Анатолій
МАТВІЄНКО: «ПОВЕРНУВШИСЬ ДО КОНСТИТУЦІЇ 1996 РОКУ, МИ САМІ ПОВЕРНУЛИСЯ... В 1996-й»
Наші парламентарі нині так активно «орють законодавчу ниву», що мимоволі замислюєшся: а чи не веде все це нас у старі радянські часи? З їхніми «одобрямсами» та слухняним підняттям рук за усі «потрібні» рішення...
Останній парламентський «шедевр» — це ухвалення змін до Конституції, що пролонговують повноваження самим депутатам і відкидають можливість змінити статус-кво у законодавчому органі, котрий, тільки обравшись, ідеологічно відрізнявся від нинішнього просто-таки кардинально.
А, втім, досить прелюдій. Про всі перипетії ми сьогодні говоримо з учасником парламентських буднів — народним депутатом Анатолієм Матвієнком, котрий представляє найстрокатішу фракцію «Наша Україна — Народна самооборона».
— Анатолію Сергійовичу, нещодавно Верховна Рада внесла зміни до Конституції, продовживши термін власних повноважень. Як це вплине на політичний розклад? Чи після того, як торік у жовтні над Основним законом поглумився сам Конституційний Суд, вплинути ні на що вже неможливо?..
— Справді, впливати на те, що відбувається в державі, стає все складніше. Аналізуючи поведінку нинішнього парламенту, потрібно дивитися значно глибше, ніж на «вершки», як-то — визначення термінів виборів. Рішення, ухвалене 1 лютого, приймати не можна було. Передусім тому, що цей парламент обирався під інші функції. По-друге, Верховна Рада є єдиним органом, котрий може змінювати Конституцію. А чинний парламент зрадив цій своїй місії, «проковтнувши» згадане вами рішення Конституційного Суду від жовтня минулого року. Парламент просто угодовськи погодився з тим, що Президентові так буде краще.
Ще одна зрада від ВР полягає в тому, що законодавців обирали під місію формувати уряд. А, отже, солідарно з ним відповідати за стан у державі. Цю свою місію депутати також відкинули. Виходить, ми опинилися у безвідповідальному режимі стосовно свого виборця і щодо перспектив нашої держави, до речі.
Якщо вже сталося так, що Конституцію повернули в русло 1996 року, то парламент був зобов'язаний оголосити дострокові вибори. Причому як до Верховної Ради, так і президентські. Тоді, принаймні, у діях законотворців була б присутня логіка — виборець отримав би можливість «перезавантажити» владу. Тільки так має діяти демократичне суспільство.
Ми ж, навпаки, отримали пролонгацію повноважень владних органів, які зрадили. Такі дії в подальшому можуть призвести лише до авторитаризму, а потім — до диктатури. Хіба це не безвідповідально? На мій погляд, усі думаючі і відповідальні люди мають розцінювати це парламентське рішення як наругу над демократією та законами. Це — колективна кон'юнктурна зрада 310 депутатів, президентської адміністрації та Кабінету Міністрів. Це — яскравий приклад того, як не потрібно діяти.
— А Вас не насторожує, що за президентські ініціативи уже голосує конституційна більшість? Якщо так піде далі, то й низка інших сумнівних ініціатив побачить світ...
— Звичайно, є така загроза. Але найгірше те, що ми спотворили філософію влади. Вона на всі сто нині перетворена на інструмент власного збагачення. Добром це не закінчиться. Вважаю, що така ситуація може перерости або у крах цієї влади, або в якісь революційні події... Я не хочу нічого такого прогнозувати, але річ у тім, що терпіння не може бути вічним.
Раніше парламентська більшість (зокрема й конституційна) намагалася періодично гуртуватися навколо усвідомлення того, що вона є автором якихось важливих для держави перетворень. І що той чи інший депутат причетний до цих перетворень. Прикладів багато, скажімо, проголошення Незалежності, ухвалення Конституції, низки важливих законів... Усі ті рішення народжувалися в бурхливих дискусіях.
Нині ж — ситуація діаметрально протилежна. Більше того, величезний прошарок українського народу живе в постійному стресі, коли йому, скажімо так, усе болить. Президент болить, уряд болить, мер болить, депутат болить... Ну, якщо влада болить, то це — неправильна влада, яку потрібно або ампутувати, або серйозно лікувати.
Гадаю, так сталося ще й тому, що більшість людей, котрі прийшли до Верховної Ради, переслідували лише матеріальну мотивацію. У результаті парламент перестав бути парламентом дискусій, парламентом боротьби думок, парламентом пошуку компромісів. Він є машиною реалізації думки однієї людини — Президента нашої держави. Звідси й проблема — куди ми рухаємося? Парадокс, але це питання, через двадцять років після проголошення незалежності, залишається актуальним.
