БЕНЕФІСНА РОЛЬ ЯК НАГОРОДА
Вистава «Самотня леді» за п'єсою Ігоря Афанасьєва віднедавна йде у Національному академічному драматичному театрі імені І. Франка, і щоразу охочих її подивитися значно більше, ніж стільців у камерному залі Театру в фойє. Такий аншлаг — цілком закономірний з огляду на те, що ця вистава є бенефісом народної артистки України Галини Яблонської. Режисер Петро Ільченко поставив її з нагоди 60-річчя творчої діяльності видатної актриси.
Шість десятиліть, відданих професійній сцені,— нелегкий і подвижницький шлях, а якщо взяти до уваги, що вперше Галина Гілярівна вийшла на кін у шестирічному віці, зігравши у спектаклі «Хатина дядечка Тома», то її мистецьке життя виявиться ще тривалішим. І то була не просто епізодична роль. Саме тоді Яблонська вибрала не тільки майбутній фах. Передавши зароблений гонорар — 50 карбованців — у фонд допомоги дітям Іспанії, де тривала громадянська війна, дівчина зробила не менш важливий людський вибір — ні за яких обставин не залишатися байдужою до того, що відбувається довкола.
А іншим вчинком — втечею разом із подругою з потягу, який віз їх під час фашистської окупації на примусові роботи до Німеччини — вона, можливо, підсвідомо поклялася собі ніколи не бути рабинею. І ту обіцянку виконала.
Мирне життя часто-густо випробовує не менш жорстко, ніж воєнне. Народна артистка України Галина Яблонська з честю витримала і періоди великих творчих навантажень, і такі болісні для акторів перерви. Нагородою за терпіння і вміння не зациклюватися лише на театральному мистецтві (Галина Гілярівна багато займається громадською роботою, бере участь у літературних вечорах, де майстерно і пристрасно читає поезію) стають нові ролі.
Одна з них — Олеся Богданівна, головна героїня вистави «Самотня леді». Літня актриса, яка, втім, владно говорить племінниці: «Ніколи не називай мене жінкою похилого віку!», має рацію, адже душею вона не постаріла. Олеся Богданівна живе ніби у двох вимірах — минулому й теперішньому. Немов у калейдоскопі, проходять перед нею (і глядачем теж) втілені впродовж життя образи.
І тут відбувається дивовижне злиття доль виконавиці та героїні, адже Галина Яблонська перераховує свої найкращі ролі й відтворює фрагменти з вистав, що стали для неї найбільш значущими. Серед них — Маруся Богуславка з однойменного спектаклю та її тезка Маруся з «Житейського моря», Софія («Безталанна»), Катря («Не судилося»), Галя («Назар Стодоля»). А ось вона постає в образі Роксолани, виконує монолог Анелі з вистави «Для домашнього вогнища» за повістю І. Франка — так, що за лічені хвилини змушує глядача зрозуміти неоднозначну ситуацію, в яку потрапила ця жінка, й до глибини душі поспівчувати їй.
А сьогодення Олесі Богданівни — це постійний іспит на найкращі людські якості, який вона гідно витримує, і її племінниці Вірочці (Анастасія Добриніна) та нежданому гостеві Савві є чого в неї повчитися. Мудра й досвідчена жінка навчає хлопця з провінції не лише правильної української мови і гарних манер поведінки, а й основ людського співжиття. Вірочці ж тітонька викладає безцінні уроки ставлення до людей («Якщо не вірити людям, як же тоді жити?» — для Олесі Богданівни це запитання риторичне).
П'єса Ігоря Афанасьєва «Самотня леді» йде на сцені й іншого столичного театру — «Сузір'я», де була поставлена також з нагоди ювілею іншої актриси. Тож франківці, і, зокрема, Галина Яблонська, вдалися до певного ризику, бо у глядачів завжди є можливість порівняти, а, як відомо, митці зіставлень не полюбляють.
— Не побоялися звернутися до того самого твору? — запитую Галину Гілярівну.
— Перед тим як зважитися на цей крок, я мала розмову з автором п'єси,— розповідає вона.— Я сказала йому, що вистава театру «Сузір'я» — про російську актрису й попросила дозволу пристосувати цей матеріал до моєї творчої біографії. Ігор Афанасьєв погодився, за що я йому уклінно дякую. Тільки після цього ми розпочали роботу над виставою. Тут є багато привнесень. Я знову ж таки спитала в Афанасьєва, чи не ображається за те, що так вільно повелися з текстом? Він сказав: «Головне, що вистава вийшла, як і моя п'єса,— про людяність, добро і порозуміння поколінь, яке обов'язково має відбуватися». Я вважаю, що ми, старші, повинні думати про те, щоб знаходити спільну мову з молоддю. Бо якщо весь час будемо від неї відмахуватися, мовляв, нове покоління таке-сяке, то молоді справді відлучаться від нас. А якщо відкриємося до них душею і поставимося з розумінням, усе буде інакше. Психологія моєї героїні та її світосприйняття мені напрочуд близькі. Дуже рада, що дістала можливість створити цей образ після великої паузи на театральній сцені. Та, може, я й сама була трохи винна — не домагалася ролей, тому що займалася роботою, яка мене заповнювала. Зокрема, кілька років викладала у Київському військовому ліцеї імені І. Богуна.
— Не припиняєте і громадської діяльності...
— Постійно намагаюся утвердити значення мистецтва як виховного інституту. Зараз дехто з режисерів каже, що сцена — це не кафедра для виховання. А я переконана, що саме кафедра. І коли не знаходила розуміння, провела конференцію на тему: «Вплив мистецтва на процес формування світогляду молоді», під час якої навела відповідні цитати Лопе де Вега, Гарсіа Лорки, Гете. Сковороду згадала, який писав, що «мистецтво — не розвага, а шлях до пробудження живої думки». А у нас, як і раніше, у ставленні до мистецтва домінує залишковий принцип. Нині знову кажуть: «Гуманітарна сфера почекає, от економіка!..» А хто цю економіку робить? Люди, котрі мають бути наповнені певними світоглядними цінностями. Їх дає саме гуманітарна сфера.
— Галино Гілярівно, знаю, що Ви не обмежилися переліченими напрямами праці й створили новий театр. Розкажіть, будь ласка, про нього.
— Це героїчний театр «Пам'ять». Граємо, де прийдеться, як ті «летючі голландці». У нашому колективі є професіонали, студенти театральних ВНЗ, а є й ті, хто жодного стосунку до мистецтва не має. Найважливіше, що ці люди небайдужі і мають великий внутрішній потенціал. Тому з ними легко працювати, тільки треба докопатися до тієї сутності, яка може вибухнути мистецьким проявом. Працюю там як режисер і сценарист. Пишу сценарії не на вигадані, а на історичні теми. Є ціла низка маловідомих сторінок української історії, які намагаємося висвітлити.
— Скільки вже часу керуєте театром?
— Важко сказати, давно. Але визначилися ми як героїчний театр три роки тому.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- ВИЗНАЧЕНО ЛАУРЕАТІВ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ
- КАБМІН ПЕРЕДАВ СОФІЮ КИЇВСЬКУ МІНКУЛЬТУ
- ЧАКЛУНСТВО КОЛЬОРОМ
назад »»»