за пропозицією вчених, було прийнято рішення про припинення транспортних поставок через Київ. На колесах автомобілів на його шляхи потрапляв радіоактивний пил, який забруднював місто. Незважаючи на спротив тодішнього голови урядової комісії Івана Силаєва, маршрут поставок було змінено. Уночі я подзвонив начальнику Укррічфлоту Миколі Славову і зобов'язав його забезпечити доставку вантажів на суднах Дніпром — від Вишгорода до Чорнобиля.
І таких прикладів було чимало. Після того як, скажімо, ми переконалися, що хімічні війська, які проводили дезактивацію зони, були справді надто перевантажені, довелося долучити до цієї роботи підрозділи Мінсередмашу СРСР, бо вони в цій справі мали великий досвід.
Тоді, як мовиться, «з коліс» доводилося вирішувати, здавалося б, дрібні проблеми. Зокрема, відмінили розрахунки за харчування ліквідаторів грошима і запровадили «харчові талони». Як наслідок, зникли черги перед їдальнями і було «заощаджено» чимало часу, який втрачався у довжелезних чергах.
Потім за нашою пропозицією було мобілізовано із запасу достатню кількість водіїв, і ритм перевезень у зоні збільшився у кілька разів. Водночас було прийнято рішення про преміювання ліквідаторів за виконання найбільш важливих і небезпечних робіт.
Щодо оцінки міжнародними організаціями і передусім МООЗ впливу аварії на ЧАЕС на довкілля та здоров'я людей, однозначно не можу погодитися з їх висновками. Вони, на моє переконання, безпідставно звинуватили Україну в перебільшенні наслідків Чорнобильської катастрофи. На думку зарубіжних експертів, люди в уражених регіонах, за незначним винятком, живуть нормальним життям, а жертвами трагедії, мовляв, стало лише чотири тисячі осіб.
Проти цього «вердикту», крім наших фахівців, як відомо, одразу ж виступили представники екологічної організації «Грінпіс», «Лікарі світу проти ядерної війни» та інші авторитетні міжнародні організації, відомі спеціалісти з екології та радіаційної медицини. Як свідчать дані вітчизняних медиків, зокрема й Наукового центру радіаційної медицини Національної академії медичних наук України, негативний вплив наслідків аварії на довкілля та здоров'я людей, на жаль, триватиме ще досить довго.
— А Ви особисто, Віталію Андрійовичу, відчуваєте цей вплив, адже, перебуваючи безпосередньо в чорнобильській зоні протягом півмісяця, практично щодня зазнавали радіаційного опромінення, так само, як і всі ліквідатори, незалежно від чинів і посад...
— Тоді нам бракувало в достатній кількості дозиметричних приладів, а ті, що були, виявилися недосконалими. Отже, реальну дозу опромінення більшість із нас не могла встановити. Коли я, після повернення з Чорнобиля, потрапив у справах до Інституту імені Курчатова, Валерій Легасов примусив мене обстежитися.
Після цієї процедури «перевіряючі» запевнили мене, що «нічого страшного» немає. Єдине, що насторожило, це — специфічне тріщання приладу, коли його підносили до голови. Виявилося, що волосся я вимив не досить ретельно. Курчатовці порадили мені коротко підстригтися, що й було зроблено.
Як почуваюся нині? Мабуть, як і всі ліквідатори, котрим робота в зоні додала нових хвороб і загострила хронічні. Саме тому переважно живу на дачі в Кончі-Заспі. Дотримуюсь режиму, запропонованого лікарями, і сподіваюсь, що мій досвід, набутий після Чорнобильської катастрофи, не втратить свого практичного і організаційного значення.
Як виявилося, цей досвід, набутий мною ще за часів, коли був директором Ново-Краматорського машинобудівного заводу, став вирішальною умовою мого термінового відрядження до Чорнобиля. На моє запитання про причини цього несподіваного для мене рішення Ляшко і Щербицький відповіли, що це рішення прийняв особисто Голова Ради Міністрів СРСР Рижков, який аргументував його посиланням на мою господарську практику на одному з найбільших у Радянському Союзі машинобудівних підприємств.
Нині я з вдячністю згадую плідне співробітництво з колегами у Чорнобилі. Не можу не відзначити чітку і оперативну співпрацю з тодішнім Головою Держрезерву УРСР Мостовим, мером Києва Згурським, першим секретарем столичного міськкому партії Єльченком та іншими товаришами.
Особливо хочу виокремити дуже корисну для мене і для загальної справи співпрацю з академіком Легасовим. На превеликий жаль, він пішов із життя, не витримавши протистояння з тодішнім керівництвом Кремля, передусім із Горбачовим, який не вибачив йому «розголошення» об'єктивної оцінки причин і наслідків Чорнобильської катастрофи. Фактично саме він, як потім з'ясувалося, позбавив Легасова звання Героя Соціалістичної Праці, до якого його представила урядова комісія. Це звання він одержав посмертно, через десять років після Чорнобильської трагедії.
Пам'ятаючи і поминаючи тих, кому Чорнобиль укоротив віку, маємо нині дбати про живих ліквідаторів. Це, переконаний, святий обов'язок держави. Саме тому я вніс пропозицію на розгляд уряду про прийняття відповідної постанови з нагоди 25-х роковин трагедії, у якій було б висловлено вдячність учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і закладено конкретні пропозиції щодо забезпечення їх належними соціальними гарантіями, принаймні забезпечення житлом та поліпшення медичного обслуговування.
Питання задавав Олександр ПОБІГАЙ
[an error occurred while processing this directive]
[an error occurred while processing this directive]
[an error occurred while processing this directive]
також у паперовій версії читайте:
назад »»»