— То що ж виходить: Віктор Янукович мав рацію, коли ще в 2004 році під час теледебатів із Віктором Ющенком говорив, що «нас із влади ніхто не видавить»? Дочасних виборів не буде, а до жовтня наступного року «схватити» вдасться взагалі всіх і вся?
— По-перше, я б не говорив однозначно, що дочасних виборів не буде. Цинізм, як ще одна ознака нинішнього часу, не дає жодних гарантій. Люди, котрі об'єднуються заради чогось глобального, заради святого,— не зраджують. Вони або перемагають, або разом гинуть за ідею. А матеріальні екстраверти готові служити будь-кому. Отже, питання, кого надалі даватиме «в тираж» ця компанія, залишається відкритим. Де гарантія, що з часом не здадуть уряд? А трохи згодом і Верховну Раду...
Власне, на такі роздуми налаштовує і той факт, що впродовж року, відколи Віктор Янукович перебуває при владі, в державі було запущено цілу низку абсурдів, які влада гордо іменує реформами.
— Вам не здається, що нинішня картина дуже нагадує буремну середину 90-х років?
— Так про це ж і йдеться. Ми не просто повернулися до Конституції 1996-го. Ми повернули 1996 рік. Це і безконтрольність поведінки чиновників, і престижність крадіжок на державному рівні, і підлаштування влади під окремих «царків»... І все це — на тлі загального зубожіння.
П'ятнадцять років тому нам поталанило, передусім тому, що світова кон'юнктура повернулася до України обличчям. Це, у свою чергу, змусило серйозно замислитися владних представників на чолі з президентом Кучмою. В 1996–1999 роках він був непопулярним, але ефективним президентом.
— Можливо, а якими можуть бути подальші дії Президента чинного? Куди заведуть Україну його реформи?
— По-перше, він мав би повернути собі довіру. По-друге, увійти в серйозний діалог та консультації з усіма верствами населення. Для цього потрібно набратися сміливості і тримати біля себе не блюдолизів та угодовців, а людей інтелектуально потужних. Йому це дуже важко. Зокрема, й тому, що в юності він справді пережив велику особисту трагедію свого власного становлення. Як наслідок — у своїх діях він керується, передусім, елементами давніх і більш свіжих образ. Це можна зрозуміти, але не можна виправдати. Неможливо державну політику вести таким чином, що, мовляв, я доведу свою перевагу над усіма вами. Такий психотип організації влади є згубним як для усіх нас, так і для нього самого.
Наступний момент — це боротьба з корупцією...
— Вибачте, але тут, схоже, успіхів не досяг жоден із попередників пана Януковича.
— Не досяг, але ж це не може бути виправданням для будь-якої наступної влади. Зрештою, час уже припинити боротьбу тільки з політичними опонентами, а «своїм» партнерам дозволяти все. У тих державах, де вдалося подолати таку практику, результат не забарився. А в нас, на жаль, жодній боротьбі з корупцією ніхто не вірить, бо «жертви» обираються аж надто вибірково.
— У такому разі у цієї влади є ще більше стимулів триматися за свої крісла. З огляду на страх перед своїми наступниками, котрі так само «мочитимуть» своїх кривдників.
— Безумовно. Але і в тих, хто сьогодні не при владі, є такий самий додатковий стимул до влади прийти. І це — дуже погано, що «змагання» за владу відбувається саме на такому рівні.
— Гаразд, облишмо поки корупційну та антикорупційну теми для представників влади. Ви вже стисло згадували про реформаторські потуги Президента, уряду та парламенту. У мене склалося враження, що так масово і всебічно ще ніхто не займався реформуванням. Як вважаєте, це «архіреформаторство» швидше позитив чи негатив?
— За нинішніми кон'юнктурними і сьогоденними проблемами ми виглядаємо смішними і не є господарями. Тому реформи, безумовно, потрібні. Але чи можна назвати «реформою», скажімо, рішення про пролонгацію перебування Чорноморського флоту в Севастополі? Минув майже рік з моменту підписання і ратифікації цих угод. Я як не розумів, так і не розумію: в чому якась вигода для нашої держави? І річ навіть не в заграванні з сусідами. Просто не можна політику помилкових електоральних настроїв ставити за основу своєї діяльності.
Наступне. Нинішня влада, перебуваючи ще в опозиції, неабияк критикувала своїх попередників за накопичення боргів. Але ж погляньте: ця сама політика продовжується, і дуже активно. Ми позичаємо й позичаємо в МВФ, навіть не намагаючись активізувати політику залучення внутрішніх інвестицій. За найскромнішими підрахунками, при правильному підході в економіку можна залучити 5–6 млрд гривень. І пустити їх не на «проїдання».
