ОЛЕКСІЙ ВЕРТИНСЬКИЙ: «ТРЕБА МАТИ ПРАВО ГОВОРИТИ ПРО ЧИСТЕ І СВІТЛЕ»
Київ мистецький нині не можна уявити без надзвичайно талановитого гострохарактерного актора Молодого театру Олексія Вертинського. Він одразу запам'ятовується у будь-якій виставі. Вертинський — це феєрверк бурхливого темпераменту, музичної та пластичної обдарованості, філігранної техніки. Його творчість відзначається пошуком правди і нових театральних форм вираження, багатогранною синтетичною формою відображення матеріалу, любов'ю до характерної деталізації образу, вмінням вибудувати перспективу ролі, наповнити її оригінальними барвами.
Цьому універсальному акторові підвладні класика, інсценізації, сучасні п'єси. Вертинський має напрочуд своєрідний голос і самобутню зовнішність («Довгим обличчям я нагадую Гоголя»).
Його можна було б назвати добрим, ексцентричним коміком, якби він не був ще гротескним трагіком.
До визнання йшов колами поневірянь, зривів, експериментів та колосальної праці.
Народився Вертинський 1 січня 1956 року в сім'ї військовослужбовця (четверта дитина). Дитинство запам'яталося страшенними нестатками: «Здавалося, що інших страв, окрім борщу, розсольнику та манної каші не існувало. Не впевнений, що чай був у домі — пили просто солодку воду». А ще наведемо такі зізнання Вертинського: «Страшенно хотів життя, яке іноді бачив у кіно. Вочевидь, тому і хотів стати одним із тих, кого бачив на екрані. Вчився у Москві, але вважаю, що це умовно,— по-справжньому вчився у всіх талановитих артистів, з якими зводила доля».
У 1980 році Вертинський закінчив Московське естрадно-циркове училище. Затим добряче сьорбнув акторського досвіду у Сумському, Новосибірському, Ужгородському театрах, набувши чималий творчий доробок ролей.
У 1997 році Олексій був зарахований до Молодого театру і після першої ж роботи в виставі «Дон Жуан» посів місце провідного актора.
Окрема «пісня» — яскраві кіношні ролі.
«Все встигати! Нікому не заважати! Нікого не ображати!» — такого кредо дотримується Олексій Вертинський.
— Пане Олексію, спочатку я запитав добре мені знайому Тамару Яценко: «Чи доступний для спілкування зірковий Олексій Вертинський?» Вона відповіла: «О, це людяна чиста особистість. Звісно, він іде на контакти». І ось про що я хочу у Вас спершу запитати. Театр — складний організм, у ньому повно інтриг і проблем. Ваша професія — суцільні нервові перевантаження. Яким чином Вам вдається не знемилосерджуватися і доносити до глядача «розумне, добре, вічне»?
— Слухайте, щоб не вийшло, як у Пушкіна: «Крепчает нравственность, когда дряхлеет плоть». Не хочу говорити про те, що я високоморальна і тонка людина. Хоча й не можу себе звинуватити в тому, що живу якимось подвійним життям чи нехтую християнськими законами. Втім, частенько вживаю і «гостре» слівце. Якби у мене була можливість висповідатись, я б, напевно, більш чітко і повно відповів на ваше запитання, а якщо говорити про ту чистоту, яку має на увазі Тамара Яценко, то, мабуть, вона просто перебільшує. Тому що я вмію скалитися, можу по пиці дати, постояти за себе, за близьких, умію врукопашну ходити. Отже, я не якийсь фільтровано-рафінований інтелігентик, котрий тільки і робить, що пропагує світле і вічне. Я був і є таким, як і решта народу, я прийшов у цей світ, щоб відбутися. Під час мого становлення, коли я намагався оволодіти професією, зайняти якусь нішу, бувало всіляке. Але я знаю, що таке погане і хороше.
Я чесна людина, у тому віці, до якого багато чоловіків не доживають, тож можу відверто сказати: намагаюся тепер жити так, як нарешті можу собі дозволити. Якщо мене щось дратує, не полізу по-дурному з'ясовувати, просто відвернуся. Якщо хтось образить, можливо, теж відвернуся або підставлю, як кажуть християни, і другу щоку, навіть можу підставити ту щоку кілька разів. Та коли терпець уривається, негідники отримують належне.
