ПАВЛО ВОЛЬВАЧ: УСЕ ЗРОСТАЄ З ЕНЕРГІЇ СУМНІВІВ...
Книжку Павла Вольвача висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2011 р. І це закономірно!
Не буде перебільшенням стверджувати: Павло Вольвач — той поет, без якого сучасну українську літературу вже важко уявити. Попри певну категоричність тези, вона не є перебільшенням. Бо це той випадок, коли авторові вдалося створити не лише яскраві художні тексти, а й власний поетичний світ. Цей світ ще від початку 90-х, коли ім'я Вольвача утвердилося на літературному овиді, став джерелом надзвичайно потужної енергії, котра з перебігом часу набуває інакших якостей та вимірів (не кажучи про суто Вольвачеву інтонацію, за котрою цього автора можна впізнавати безпомилково). У цій низці варто згадати «запорізькі» «Маргінес» і «Кров зухвалу», і «Південний схід», і пошуки «київського неба» у «Триванні подорожі», і вихід на «стереометричне» освоєння українського Всесвіту в поетичних книжках «Триб» (саме її висунуто на здобуття Шевченківської премії) та «Вірші на дорозі».
Не оминути й голосного Вольвачевого роману «Кляса», який уже встигли охрестити культовим і за яким, як стверджують тямущі критики, можна визначати обличчя української доби останніх десятиріч.
Говорячи «за життя», поет не поспішає робити висновки замість нього, а воліє з тим життям іти разом, оновлюючи власну поетику і помічаючи найприхованіше. Безперечно, митець вийшов на нові художні обрії і новий досвід. Спектр його палітри — естетичної, філософської, громадянської, почуттєвої, стилістичної, словникової — напрочуд широкий і динамічний. Творча постава — цілковито суверенна. Усе це дає змогу стверджувати, що Павло Вольвач — яскравий виразник не тільки свого поетичного покоління, а й нашої доби.
— Павле, в різних віршах у Вас є такі «зізнання» щодо вашого підґрунтя:
Рвань індустрійна, неримована
гороїжиться. І про своє
гілля й небо ведуть
перемовини —
ну а в небі й отут хтось та є.
Мій Києве-не мій,
а дай-но й свій розгін
До наймоїших слів.
Дай горніх траєкторій.
А той підземний дзвін
із низових сторін,
Він є собі, як був —
хіба що гул потроїв.
— Отже, звідки Ви, перепрошую, такий взялися? Які доленосні віхи (обставини, люди) спонукали запорізького хлопця, що виріс на «рвані індустрійній», піти поетичною стежиною?
— Якихось особливих «доленосних віх» начебто не було, але це з якого боку дивитися... Бо воно все доленосне: сума хромосом, повітря, світла, облич, слів, зустрічей, краєвидів, пам'яті, диму... Все з усім пов'язане, все залежне. Адже все могло піти іншим трибом, коли б не було на самій горі батьківської шафи томиків Антонича й Плужника, а десь унизу, під журналами,— стосу блідих копій самвидавчих віршів, того ж Холодного. Або коли б не зустрів я на життєвому шляху, скажімо, Миколу Вінграновського чи Бориса Олійника... Ось на мікрон правіше-лівіше — і вже все по-іншому... Знову ж таки, важить доба. Акустика й нерви часу. Ота естетична й ідеологічна свобода, що проросла крізь уламки імперії. Раніше мені не писалося. Ні, якогось віршика про кохання, певно, зміг би спроворити, але ж цього мало... Потрібен потік, потрібно, щоб усі оті речі, згадані й не згадані вище, збіглися в потужне русло. Без всього цього інтуїтивно вчував, що літературна, зокрема поетична, форма буття для мене навряд чи можлива. В цьому, думаю, одне з пояснень, чому шлях до письма був таким рваним і довгим.
— На порожньому місці бажання писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто з поетів минувшини і сучасників найбільше вплинув на Ваше формування?
