БОРОТЬБА ЗА ЛІДЕРСТВО
На Близькому Сході дві колишні імперії — Іран та Туреччина розпочали боротьбу за арабську вулицю, зовні зберігаючи всі ознаки співпраці.
Витоки з WikiLeaks стали захопливим джерелом інформації для всіх, хто цікавиться ситуацією на Близькому Сході. Регіональний баланс сил, який можна визначити на основі аналізу публікацій, нагадує повість про слона у темній кімнаті. Замкнені у ній люди почергово торкаються хобота, вуха, ноги тварини, вважаючи, що це фонтан, велика черепаха і колона. З уривків інформації не можуть зрозуміти, що торкаються слона. Так само вводить в оману фрагментарність витоків (цитати в тексті виділені курсивом). Образ Ірану, який сіє страх на Близькому Сході, вимагає доповнення про арабські держави, які слабнуть, і Туреччину, котра набирає сили. Її впливи урівноважують значення Ірану, а обидві держави починають неоголошене змагання за прихильність 350 мільйонів арабських сердець.
Іранський спрут
Іран і Туреччина — це нині нова Персія і нова Оттоманська імперія, а Захід, Ізраїль і араби тремтять перед їхнім наближенням. Надарма, бо обидві великі держави (приблизно по 74 мільйони мешканців) «накидають» відмінні моделі регіонального лідерства. Різними також є їхні інтереси. Демократична і сунітська Туреччина залишається більш світською, ніж інші мусульманські держави, важливий член НАТО, G20, веде переговори про вступ до Євросоюзу. Теократичний і шиїтський Іран, багатий на нафту і газ, але приречений на санкції міжнародним співтовариством, опускається за своїм статусом до Іраку 90-х років.
Двадцять років тому не було жодних сумнівів, що термін «Близький Схід» стосується арабських держав та Ізраїлю. Союз Саудівської Аравії, Єгипту і Сирії гарантував стабільність регіону. Додатковим об'єднувальним фактором для арабського союзу була палестинська проблема і мирний процес. Із часом внутрішні поділи, авторитарний характер правління, зневажання права, поглиблення провалля між владою і громадянами та залежність від американської політики ослабили арабські уряди.
Нині, за даними витоків, Сирія тулиться до тих, хто її не відштовхне, Єгипет робить усе, щоб залишитись у грі, а у старіючій владі Саудівської Аравії (Заходові) бракує партнера до переговорів.
Місце для іранської потуги створили араби та американці. Після падіння Іраку у 2003 році виник вакуум влади, який легко заповнив Іран: розвинув атомну програму і стриг купони від прибутків з продажу нафти та газу. Жируючи на антиамериканських настроях у мусульманському світі, виріс у захисника палестинців та головного опонента США.
Тому уряди арабських країн панічно бояться Ірану. Саудівці будуть боротися з Іраном до останнього американця, сказав міністр оборони США Роберт Гейтс. Вони бояться не тільки потенційної бомби, а передовсім шиїтських ігор, які можуть підбурювати меншини в арабських країнах: Іраку, Саудівській Аравії, Ємені, Кувейті.
На думку йорданців, щупальці іранського спрута сягають Катару, Сирії, Лівану і палестинських територій. Ту саму зоологічну метафору застосовують також ізраїльтяни — збіг арабсько-ізраїльських інтересів у витоках вражає. Страх посилює вроджену недовіру арабів до персів: Мубарак ненавидить Ісламську Республіку, а емір Катару попереджає американців, щоб зі 100 слів, які почують від іранців, вірили тільки одному.
Турецький слон
За цих обставин на арену входить турецький слон. Його уособлює, серед інших, міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу. Витоки називають його турецьким Кісінджером, який розробив і реалізує закордонну політику Туреччини під гаслом «нуль конфліктів із сусідами». В її рамках відбувається турецько-іранське зближення, що так турбує США, ЄС та Ізраїль, бо означає відхід Туреччини від Заходу.
Джеймс Джеффрі, посол США в Анкарі, в одній із депеш заспокоює: «Чи це означає, що закордонна політика Туреччини все більше концентрується на мусульманському світі? Очевидно. Чи це означає, що вона хоче покинути традиційну західну орієнтацію і бажання співпрацювати з нами? Очевидно, що ні».
Зближення можливе, бо культурні і політичні контакти між обома країнами дійсно сягають дуже глибоко. Адже історію про слона і межі пізнання у ХІІІ ст. розповів перський суфітський поет Румі, якого турки також вважають своїм. Четверта частина іранців — це тюркомовні азербайджанці, а турецькі телепрограми належать до найпопулярніших в Ірані. Торговельний обмін з Іраном останніми роками зріс у десять разів.
Політично турки роблять усе, щоб суперечку навколо іранської ядерної програми вирішити дипломатичними засобами. Вони не хочуть чергової війни на своєму східному кордоні. У травні 2010 року Туреччина і Бразилія підписали з Іраном договір про ядерне паливо. Турки також голосували проти нових санкцій. Вони б'ють по її власній економіці. Ірану політика Туреччини відповідає, бо обмежує міжнародну ізоляцію. А поточні інтереси країни приховують глибшу різницю інтересів і потенціалу.