Найголовніше — бути все ж таки чесною, порядною людиною,— для того, щоб зі сцени з повним правом говорити щось чисте і світле, не кривлячи душею.
— У Вашій грі є справді щось магічне, що змушує людей іти на вистави саме з Вашою участю. Вам мимохіть доводиться тягнути репертуар Молодого театру, надмірно працювати, тоді як декотрі актори у Вашій тіні, вибачте, прохолоджуються. Ваша думка з цього приводу?
— Змушений сказати, що мене не просто дратує, а шкарубить ситуація в пострадянському театрі. Я втомився жити по законах, які склав Іосиф Віссаріонович, я не розумію, якого біса не ворушаться наші очільники, починаючи з художніх керівників мистецьких закладів і завершуючи міністрами культури. Втім, щодо чиновників я розумію: вони приходять до годівниць, їм зручно в цих умовах напихатися.
А для мене це кара небесна. Коли кажу, що втомився, що я людина немолода, не можу, не вигрібаю, не вистачає часу на відновлення, мені відповідають: «Нам це до лампочки, ти добре виглядаєш, нема чого скиглити». Відбуваються вульгарними компліментами, я так вважаю. Прикриваючись тим, що закони не ними писані, керівники кажуть, що принаймні не порушують охоронні норми, створені Сталіним. Я в запалі кричу: «Я в такому разі до бісової матері йду з цього театру!». Українська статистика констатує, що чоловіки в нашій країні живуть до 62 років. Отже, в мене є ще сім років, я десь, може, ще знайду театрик, де спокійно, маючи задоволення від перебування на сцені, доживу свій вік. А мені: «Ти не маєш права йти! Бо відповідаєш за тих людей, котрих «пригодував», привчив і навіть приручив». Розумієте, тиснуть на психіку і примушують увесь час ішачити.
Я не хочу ні засуджувати, ні обговорювати своїх колег, яким зручно отримувати зарплату абсолютно таку ж до копійки, як і моя, і при цьому майже нічого не робити. Про це вже стільки говорено, що тепер не викликає у мене обурення, ну таку кару вони собі обрали. А в мене своя кара: тягти все на собі.
Якби ви знали, якою покутою для мене стала вистава «Сатисфакція» за Шекспіром, я відмовлявся, казав, що не можу вже працювати, бо виснажений чорною поденщиною. Для того щоб грати Шекспіра, необхідно мати не тільки міцну філософію, глибоке ставлення до життя, а й фізичні сили. Де вони візьмуться? Мені напередодні тижня, що стартував перед прем'єрою, «запузирили» щодня спектаклі, відправили в Суми на фестиваль. Повернувшись, я мусив знову ввечері грати вистави і вранці репетирувати Шекспіра. Це Шекспір? По-моєму, це салат олів'є. Звісно, я не можу дозволити собі, як людина, що працює на сцені тридцять з лишком років, вийти до глядачів безпомічним, я не спатиму ночами, підошви рватиму, а все ж таки постараюсь бути переконливим у своїй ролі. І я знаю, за рахунок чого переконливий,— не тому, що всі дружно накинулись і почали робити Шекспіра.
Ось такий маю душевний біль.
Я ненавиджу нашу театральну систему. Якось років із п'ятнадцять тому я знімався з естонським актором Лембітом Ульфсаком (його ви можете пам'ятати за радянською стрічкою про Тіля Уленшпігеля) у фільмі «Недалеко від бувальвару Сансет». До речі, дуже хороший фільм — історія з життя Любові Орлової.
На жаль, він не вийшов на екрани, бо французькі продюсери щось не поділили. Я бачив його на піратській копії. Отже, я запитав Ульфсака: «Слухай, коли ви відмовилися від радянської влади, хоч щось змінилося в театрі?» Він: «Аякже? У перший же день незалежності естонська влада скасувала абсолютно всі радянські закони в усіх сферах: політичній, соціальній, медичній, мистецько-культурній, в освіті тощо — все! Ми рік-два лапу смоктали. Але збудували свою правову систему і в ній існуємо».
