ПРО ІЛЮЗІЇ, БЕЗВИХІДЬ ТА РЕЦЕПТИ ПОРЯТУНКУ...
Герої п'єс Антона Чехова завжди були втіленням невтомного пошуку сенсу буття, відповідей на непрості екзистенціальні питання. Водночас реальне життя цих людей є разючим контрастом з їхніми мріями. Туга, одноманітність, сіра буденність, котра затягує людину, вбиваючи в ній усі високі поривання — ось у яких обставинах змушені існувати ці інтелігентні персонажі з тонкою душевною конструкцією.
Такий сюжет має, зокрема, п'єса «Три сестри», що традиційно вважається у театрі чи не найскладнішою. Її прем'єру (у постановці народного артиста України і Росії Едуарда Митницького) побачили на Малій сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Складність сценічного втілення і сприйняття цієї драми полягає, ясна річ, не лише у великій кількості героїв, а в багатогранності їхніх характерів, заплутаних стосунках, дивовижних переплетеннях самотностей — явних і прихованих, кохань — справжніх та примарних, у створенні любовних дуетів і трикутників...
Вони, власне, більшою мірою не живуть, а роздумують про життя. Живуть, ніби пишуть чернетку. Багатьох із них не на жарт хвилюють питання, для чого це все (тобто всі перипетії їхнього земного шляху), та яким буде світ через 200–300 років. Такі глобальні теми обговорюються під час чаювань та інших задушевних бесід.
Про це читаємо у творі й бачимо на сцені, але дуже по-різному. Звичайно, чеховським героям у першоджерелі душевний спокій тільки сниться: більшість із них проходить страдницький шлях. Але ж він зовсім не прямолінійний і складається не з самих лише страждань. Його віхами стають прозріння, умиротворення, хоч і запізніле, та все ж розуміння хай не сенсу життя загалом, а принаймні власного місця в «процесі». І ось уже у фіналі перестають лунати екзальтовані заклики Ірини, Ольги та Маші: «В Москву!» Якщо на початку і всередині твору Білокам'яна є для сестер ілюзією порятунку від нудної провінційної безвиході, то наприкінці кожна з них починає знаходити себе і за умови нездійснення заповітної мрії.
У виставі ж оцей моральний пошук виглядає як один суцільний надрив. Відверто кажучи, дратує як надмірна імпульсивність акторів, так і їхнє раптове впадання «в кому». Виконавці ролей, за рідкісними винятками, то імітують підвищену емоційність — грають, вимовляючи текст на високих тонах і в пришвидшеному темпі, підстрибуючи або перебігаючи кін з одного кутка в другий. Є й другий варіант — слова зриваються з вуст також швидко, та занадто тихо і з якоюсь відсторонено-байдужою інтонацією. Якщо підсумувати, то емоційних посилів зі сцени або забагато, або немає зовсім.
Порівнюючи героїв спектаклю з їхніми літературними відповідниками, підвищену екзальтованість можна виправдати хіба що в образі Наталії — дружини брата трьох сестер — Андрія Прозорова. Тут справді збігаються авторський та режисерський задуми, згідно з якими Наталія — міщанка в душі й заводна лялька зовні.
Театральна мова непогано доповнює літературну і в сцені бесіди Вершиніна й Тузенбаха, під час якої вони розмірковують, яким буде життя за кілька сотень років. Трохи дивно, що вони це роблять, поглинаючи чарку за чаркою, але ж до цього кроку режисера, певно, спонукали слова: «Если не дают чаю, то хоть пофилософствуем...» Зрештою, така форма філософської розмови більш-менш уписується у спосіб життя трьох сестер і компанії, де всі тільки рішуче ГОВОРЯТЬ про необхідність працювати.
Справді живими, наділеними плоттю і кров'ю героями вистави є, на мою думку, Маша (артистка Леся Самаєва) і Вершинін (заслужений артист України Анатолій Ященко). Їхні глибокі, хоч і «неправильні» почуття,— не що інше як спроба вирватися зі світу всезагальної сплячки й удавання життя. Але несила...
Декорацій на сцені — мінімум. Дуже вдалим візуальним образом губернського міста, де відбувається дія, є стіна, викладена з валіз (художник-постановник — Олег Луньов). Герої час від часу постукують по ній, аби бути почутими. Її також використовують, щоб обіпертися, коли підступає відчай. У фіналі вистави стіна починає хитатися, і це теж не випадково...
У новому лівобережному спектаклі «Три сестри» є певні сильні та слабкі сторони, є тема — наведена в програмці цитата з твору: «...Знать, для чего живешь, или же все пустяки...» Проте вона лише зазначена, але повною мірою не розкрита. Сценічному творінню бракує цілісності. Поведінка героїв здебільшого скидається на рух з різкими поворотами. Лірики додають хіба що романс і гра на гітарі, що є музичним супроводом вистави. А хочеться і посумувати, і посміхнутися, і подумати, і врешті-решт катарсис пережити. Та творці спектаклю позбавляють глядача багатоваріантності, пропонуючи йому єдиний стан — напруженості.
також у паперовій версії читайте:
- ЛИТОВСЬКА МУЗИКАНТКА ГРАЛА ШОСТАКОВИЧА
- «ЧУВ МУЗИКУ СВІТУ»
назад »»»