ДЛЯ ЧОГО ПОТРІБЕН ПАСПОРТ ІНТЕРПОЛУ?
Минулого тижня Україну відвідав генеральний секретар Інтерполу Рональд Ноубл. Цей візит пройшов набагато скромніше за попередній, що відбувся у січні 2009 року, коли з поважним гостем зустрічалися не лише очільник МВС, а й Прем'єр-міністр і Голова Верховної Ради. Крім того, цьогорічні відвідини Києва керівництвом Міжнародної організації кримінальної поліції дали привід думати, що вони мали не тільки офіційно задекларовану мету.
Безвізове
посвідчення
Зустріч із міністром внутрішніх справ Анатолієм Могильовим пройшла в обговоренні двох питань. Перше — надання допомоги Україні з огляду на проведення Євро-2012, друге — впровадження паспорта співробітника Інтерполу.
Із першим усе зрозуміло, адже для організації належного рівня безпеки в базах даних необхідно мати інформацію не лише про злодіїв міжнародного масштабу — аферистів, крадіїв чи сексуальних збоченців, а й про потенційних «тифозі», тобто морально нестійких уболівальників, схильних до масових бійок.
Для цього потрібно проаналізувати десятки, якщо не сотні, випадків масових порушень громадського порядку під час проведення футбольних матчів у країнах Європи, взявши на замітку їх організаторів і активних учасників. Крім того, варто мати на увазі інші категорії правопорушників, котрих коли-небудь притягали за нетверезу появу у громадських місцях чи навіть за сімейні скандали. Вся ця публіка — ймовірні кандидати на отримання статусу персон нон грата, бо їхній до нас приїзд, через зрозумілі причини, небажаний.
Проте цій важливій темі (як на спільній прес-конференції, так і в офіційному повідомленні МВС) було приділено непропорційно скупу увагу порівняно з другим питанням — запровадженню проїзного документа Інтерполу. Його можна називати паспортом або посвідченням — помилки не буде. Суть у тому, що з таким документом представник цієї міжнародної організації може перетинати державні кордони без візи. Ідея нібито чудова, оскільки втілення її в життя дасть змогу оперативно вирішувати службові питання і реагувати на запити різних країн. Проте є моменти, які потребують прискіпливішого погляду.
Ідея цього паспорта виникла не вчора. Ще у жовтні 2009 року під час проведення 78-ї сесії генеральної асамблеї Інтерполу Рональд Ноубл, обіймаючи ту саму посаду, в урочистій обстановці вручив таке посвідчення своєму безпосередньому керівникові — нині чинному президентові організації Бун Хуей Ху.
Певна річ, перші ескізи зроблено набагато раніше. Відмінна риса цього документа в тому, що, крім фотографії й анкетних даних власника, він містить електронну мікросхему з набором біометричної інформації, котра вмонтована в одну із його сторінок і невидима неозброєним оком. Поряд з іншим там є дактилоскопічна формула відбитків пальців.
Однак придумати документ — одне, а дати йому дорогу в життя — зовсім інше. Для цього треба, щоб хоча б одна країна погодилася пускати до себе без віз його власників. Бо інакше, хоч який би він був захищений від підробок, цей паспорт — не більш ніж такий собі приємний сувенірчик. Минув понад рік, і з 188 держав — членів Інтерполу — згоду на безвізовий пропуск надали тільки 11. Серед них — Пакистан, Єгипет, Свазіленд, Сенегал та ще низка країн «третього світу» з низьким рівнем життя і високим рівнем корупції. Європа (в тому числі Україна) згоди не дала.
Зрозуміло, якщо флагмани цивілізації не поспішають втілювати в життя цю ідею, значить, проблема для них не пекуча або болюча. Фраза про безвізовий перетин кордонів звучить переконливо, але Рональд Ноубл під час прес-конференції неодноразово наголошував, що з таким паспортом можна буде їздити по світу лише у службових справах і за завданням Інтерполу.
Як це приблизно виглядатиме у реальному житті? Наприклад, співробітникові Інтерполу однієї країни треба відвідати іншу. Для цього керівництво його Національного бюро Інтерполу звертається до керівництва аналогічного бюро тієї країни, а воно, у свою чергу, надсилає своїм прикордонникам вимогу пропустити такого-то іноземця без візи, якщо у нього буде відповідний паспорт.