— Звідки можна взяти такі кошти? Влада (і не лише чинна) говорить, що це — утопія.
— Наприклад, від потенційної приватизації землі несільськогосподарського призначення. При створенні потрібних умов це можна буде зробити. Тому, в кого немає коштів, потрібно запропонувати кредит під нульову ставку. Можливо, варто навіть надрукувати такі емісійні гроші, але пустити їх під конкретний товар. А в нас нині є цей товар — земля. Повторюю, саме земля несільськогосподарського призначення.
Власне, і про решту реформ можна говорити щось подібне. Абсурдна адміністративна реформа, затіяна Президентом напередодні Нового року. А тепер нам пропонують нав'язати ще й пенсійну, медичну та низку інших реформ...
Припустімо, частина здорового глузду є в усіх цих новаціях. Але будь-який чиновник мусить усвідомлювати: не можна так багато реформ проводити одночасно. Кожна реформа апріорі призводить до суспільного опору. А коли їх запроваджується така величезна кількість, сумуються і протестні настрої. Значно доцільніше і мудріше зробити щось одне, але так, щоб результат дав позитив, і суспільство зрозуміло це без додаткових пояснень, що «жить стало веселее»... Варто також сповідувати принцип переходу від простіших реформ до складніших.
Нині в суспільстві присутня ще не надто викристалізувана, але вже помітна тривога. Причому це стосується не лише стабільних опонентів чинного Президента. Далі вона переростатиме у щось серйозніше. От тільки питання: у що? Наскільки цивілізовано відбуватиметься опір непродуманим діям влади? Очолити цей процес, вочевидь, можуть нові обличчя, бо нині політичні партії, які стояли біля витоків, скажімо, Помаранчевої революції, скомпрометовані. Причому скомпрометовані не ідеями, а виконавцями цих ідей.
Звісно, найбільше скомпрометовані колишні представники «помаранчевої» влади на чолі з Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. Скомпрометований і, так би мовити, збірний образ порядного патріота з будь-якого села, який закликав співгромадян вставати, їхати на Майдан і підтримувати демократичні сили. Тепер таким людям можуть відповісти щось на кшталт: «Е-е-е, ти вже нас водив на Майдан, досить...» І, не приведи Господи, послухати інших, котрі не від того, щоб спробувати все зруйнувати «до основанья». А це — те, що зараз відбувається в Тунісі чи Єгипті. Ось про що треба пам'ятати.
— Тобто виходить, що навіть репресії проти чинних опозиціонерів не посилюють владних опонентів? Вони принципово і остаточно програли ще рік тому?
— Не лише рік тому. Такі поразки тривають і нині, коли, скажімо, влада піддається критиці лише за те, що вона влада і є опонентом до опозиції. Я не розумію, коли лунають заяви, буцімто нам зовсім не потрібно проводити жодних реформ, у жодному разі не піднімати ціну на газ тощо. Коли ми з газу внутрішнього видобутку не покриваємо його собівартість навіть на 80 відсотків, то як так можна далі продовжувати?
Нині ми маємо усього 0,5 відсотка інвестиційного бюджету, а потрібно не менш як 5, а краще 10 відсотків. Ми просто «всихаємо» як держава. Тому реформи потрібні.
Інший приклад — наприкінці січня влада активно святкувала День Соборності. Та слава Богу, що так було. Можливо, вони ще до кінця й не усвідомлюють, що вони святкували, проте все одно такі дії треба вітати. Лише за формою це — позитив, до якого владу, до речі, підштовхнула саме опозиція.
Біда деяких чинних опозиціонерів і, передусім Юлії Тимошенко, в тому, що вони сповідують принцип: без мене в Україні буде пустеля. Те ж саме, до речі, стосувалося й попередньої опозиції, яка нині є владою. Та не можна жити за принципом: без мене держави не буде! Немає незамінних людей, що історія уже доводила безліч разів.
Тому нинішні гоніння на опозицію, з одного боку, можуть додати позитив. З іншого — скільки ж можна спостерігати постійний бій за владу, де правила спрямовані лише на знищення? Тому я — за опозицію відповідальну. Увійти в історію, навіть зі сплеском неймовірної любові, неможливо. Зрештою, приклад попереднього президента це чудово продемонстрував. Мотивація приходу до влади має лежати в площині того, як цією владою розпорядитися. Більше того, без ґрунтовної відповіді на це запитання навряд чи доцільно йти і в опозицію. Зрештою, будь-яка опозиція — це і є потенційна влада, яка мусить після перемоги розпорядитися нею краще за попередників.
Розмову вів Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»