А ми вже скільки років незалежні? І від чого ця незалежність? Хто відповість? Хто набив кишені? Артисти? Тільки чим? Дулями та безкінечними наїздами можновладців, які кажуть, що у Києві багато театрів, їх треба закрити. Для чого? Щоб борделі відкрити і зливати туди свою «зелень»? І тюрем ще наклепати? Звісно, те, що створювалося десятиліттями, дурням не потрібно. Ми всі знаємо, що їм потрібно. Тільки не театри і культура. У цьому я переконаний. Нехай закривають. Раніше одна мама знала, що дурника виховала, а тепер увесь світ знає. Це я про нашого ексцентричного мера кажу, ворога театрів.
— При всій Вашій критичності є таке відчуття, що Ви прикипіли-приросли до Молодого театру, не бажаєте його проміняти на якийсь інший, врешті-решт, Ви не виїхали до Росії.
— Розумієте, добра добувши, кращого не шукай. Молодий театр мене підібрав у дуже скрутний для мене час, прихистив, обігрів. Тому я з почуття вдячності і відповідальності не можу звідси піти. З іншого боку, а куди іти? Скрізь те саме. У керівників ті самі мізки, тези і претензії: актори мусять працювати тільки в театрі і не сунути носа в кіно чи на телебачення. Я що, обіцяв комусь здохнути на підмостках? Ні. Не хочу мусувати цю проблему, аби далі не дратуватися. Я не можу постійно перебувати в опозиції до керівників, тому фільтрую ситуацію, утрясаю свої справи, приходжу, скажімо, за місяць до чергової верстки репертуару і кажу: мені потрібні такі-то дні. І мені йдуть назустріч, хоча при цьому, можливо, й сопуть або точать ножі. Це їх проблеми, проте якби мені не дозволили цього, я б розвернувся і пішов. Але поки що нема конфліктів, ми полюбовно все вирішуємо.
Що таке театр? Це мінімум три актори і стілець. Тоді ми можемо грати конфлікти, любовні сцени, створювати атмосферу будь-якої ситуації і навіть епохи. Аби були глядачі. Тому переходити з театру в театр нерозумно. Гроші скрізь платять однаково, проблеми ті самі. Тож в ім'я чого микатися? Якби звідси вигнали,— інша справа, пішов би куди-небудь, відгукнувся б на інші пропозиції, але поки що не женуть, терплять.
— Ваші театральні ролі поліфонічні, барвисті, різнотембральні, дуже відрізняються за наповненістю від деяких Ваших телесерійних персонажів. Якою Ви керуєтеся мотивацією, коли погоджуєтеся зніматися у «милі»?
— По-перше, я не можу прожити на ті гроші, що заробляю в театрі. По суті, я театрові навіть доплачую за те, що в ньому працюю. Візьмімо останню прем'єру «Сатисфакція». Там увесь одяг з мого гардероба, в тому числі взуття. У театрі не знайшлося грошей на Шекспіра...
По-друге, я не знаю, як складеться ситуація завтра. Може, виженуть із театру, не приймуть взагалі нікуди, тож я мушу виконувати акторську роботу будь-де, у будь-яких обставинах і якнайкраще. Аж до реклами.
Чому так виходить, що ми на екрані невиразні? Пояснюю. Все від смаку залежить. Шейлок каже: «Всі пристрасті людські у цьому світі залежать напряму від того, який у кого смак». Якщо у продюсера є гроші, але нема смаку, він бере у роботу дурненький сюжет, наймає подешевше режисера і подешевше акторів і вже до вечора відбиває бабло. Механізм простий: кіно — це як завод молочнокислих виробів або колготок, вкладають гроші для того, щоб товар швиденько розпродати.
Від того, що я інколи маю на екрані вельми блідий вигляд, я, звісно, засмучуюсь, волію не дивитися на свою роботу у поганих фільмах, і нікому не раджу. Та якщо народ це дивиться, якщо є попит, отже, завжди буде товар певного рівня. Не дивилися б люди, то, мабуть, цього лайна не було б.