Виходить, якщо чиновник Інтерполу пред'явить на пропускному пункті документ і прикордонна служба знайде його прізвище у переліку, йому скажуть: «Ласкаво просимо, добродію». А коли не знайде, то йди ти зі своїм паспортом, звідки прийшов.
Виникає логічне запитання: чим відрізняється тривалість процедури отримання інтерполівської «візи» від традиційної консульської? Адже для нагальних випадків передбачено спрощений прискорений механізм надання останньої. В усякому випадку із візами — дорога наїжджена. А з інтерполівськими паспортами хтозна, які підводні камені можуть трапитися.
Сумнівна користь
Тепер подивимось на питання з точки зору практичної доцільності. Працівники Інтерполу, як відомо, злочини не розслідують, оперативно-розшукові заходи не проводять і правопорушників не ловлять. Їхнє діло — надавати інформаційні послуги для забезпечення всього щойно згаданого.
В Україні, приміром, чотири відомства мають повноваження вести досудове слідство і вісім — оперативно-розшукові заходи. Навіть міліції у нас дві: одна у складі МВС, друга — податкової служби. В інших державах поліція може перебувати у підпорядкуванні міністерства юстиції або навіть транспорту, освіти чи охорони здоров'я. Зважте: внаслідок адміністративних реформ одні міністерства можуть ліквідовувати, інші утворювати.
Природно, що поліцейському в Пакистані чи Єгипті важко віднайти правильного адресата для свого запиту в якій-небудь країні Європи. Але той і не сушить собі голову: для цього є національне бюро Інтерполу, котре пересилає запит такому ж бюро в іншій державі, а те вже розбереться, кому із вітчизняних правоохоронних органів належить його виконувати.
Для українських інтерполівців, котрі перебувають в структурі МВС, саме ця функція займає найбільшу частину роботи, за що колеги з міліції жартома називають їх «листоношами». Для виконання покладених завдань їм багато їздити по світу не треба.
За штатом в Укрбюро Інтерполу налічується 115 працівників, із них 48 — у центральному апараті, решта — в обласних УМВС. Торік, наприклад, за їх участю було здійснено 69 актів екстрадиції зловмисників в Україну з-за кордону. При цьому в кожному випадку, згідно з інструкцією, інтерполівця супроводжували військовослужбовці Внутрішніх військ із розрахунку на одного екстрадованого по два конвоїри. Останні не співробітники Інтерполу, тому інтерполівцю для екстрадиції все одно доведеться чекати, поки їм дадуть візу, а значить наявність у нього спеціального паспорта процедуру не прискорить.
Аналогічна ситуація з переправленням в Україну якихось цінних речей, що потребують охорони, наприклад, викраденої з музею картини. Або візьмімо випадок, коли в рамках розслідування злочину, скоєного в Україні, треба допитати осіб, котрі перебувають за її межами. У цій ситуації допит проводитиме слідчий, який знає деталі кримінальної справи, а супроводжуватиме його співробітник Укрбюро Інтерполу.
Але знову-таки слідчому не належить мати інтерполівський паспорт, тож для виїзду за кордон також треба буде терпляче чекати, коли оформлять візу. Що стосується таких важливих міжнародних заходів, як семінари і симпозіуми, то їх планують заздалегідь, тому у співробітників Інтерполу вистачить часу на всі формальності з отриманням службової візи.
Виходить, що для оперативного вирішення службових питань спеціальний проїзний документ Інтерполу — це річ, від якої немає великої користі й особливої шкоди. Оскільки ставлення до нього в різних країнах світу неоднозначне, можна припустити, що для багатих його запровадження тягне зайві витрати, а для бідних — безплатну вигоду.
До яких держав зараховує себе Україна? Напередодні приїзду делегації Інтерполу в МВС відбулася міжвідомча робоча нарада з приводу доцільності новації. Більшість, а також Державна міграційна служба МВС, Міністерство економіки і прикордонники сказали «за».
Тільки МЗС в особі директора департаменту консульської служби Андрія Олефірова висловилося, що питання потребує додаткового вивчення. В перекладі з дипломатичної мови на зрозумілу це означає завуальоване «проти». Очевидно, у зовнішньополітичному відомстві знають про наявність якихось небезпечних підводних каменів, котрі непомітні для керівників внутрішньополітичного відомства або не мають для нього особливого значення.