Туреччина намагається перехопити ініціативу, тому що розуміє, що Іран — це спрут, а не слон. Внутрішнє тертя у консервативному таборі дедалі більше виходить назовні, а президент Махмуд Ахмадінежад з компанією нагадують Кайдашеву сім'ю. З одного боку, на цьому виграє «Революційна гвардія», а з іншого — Алі Хаменеї хворіє на рак крові, і на його місце вже «гострять кігті і зуби» спадкоємці. Заворушення після виборів у 2009 році порушили бетон державного моноліту і розкрили недемократичність правління. Зірка Ахмадінежада блідне в арабському світі, і він уже не є недоторканною фігурою, бо виявився таким самим, як уряди арабських країн, які не користуються повагою своїх громадян.
Фарзад, американець іранського походження, продовжує вірити у потугу Ірану: «Знаєш прислів'я про килим? Турки можуть тільки мріяти, що колись зроблять килим такої самої високої якості, як перський». Попри величезні запаси енергії, Іран переживає жорстку економічну кризу. Несподівано ефективні санкції відповідно до резолюції ООН усувають діяльність найбільших закордонних нафтохімічних фірм. У результаті вуглеводневий сектор економіки, який дає 80% надходжень до бюджету, все більше потерпає від недостатнього інвестування. Прогнозується, що цьогорічний ріст не перевищить 3%, а інфляція у 2011 році становитиме понад 15%.
«Задобрена» вулиця
Зате Туреччина переживає економічний бум. 16-та економіка світу виходить із кризи у захопливому темпі. Реальний ріст ВВП у 2010 досяг 7%. Щоправда, Туреччина імпортує значну частину іранської нафти і газу, але найбільшим постачальником газу є Росія, а не Іран. Якщо найближчими роками Ірак додатково збільшить видобуток своєї нафти, Туреччина має всі шанси стати незалежною від Ірану.
Наразі турки ставлять на економічну інтеграцію зі всіма, але хоч-не-хоч виходять на стежку суперництва з Іраном. Обидві держави мають різні інтереси в Іраку. Турки підтримують курдів, а іранці — шиїтів. Подібне в Афганістані. Туреччина, як член НАТО, відправляє солдатів, надає базу Інджирлік і повітряний простір для транспорту союзників.
Іран, у свою чергу, хоче обмеження діяльності і просування інтересів США і НАТО. Не може йому подобатись і протиракетна система, яку буде створено на території Туреччини.
Шальку терезів схилив ізраїльський абордаж «Флотилії свободи» біля узбережжя Гази, після чого турецько-ізраїльські відносини дістали дна. Протистояння Ізраїлю і непідпорядкованість США в іранському питанні додали Туреччині багато прихильників на Близькому Сході. У цьогорічному опитуванні арабської громадської думки, проведеному Мерілендським університетом, прем'єр Ердоган користується найбільшою симпатією (20%) серед усіх лідерів. Ахмадінежад отримав 13% голосів. На думку арабів, Франція і Туреччина — це дві країни, які відіграють найбільш конструктивну роль на Близькому Сході.
Самі палестинці найбільш прихильним меценатом своєї боротьби вважають Туреччину (43%), зрідка — Іран (6%). Скомпрометований після виборів Ахмадінежад знає, що втрачає імідж захисника справи палестинців та інших пригноблених арабів. Тому відразу після «Флотилії свободи» іранці вислали до Гази свої кораблі, хоча про них уже ніхто не чув, і вся акція завершилася поразкою.
Тонка гра Туреччини
Влада Туреччини постійно стежить за дослідженнями громадської думки. Завдяки цьому вона спритно зміцнює турецьку soft power (м'яку силу) на Близькому Сході. На екрани кінотеатрів якраз вийшов фільм «Долина вовків: Палестина» про турецького Джеймса Бонда, який бере реванш в ізраїльтян за напад на «Флотилію свободи». Творці стрічки сподіваються, що фільм, як і серіал під такою самою назвою, зацікавить мільйони глядачів у регіоні.
Незважаючи на те, що витоки не розкривають якихось таємниць, вони можуть мати далекосяжні наслідки для Близького Сходу. Державні секрети, які на щодень старанно зберігаються авторитарними урядами, побачили денне світло. Арабські медіа мають незвичну дилему: як показувати інформацію з WikiLeaks?
Правителі арабських країн на роздоріжжі: брататися з Туреччиною, чия влада має більшу популярність в їхніх країнах, ніж вони самі? Чи не брататися та не дозволити іранським «аятолам» посилити обійми? Подібну дилему має Ізраїль. Для арабських правителів правдивою виявляється африканська приказка: «Якщо два слони б'ються, то трава завжди залишається витоптаною». А щоб вона не витоптувалась, арабські країни мусять провести системні реформи, відбудувати трикутник Сирія — Саудівська Аравія — Єгипет та спільно зі США та Ізраїлем покінчити з арабсько-ізраїльським конфліктом.
Європейський союз має трохи легше завдання. По-перше, зрозуміти, що Туреччина є противагою Ірану. По-друге, підтримувати Анкару в цьому суперництві, але не підбурювати. Адже легко передбачити, що відкритий конфлікт між Іраном і Туреччиною лише прискорить іранську атомну програму.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ПРОБЛЕМНА КОНСОЛІДАЦІЯ ЄС
назад »»»