ЯК РЕФОРМУВАТИ КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС
Новий Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) має, з одного боку, забезпечити ефективну роботу правоохоронних органів, з іншого — відповідати міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини. Робота над цим документом триває з 1992 року, однак пропоновані законопроекти, навіть схвалені в першому читанні, далекі від зазначених вимог.
Завершальна фаза чи рух по колу?
В українському законодавстві велика кількість колізій, а чемпіоном у цьому сенсі, певно, є кримінально-процесуальне право. Саме в цій сфері найчастіше обмежуються права людини. Нинішній КПК набрав чинності 1961-го. Розроблений відповідно до реалій тієї суспільної формації, він ґрунтується на антидемократичній, тоталітарній ідеології. Кримінальний процес, що був сформований на той час, називають неоінквізиційним.
Скільки було спроб підготувати проект нового КПК, думки не збігаються, в будь-якому разі таких «підходів» налічують більш ніж десять. Цей процес розпочався 19 років тому, коли Верховна Рада схвалила «Концепцію судово-правової реформи в Україні».
Відтоді до цього документа було внесено зміни, кількість яких наближається до двох сотень. Найсуттєвіші — 2001-го під час так званої малої судової реформи. Її проведення ознаменувалося розширенням повноважень суду у сфері контролю за обмеженням конституційних прав особи під час дізнання і досудового слідства.
Вступивши до Ради Європи, наша держава взяла зобов'язання ухвалити новий КПК. Експерти цієї міжнародної інституції, зокрема, вказували на надмірну забюрократизованість процесу, в якому судовому слуханню відведено обмежену роль, відсутність змагальності, надмірність і неврегульованість повноважень прокуратури, брак судового контролю за діяльністю органів слідства і міліції, обвинувальний ухил.
Дехто вважає, що нині реформа КПК увійшла до завершальної фази, посилаючись на ухвалений влітку указ глави держави про створення робочої групи, яка має опікуватися реформуванням кримінального судочинства. Однак процес іде не зовсім правильно, переконані члени Асоціації процесуалістів — провідні вчені у сфері права та юристи-практики.
Зокрема, президент Спілки адвокатів України Тетяна Варфоломеєва наголосила, що в останньому варіанті кодексу є старі недоліки: бракує рівності сторін у судовому процесі, реальних можливостей у захисника одержувати відповіді на свої запити. Відсутність закону про безоплатну правову допомогу вона розцінила як обмеження права малозабезпечених осіб на захист, а значить на доступ до суду. Не додає ентузіазму й положення, згідно з яким коштами на оплату роботи адвоката має розпоряджатися Міністерство юстиції (цю норму нещодавно ухвалив Кабінет Міністрів). Логічно було б, якби цим займалася адвокатура, яка надає правову допомогу. Не сприятиме дотриманню прав людини і внесений законопроект, у якому запропоновано обмежити термін ознайомлення адвоката і звинуваченого з матеріалами справи. Тому Асоціація процесуалістів вирішила розробити концепцію КПК. Вона має ґрунтуватися на Конституції, адже в ній, по суті, закріплено демократичні принципи функціонування кримінального судочинства.
Як досягти того, щоб новий кодекс відповідав загальнодержавним інтересам, аби силовики вкотре не робили його під себе? Голова асоціації професор Микола Шумило пропонує залучити до роботи над цим документом переважно вчених, а представників зацікавлених відомств — за «залишковим принципом». Адже саме науковці здатні врахувати основні тенденції права, які практики не завжди здатні помітити (вплив глобалізаційних тенденцій, гуманізації процесу).
Наріжним каменем реформування кримінального судочинства має бути реформа досудового слідства, бо саме воно приховує найбільше небезпек для прав людини. Як зазначає заступник директора Центру суддівських студій Андрій Алексєєв, моніторинг, проведений експертами цієї організації, засвідчив: при обранні запобіжного засобу у вигляді взяття під варту судовий розгляд справи триває втричі довше. Отож необхідно внести зміни, щоб установити чіткі гарантії захисту від свавільного затримання.
Дещо про невластиві функції
Новий КПК слід очистити від обвинувального ухилу, яким пройняті назви статей (наприклад ст. 131 «Притягнення як обвинуваченого»). І вже зовсім далекою від презумпції невинності є ст. 143, де сказано таке: «На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним...»
Водночас Микола Шумило застерігає: у прогресивному проекті, підготовленому свого часу фахівцями Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, передбачено спрощення процесуальної форми досудового слідства. Це поки що не на часі, зазначає професор, адже нинішній етап характеризується суттєвими порушеннями прав людини. А зміцнити гарантії прав особи можна, в тому числі, й шляхом удосконалення процесуальної форми.
Прокурора слід позбавити не притаманних йому функцій. Він підтримує державне обвинувачення в суді, тож йому мають бути властиві функції переслідування злочинців. Однак усупереч цій логіці його наділено владними повноваженнями щодо слідчого, такого собі контролера над ним. Правильно було б, якби прокурор керував ходом розслідування, висував обвинувачення (нині це робить слідчий), складав обвинувальний акт.
Не властиві йому функції виконує й слідчий. Мало того, що він обвинувач і суддя, у деяких випадках на нього покладають обов'язки з розшуку. Водночас слідчих називають простими оформлювачами результатів оперативно-розшукової діяльності.
Окремо слід сказати про змагальність. Роль адвоката обмежена поданням доказів, його усунуто з процесу їх збирання. Між тим у Законі «Про адвокатуру» передбачено право адвокатів збирати докази, тобто йдеться про рівноправність сторін захисту і звинувачення.
Ця колізія має глибокий історичний підтекст. Радянська правова система нівелювала інститут судових слідчих, який функціонував ще на зорі існування СРСР. Якщо поновити статус-кво — повернути функцію закріплення доказів судовій владі — слідчий і адвокат опиняться в рівному становищі, наголошує провідний науковий співробітник Інституту держави і права НАН України, кандидат юридичних наук Микола Сірий. Тоді запрацює демократична схема. Наприклад, слідчий у суді надасть докази, а захисник там же зможе довести, що вони були здобуті незаконно. Визнавати їх чи ні — вирішуватиме суддя. Це стосується і адвоката. Долучати надані ним докази до справи чи відкинути їх, визначатиме служитель Феміди. Цей принцип діє в усьому цивілізованому світі. Він гарантує якісні докази і те, що правоохоронна система виправлятиме свої помилки.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ— ВІДПОВІДАЄМО
- А ПЕНСІЙНИЙ ФОНД ПРОТИ
- НЕ ЖІНОЧА СПРАВА?
назад »»»