«МИ ВИКОНУВАЛИ
БУДЕННУ РОБОТУ...»
ПОЛКОВНИК МЕДИЧНОЇ СЛУЖБИ У ВІДСТАВЦІ ЮРІЙ ІОСТ НЕ ШКОДУЄ, ЩО БРАВ УЧАСТЬ У ЛІКВІДАЦІЇ НАЙБІЛЬШОЇ В ІСТОРІЇ ТЕХНОГЕННОЇ КАТАСТРОФИ
Навесні 1986 року капітан медичної служби Юрій Іост командував окремою медичною ротою 97-ї мотострілецької дивізії Прикарпатського військового округу, що дислокувалася неподалік міста Славути на Хмельниччині.
— Згідно із затвердженим графіком наприкінці квітня я мав відбути у чергову відпустку,— згадує Юрій Ернестович ті часи.— Подумки був уже в Карпатах, де планував відпочити з родиною.
Та не так сталося, як гадалося: вже 29 квітня він разом із підлеглими проводив дезактивацію населення, котре постраждало внаслідок Чорнобильської катастрофи і було евакуйоване на Хмельниччину. Зокрема, виміряли рівень опромінення, отриманого людьми, видавали новий одяг, а старий, що містив багато радіонуклідів, знищували просто неба — у відкритому полі.
Тієї трагічної квітневої ночі у двобій з «мирним атомом» вступила армія. Зокрема, і військовослужбовці Прикарпатського військового округу. Серед тих підрозділів був медичний батальйон, сформований на базі роти, якою командував Юрій Іост.
...Після прибуття до села Вільчі у Поліському районі, де дислокувався батальйон, офіцер побачив непривабливу картину: серед білого дня кілька п'яних вояків спали, перебували «під мухою» й інші їхні товариші.
— Тоді я зрозумів, чому, відправляючи мене сюди, не пояснили причину заміни комбата,— усміхається Юрій Ернестович.— Словом, довелося розпочинати з наведення в батальйоні елементарного порядку. Виконання цього завдання ускладнювалося тим, що, крім самого командира, кадровими офіцерами були лише кілька чоловік: решту (майже 400 солдатів і офіцерів) призвали із запасу, тобто всі вони були так званими партизанами. Хто хоч раз мав справу з цією категорією військовослужбовців, той добре знає, як важко ними командувати. Не став винятком і цей випадок.
...Особовому складу з числа «партизанів», що прибули на станцію, видавали по 100 г алкоголю — «для зниження впливу радіації». Але що для трудяги років 30–40 тих сто грамів? Тому вони збільшували цю дозу, вишукуючи самогон по навколишніх селах. Потрібно було щось робити. І офіцер зробив ставку на кількох своїх колег — кадрових офіцерів, які були в батальйоні, а також офіцерів-лікарів, що до того працювали в цивільних лікарнях. Звичайні «партизани», коли Іост розпочав боротьбу із «зеленим змієм», ображалися, мовляв, алкоголь допомагає долати наслідки радіаційного опромінення, не розуміючи, що значні дози оковитої не тільки не допомагають, а й шкодять.
«Ви краще за інших знаєте це і будь-що маєте переконати людей у цьому»,— звернувся він до лікарів. Незабаром особовий склад батальйону зрозумів свого командира. Всю прилеглу до станції територію було розподілено на кілька секторів, де працювали війська кількох округів. Батальйон капітана Іоста надавав медичну допомогу воїнам-прикарпатцям. Вони, як і решта вояків, працювали у складних умовах і, траплялося, отримували травми, хворіли. Тож роботи вистачало.
До складу батальйону входили приймально-сортувальний, операційно-перев'язувальний, госпітальний взводи, а також взвод спеціальної обробки місцевості. На озброєнні останнього були поливальні автомобілі — так звані АРСи, за допомогою яких солдати дезактивували місцевість, поливаючи її спеціально приготовленими розчинами, а також військову техніку, що працювала на станції. Фахівці батальйону надавали людям терапевтичну і хірургічну допомогу.
У Чорнобилі Юрій Іост пробув кілька місяців. На запитання, яку дозу опромінення там одержав, знизує плечима.
— Нам видали так звані накопичувачі — портативні апарати, які фіксували надходження до організму радіації,— розповідає він.— Ми, солдати й офіцери, здали їх радіологові батальйону, а він, у свою чергу, офіцерові КДБ.
Утім, неважко здогадатися про рівень опромінення Юрія Іоста та його бойових побратимів, зважаючи на надвисоке радіаційне забруднення території, прилеглої до станції. Бо батальйон розташовувався за кілька десятків кілометрів від Чорнобильської АЕС. Особовий склад батальйону безпосередньо не бував на станційному майданчику, але і комбат, і його підлеглі майже щодня були за кілька кілометрів від неї.
Тоді, в 1986-му, влада робила все можливе, щоб люди, насамперед з числа ліквідаторів, не знали справжніх масштабів катастрофи. Більше того, населення запевняли, що «сталось незначне витікання радіації, але рівень забруднення навколишнього середовища в нормі й ситуація під контролем».
І цьому вірили, принаймні більшість жителів.
— Ми здогадувалися, що не все так благополучно, як нас у цьому переконують, але достовірної інформації не мали,— говорить Юрій Іост.— Проте згодом зрозуміли, що офіційна влада лукавить. Коли до нас приїхали японці й витягли свої портативні дозиметри, то зблідли і поспішно поїхали з Вільчі.
У листопаді 1986 року капітан медичної служби Юрій Іост повернувся у розташування дивізії, доповівши командуванню про виконане завдання.
Відтоді минуло майже чверть століття. Незважаючи на те, що там, у Чорнобилі, він «заробив» цілий букет хвороб, полковник у відставці Юрій Іост, який нині очолює військово-медичний клінічний центр професійної патології особового складу Збройних Сил України, не шкодує про це.
— Коли сталася така біда, комусь потрібно було там бути, щоб вона якомога менше зачепила людей,— зазначає він.— Ні я, ні мої підлеглі нічого геройського там не зробили. Ми робили свою буденну справу.
За виконання завдань, пов'язаних із ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, Юрія Ернестовича нагороджено урядовою відзнакою СРСР — медаллю «За бойові заслуги». А ось від України він не удостоївся жодної відзнаки. Та він не ображається, вважаючи, що «не за нагородою туди їхав».
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- ПРОЙШЛИ КРІЗЬ ЯДЕРНЕ ПЕКЛО...
назад »»»