— Це, мабуть, справа літературознавців фахово визначати впливи: о, ось тут явний відгомін N, а ось тут — непрямий перегук з Y... А мені впродовж різних періодів життя подобалися різні поети (якщо мова саме про поезію). Дуже різні поети. Від Миколи Вінграновського до Миколи Холодного, від Бориса Олійника до Валерія Іллі, від Йосипа Бродського до Едуарда Лимонова й Леоніда Губанова. Ця когорта доповнюється й оновлюється донині.
— Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на Вашу творчість?
— Хтось із товаришів-літераторів, близька людина. На різних життєвих етапах це були різні люди. Але надзвичайно важливо, що вони були, і я їм за це вдячний. Дякувати Богові, такі люди є й зараз. Ось говорю з вами, а паралельно перекидаюся есемесками з Олегом Солов'єм. Я йому напередодні надсилав свіжого вірша, він навзаєм — оцінку тексту, кілька слів про недавні «солов'їні» пригоди і — традиційний смайлик-усмішку. Купу найсвіжіших віршів планую дати Михайлові Слабошпицькому. Мені важливо, що він скаже...
— Чи не виникає у Вас бажання, читаючи твори окремих авторів, стати цензором-«інквізитором»?
— Та ні! Читаю дуже вибірково, тому рідко натрапляю на відверте «не те». Зрештою, рецепт простий: не подобається — не читай.
— А як щодо самоцензури: що б Ви не писали?
— Самоцензура, на відміну від цензури офіційної, річ необхідна. Бо якщо її нема, на поверхню виходить те, що ми незрідка бачимо нині в «культурному просторі». Чого б не писав? Не хочеться переступати через якісь етичні, загальнолюдські моменти... Залежить від контексту. Від конкретного кута зору, від «оптики». Іноді просто від ситуації. Ось нещодавно відмовився від участі в антології «Сновиди», де письменники розповідають про власні сни. Іван Малкович, видавець антології, навіть зазначив в одному інтерв'ю, що Вольвач, мовляв, злякався. Що ж, нехай буде так. Просто я спочатку взявся, а потім раптом подумав: а навіщо це потрібно? Вигадувати щось про шестикрилих серафимів чи літаючих риб не дуже хочеться, еротичні видива вже набили оскомину. Решта ж хай залишиться з автором. Принаймні поки що.
— В які колізії-колотнечі Ви потрапляли, коли кажуть: «Це перевернуло мою свідомість», або коли народжуються такі рядки:
Завихрюють майданні видихи
Круків, мов розсипи чаїн...
Мостам і націям судились вибухи.
Чиїм?
Або:
Жагуча суміш тоски і див,
І знаю — не новина —
Степам цим, дніпрам крила
Бог ліпив.
Я чув їх. І не вина...
Якщо йдеться про ці конкретні рядки, то жодних «колотнеч»... У першому випадку крутив головою на Подолі, дивився на іржаві жерстяні дахи старих подільських будинків навкруг Контрактової площі, темне гілля, розсип ґав в осінньому небі... І раптом площа почала заповнюватися уявними головами, тисячами, сотнями тисяч голів. Потоки якоїсь нервової енергії почали накочувати й на мене, і на Контрактову (хоч це могло бути де завгодно, а в підсвідомості мріяв, певно ж, про Майдан, а може, й про Софійську, з часів дещо раніших. Хто ж його зна!). Так і виникло. А щодо строфи з іншого вірша... Та така сама історія, яку я пам'ятаю до дрібниць, і де за видимою, реальною стороною є, як воно й повинно бути, всілякі ірреальні видива. Тому якісь гостросюжетності, з небезпеками, втечами і переслідуваннями тут ні до чого. Чого не було — того не було. А коли щось і трапляється чи траплялося, то це, скоріше, вдячний матеріал для прози. Як у «Клясі», приміром. Стосовно ж свідомості, то вона, схоже, не «переверталася», а потроху, проте неухильно, формувалася з дитинства, зокрема батьками, дядьками, книжками...