— Що б Ви порадили людині, котра вперше стоїть на порозі Молодого театру? Яку передусім виставу з Вашого величезного репертуару.
— Спершу без кокетства скажу таку суттєву річ. Я не підтримую ідіотську тезу, коли кажуть: «Усі мої зіграні ролі — улюблені, бо це мої рідні діти». Не хочу брехати ні собі, ні вам. У мене є ненависні ролі, не називатиму їх. Через них я зранку маю поганий настрій, іду в театр як на покарання, примушую себе любити роль, ставитися до неї як до найулюбленішої, проте це мені ніколи не вдавалося. Хоча потім дуже гарні відгуки бувають.
Найважливішою виставою для себе я вважаю «Дядю Ваню» Чехова, хочу, щоб на неї йшли люди, особливо молодь. Колись у мене мізки були спотворені перекрученим Антоном Павловичем і тією дійсністю, в якій я виростав: радянською школою, радянським театром, зокрема «тоской-печалью неизъяснимой», яку нам нав'язували мхати, якісь неживі люди, неживі голоси, — все те, що ніколи не здатне захопити глядача. Тому, коли дізнався, що беруть у роботу «Дядю Ваню», я першим закомизився, ледь не тупотів ногами від злості, думав: «Мені, звичайно, дадуть якогось Серебрякова, щоб я ходив, як завжди, неживим дрантям і щось бурмотів-виголошував». З'ясувалося: ні, ставку зробили на мене, і дядя Ваня мав стати Вертинським.
Розумієте, дядя Ваня все життя прожив не своїм життям, він думав, що робить велику справу, допомагаючи тому ж Серебрякову відбутися як людині. А сам профукав своє життя, випорожнив у сортир. Не фігурально, а буквально. І це про мене, про Льошу Вертинського. Тоді мені було сорок сім років, мої мізки були, повторю, засмічені комуністичною ідеологією, комсомолом, партією, демократичним централізмом... Я збагнув: це жахливо, мої файли забиті суцільним непотребом, а не інформацією, якою у вільному світі вільно користуються люди. Тому Чехов і «Дядя Ваня» — це якраз те, що має бути пересторогою молодому поколінню і ліками для тих, хто пожив. У цьому образі — прагнення постояти за себе і за свою гідність.
Володимир КОСКІН
Станіслав Мойсеєв, художній керівник Молодого театру, народний артист України:
— Родзинка Олексія Вертинського в тому, що він талановитий від Бога. Це найголовніше, що може бути в акторові. Більшість цього не розуміє, думає, що в навчальному закладі їх навчать бути геніальними. Ніхто не навчить, так само і я. Те, що Бог дав, можна колосально розвинути. А можна не розвинути.
Ми так давно працюємо разом, що він уже не пручається моїм режисерським настановам, ми на репетиціях навіть не розмовляємо. У нас без слів контакт існує. Я кажу: «Льоша, а що як...», він: «Угу»... І малюнок мізансцени пішов.
Вертинський — це потужна самодостатня творча особистість, а не солдат, щоб виконувати суто режисерські вказівки. Дуже важко розділяти, де актор робить сам, а де йому підказує і допомагає постановник: підкидає ідеї, жести, інтонації. Просто Олексій довіряє мені, бо результати його роботи в моїх виставах перевірені впродовж багатьох років.
Тамара Яценко, народна артистка України:
— Моє акторське життя регулярно підтверджує, що справжні актори народжуються дуже рідко. І ніяка система Станіславського не допомагає бездарному акторові (як, до речі, талановитому фахівцю з іншої спеціальності стати актором). Олексій Вертинський народився актором, він є частиною театрального організму. Звісно, система Станіславського і педагоги його спрямували, додали міцності, але передусім Боженька його поцілував. Вертинський має бути вдячний своїм батькам. Він — чудовий партнер. Уміє гіпнотизувати глядача, тобто публіка сприймає у його персонажі найменші деталі-нюанси. Тільки справжні королі сцени вміють позитивно керувати залом. Таких акторів в Україні можна перелічити по пальцях, можливо, навіть однієї руки. Олексій Вертинський до цієї п'ятірки входить.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»