Конкурс має бути чесний і прозорий
Ще цікава деталь. Запропонований Інтерполом паспорт, як повідомив Рональд Ноубл, виготовляв український виробник, а саме консорціум «ЄДАПС», котрий нині на замовлення держави виконує певну частину робіт із виготовлення закордонного паспорта громадянина України і не приховує свого бажання отримати замовлення на виготовлення його електронно-біометричної версії.
Зрозуміло, що замовлення на виробництво інтерполівського паспорта було б для цього підприємства величезним плюсом для перемоги на майбутніх змаганнях за одержання держзамовлення. Більше того, воно стало б ключем до неї, адже тоді можна з чистою совістю говорити, що «нашу фірму» визнано в усьому світі.
Та, судячи з того, з яким скрипом просувається інтерполівський проект, поки зарано казати, що «нас знають усі». Не варто перебільшувати значення того факту, що український продукт високо оцінив один із високопоставлених чиновників Інтерполу: переконати генерального секретаря міжнародної організації ще не означає переконати держави, котрі тримають у ній, так би мовити, контрольний пакет акцій.
То що ж то за підводні камені, які зашкодили українському виробникові набути міжнародного визнання і можуть у майбутньому зашкодити йому отримати вигідне замовлення від власної держави? Адже в якості виготовленого продукту ніхто не сумнівався, та й вартість його теж не захмарна.
Певна річ, що кілька тисяч примірників для Інтерполу консорціум, задля популяризації власної марки, міг виготовити собі на збиток — то його приватне право. Проте не надто дорогим видається створений ним зразок електронно-біометричного закордонного паспорта для громадян України, де рахунок ітиме на мільйони, якщо не десятки мільйонів примірників. В усякому разі Анатолій Могильов запевнив, що запропонований «ЄДАПСом» документ не буде дорожчим за нинішній. Нагадаємо: собівартість нинішнього становить 40 гривень, притому що для зарубіжних його аналогів, у перерахунку на українську валюту, вона не менша за 600 гривень.
Саме у цій дешевизні, напевно, криється камінь спотикання. Адже біометричний паспорт — не лише мікросхема, вмонтована в одну із його сторінок. То лише видима верхівка айсберга, яка коштує копійки. Бо задум електронно-біометричної паспортизації в тому, що на будь-якому прикордонному пропускному пункті світу ви прикладете свої пальці до спеціального сканера, а розумна машина, «сфотографувавши» і розшифрувавши малюнок їх папілярних візерунків, за кілька секунд видасть на екрані ваше прізвище, ім'я і фото вашого обличчя.
Прикордонникові лишиться тільки звірити дані, видані комп'ютером, із даними вашого документа. Уявіть, яка кількість приладів і приймально-передавальних пристроїв, яке потужне програмне забезпечення потрібні, щоб ця система працювала! Щоб відбитки пальців, скановані й занесені до бази даних у якомусь райцентрі Кіровоградської області, на першу вимогу висвітилися десь на чилійсько-аргентинському кордоні.
Але в тім-то й секрет, що до вартості закордонних аналогів паспортів автоматично вкладають вартість витрат на забезпечення системи його функціонування, а в Україні фігурує лише гола вартість виготовлення паспортної книжечки. Одне слово, спокусившись на дешевизну документа, держава ризикує потрапити в ситуацію, в якій опинився один із латиноамериканських диктаторів XIX ст., котрий спочатку придбав для своєї країни паровоз, а потім із подивом дізнався, що до нього ще треба будувати залізницю.
Програмне забезпечення для електронно-біометричної системи — це набагато складніша річ, аніж рейки залізниці. Воно має бути цілковито сумісне із кодом мікросхеми, вмонтованої в документ, тому виробник документа на практиці автоматично стає виробником програмного забезпечення.
Таким чином вимальовується нехитра двоходова комбінація: спочатку продавець перемагає конкурс за рахунок дешевизни свого поліграфічного продукту, а потім диктує замовникові ціни під час замовлення програмного продукту.
Якщо таке припущення правильне, мусимо визнати: дії представників приватного бізнесу в цьому випадку логічні й не суперечать букві закону, але насамкінець можуть стати невигідні для держави. Тож на чиновників, котрі організовуватимуть конкурс, покладено додаткову відповідальність за те, що його буде проведено компетентно, прозоро і чесно.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»