— Ваша поетична мова, як сказав Михайло Слабошпицький, вельми демократична. Це можна конкретизувати так: вона часто сленгова і суржикована, Ви полюбляєте ставити власні наголоси. У тканині віршів Ваш «емоційно-інтелектуальний потік» виглядає органічно, гласом народу, який розмовляє теж сленгово і суржиковано. Але вивчати українську мову за Вашими віршами не бажано, вона «неправильна». Щоб сприймати Вашу поезію (і насолоджуватися нею), оцінити Вашу манеру-інтонацію, треба, хоч як парадоксально, добре знати мову. Що скажете на це?
— Не можу не погодитися з паном Михайлом. Від себе скажу: вчити мову краще за підручниками. Я ж, натомість, не пишу підручників, а займаюся трохи іншою справою. Мову ж сприймаю як живий організм. А в живому організмі є все — і сленг, і жаргонізми, і суржик, і запозичення, й застарілі слова, й неологізми (зокрема авторські), й абревіатури. І мені цікаво з усім цим працювати, експериментувати... Тут головне питання в пропорціях, у «дозі», котрі якраз і визначаються поетичним слухом та смаком. Загалом же взоруюся на літературну мову, тобто на отой центрально-український, наддніпрянський канон, із певною «запорізькою» специфікою. Ще додам, що гра з наголосами, на котру багато хто вже вказує як на своєрідний «бренд», виходить сама собою, не силувано. Так пишеться — і все. Цікаве і несподіване для мене пояснення цьому дав уже згадуваний Олег Соловей. Він вважає, що в такий спосіб виявляється зв'язок якраз із фольклорною українською традицією, тобто — із живою мовою, життям. Цікава версія. Мені подобається...
— Що побажав би Павло Вольвач-поет Вольвачу-читачеві?
— Душевної гармонії.
— Що зі свого минулого Ви хотіли б зберегти у майбутньому?
— Відчуття часу. Мені здається, я його завжди досить тонко відчував. А для цього потрібні люди, багато людей, так мені уявляється. І так завжди в мене було, я завжди перебував у гущі великих колективів, груп, «грядок», посеред різних соціальних страт. Не знаю, як кому, а мені акустика, пульс часу вловлювалися і вловлюються найкраще саме так і саме там — у заводській роздягальні, випадковій черзі, казармі, потягу, метушні редакцій, на якомусь політичному «здвигові». І на так званій інтелігентській кухні, звичайно. Однак останнім часом відчуваю, що отих масовості й випадкової різноманітності якраз бракує, а трапляються переважно задушливі «кухні»...
— Нині книговидання і книгорозповсюдження — проблема з проблем. Письменник без книжки — це абсурд. Що нині є для Вас трибуною? Як Ви доносите себе до людей? Наскільки я знаю, останні два-три роки вірші з Вас фонтанують.
— Так, доносити поезію до людей — це проблема. Але все ж таки мені гріх особливо нарікати. Бо лишень за останні роки видав три книжки: дві поетичні — «Триб» («Факт», 2009) і «Вірші на розі» («Ярославів Вал», 2010), а також перевидання «Кляси» («Фоліо», 2010). Зараз практично готова нова книга поезій і, з Божою допомогою, планую видати її вже наступного року. Пишу потроху дещо й окрім віршів. Тож у цьому плані почуваюся нормально. Інша річ, що нікуди не подітися від сумнівів: а кому це все потрібно? Який такий сенс усього цього писання? Буває й таке. Та, з іншого боку, мені здається, що все воно й зростає саме ось із цих речей — енергії сумнівів і душевних мук.
— Мені дуже подобається фраза: «Наявність книгарень — це те саме, що наявність церков». Ваші діагнози з цього приводу нашому політикуму? Здається, комусь усе-таки дуже потрібно перетворити населення України на бездуховні дрова.
— Гарна фраза, справді. Але в українському варіанті все ще заплутаніше й драматичніше. Бо не лише відсутність книгарень перетворює людей на, як ви висловилися, «бездуховні дрова». Ті ж таки дрова допомагає штабелювати й практично повна відсутність українського кіно, українського театру, шоу-бізнесу, української преси, згадуваного книговидавництва, зрештою — українського інформаційного простору. Ну й найсмішніше, чи то пак найтрагічніше, що й наявність церков, які, до речі, ростуть, як гриби після дощу, та все переважно однієї певної конфесії, в українських реаліях означає аж ніяк не зростання національного духу, гармонізації етнічної та релігійної ідентичностей, а, скоріше, навпаки. Тобто це ще один — і чи не найпотужніший — інструмент денаціоналізації, такої собі «глобалізації по-євразійськи».
— Як Ви гадаєте, чого бракує нашій літературі для того, аби ми всі почали нею пишатися?
— Літераторів, якими можна пишатися... Жартую, звісно. І перепитую: а що заважає «всім», ось просто зараз, взяти і почати пишатися, наприклад, українською поезією? Вона ж справді є однією з провідних сучасних світових поезій, тут я дослухаюся і погоджуюся з тим, що кажуть знаючі колеги-літератори, старші й молодші, ще певною мірою довіряю власному читацькому досвіду та інтуїції. Єдине — не розумію, в який спосіб маси кинуться «пишатися»? Можу додати вже серйозніше: літературі бракує структурованого суспільства, повнокровної нації, такої ж держави. Натомість суспільству й тій державі, що нині є, літератури, схоже, не бракує. Вона їм аж через край, аж зайва. Принаймні складається таке враження.
— А чи не здається Вам, що українські письменники якісь дуже сімейні, дуже правильні і мають стереотип про те, що митець має бути голодний і нещасний, інакше стимулу творити в нього не буде?
— Не думав про це. Письменники, зрештою, всі різні. Хтось «сімейний», а хтось не дуже «правильний» (до речі, а хто визначає «правильність»?). Куди зарахувати Олеся Уляненка (Царство йому небесне)? Не знаю. Але точно знаю, що це був неабиякий, пристрасний, трагічний український письменник, котрий так і помер, не маючи ні від держави, ні від суспільства практично нічого, на що заслужив. За кордон виїздив раз — на війну в Афганістан. Із двох десятків романів рядка не переклали на інші мови. І не допоміг ніхто — ні порожнякові червонощокі «райтери», які щось цвенькають про те, що, мовляв, «просто треба більше працювати, і все буде добре», ні заворожені самі собою старійшини й патріархині, які вдарити для когось палець об палець не спромоглися ні разу за все життя. І не вдарять. А поговорити про абстрактну «україноньку» чи таку ж «європу» — хлібом не годуй... Про уляненківські гонорари взагалі мовчу.
Євген Пашковський, лауреат Шевченківської премії, якого дехто вбачав потенційним українським володарем Нобелівської премії, розводить бджіл у себе на станції Разіне на Житомирщині, а київську квартиру здає, аби якось виживати. Та чому «дехто» — Загребельний вбачав... Я, наприклад, до Загребельного ставлюся більш ніж стримано, а для багатьох це ж іще донедавна прозовий дороговказ, то хоча б у цьому разі чому не дослухалися до свого ж авторитета? Хоч як би там було, це ж ненормально, що митець такого рівня, як Пашковський, яким пишалися б деінде, у нас практично викреслений із дійсності.
— Що Вас найбільше гріє надією?
— По-різному буває. Як різні бувають і надії... Мій приятель Василь Гонтарський, фронтмен надзвичайно енергетичного гурту «Вася-Клаб», на подібні запитання мрійливо говорив: «Ось одного дня під'їде до мене під парадне білий ролс-ройс, вийде мен у білому костюмі і скаже: «Вася, ось тобі лаве на власну студію. Я стаю твоїм меценатом і продюсером...» Воскресенський харизмат Вася, звичайно, працював, «вкалував» зі своїми музикантами, не покладаючи всі надії на білий ролс-ройс. Але той так-таки і не під'їхав... Це вже скоро чотири роки буде, як Василя нема. Так що по-різному, повторюю. А загалом, надія, це таке — справа інтимна...
— Чого можна очікувати від Вас в найближчій перспективі?
— Сказати — «подальшої творчості»,— наче банально. Та, сподіваюся, так і буде.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»