НАТАЛЯ НІКОЛАЙЧУК: «ЖИТТЯ — ЦЕ ВЕЛИЧНА КАРТИНА»
Цікаво роздивлятися твори художника, тримаючи запалену свічку, — вони оживають, стають загадковішими. Так ми проекспериментували на виставці народної художниці України Наталії Ніколайчук у київському театрі «Колесо». На думку спало, що її творчість — це і є палаюча свічка. До такої міри картини і примхливе полум'я були споріднені. У мінливому світлі зображення емоційно відгукувались — так сердечко вогню озивається на найменший порух повітря і настрою.
Свічка — та ж сама трійця: складається з воскового тіла, полум'я та енергії-мелодії. Полотна Наталії Ніколайчук незгасимо палахкотять енергетичною сумішшю почуттів, думок, свідомості.
Взагалі в постаті художниці чітко проглядає триєдність: вона графік, живописець і педагог.
Віддає перевагу трійці фарб: акварелі, гуаші, олії. У графіці теж здебільшого триєдина: творить суворо-стримані лінорити, ніжні акварелі, емоційні монотипії. Хоча в яких тільки графічних і живописних техніках не працює Наталія Ніколайчук, зокрема, має і свою фірмову — авторську оригінальну — техніку. Її композиції колоритні, тілесні, театральні і напрочуд чисті, цнотливі. Це ненав'язливий пошук Кохання, Істини і Гармонії.
Чимало її картин можна було б назвати релігійними, та це радше невимушений світлий погляд-мрія на можливість бути кращими. Це підсвідомі картини-спокути, на яких янголи, берегині, іконописні лики просочені буянням неба, дерев, квітів: «Духовність», «Освячення Флори», «Купальські мрії», «Вечір», «Земля предків», «Обереги», «Мрійлива розмова», «Вітання», «Яблуневий Спас»...
Є у митця трагічні твори («Розправа»), але в цілому можна сказати, що це оптимістична творчість працелюбця й філософа.
І ще таке відзначимо у її манері. Якось музикант Андрій Макаревич сказав про свого барабанщика Єфремова: «Він воліє ударити паличками на один раз менше, ніж на один раз більше». Так само і художниця уміє вчасно зупинитися: не нанести зайвий мазок, не перевантажити зайвою деталлю композицію, «не замалювати картину», як кажуть художники. Тому її твори, наче легкокрилі птахи, осяяні сонцем-небом.
Виставкову діяльність Наталія Ніколайчук розпочала у 1982 році. Вона — учасник багатьох всесоюзних, республіканських та міжнародних виставок. Твори її є в колекціях Міністерства культури України, дирекції виставок Спілки художників, у Донецькому, Луганському, Запорізькому, Чернігівському, Хмельницькому та Полтавському художніх музеях, Національному музеї книги (Києво-Печерська лавра), у картинних галереях та приватних зібраннях України та зарубіжжя.
— Пані Наталю, хто передусім вивів Вас на шлях до професії художника? Хто шліфував хист?
— Родина — ось мій живильний «чорнозем». Мама — універсальна професійна кравчиня, нині про неї сказали б, що вона — модельєр і дизайнер. Тато умів усе в домі ремонтувати, меблював, малював. Обдаровані люди, та рік їх народження — 1926 і 1927, вони мали малі можливості, щоб отримати освіту і реалізувати себе. Зате в мене і брата вони вклали всю свою любов.
Музика і малювання були нашою атмосферою. У певний момент я відклала віолончель і буквально прикипіла до ізостудії. До речі, моє покоління було масово охоплене гуртковим рухом. Принагідно зазначу, що музичне і образотворче мистецтва мають традицію родинного виховання, тобто до них спершу залучає сім'я, а потім долучаються певні структури — клуби, музшколи, ізостудії. Тож батьки, не гайте часу!
У моєму юному житті мав з'явитися майстер. Ним став Михайло Іванов, один із найкращих рисувальників-викладачів Художнього інституту. Він подивився мої роботи і сказав: «Будемо працювати. А ти олійними фарбами володієш?» — «Ні. Тільки акварельними». — «Значить, будеш графіком». Так було визначено, що я маю стати графіком. Звісно, мріяла про олійний живопис, про великі картини...
Я дуже вдячна Михайлу Інокентійовичу за три роки навчання в його студії та за рік навчання у студії Ігоря Григор'єва. То були чудові авторські школи, що винаходили свої педагогічні системи, розвивали мистецьке бачення.
У Художньому інституті знову пощастило з учителями. Іван Красний — дивовижний аквареліст, архітектор, людина високої культури. Потім на нас «накинулась» із пристрастю сповненого енергії художника Олена Овчиннікова, яка зростала на шедеврах європейської графіки, творах велетів, була захоплена Дюрером, Гольбейном, Кранахом (її батько очолював Київський музей західного і східного мистецтва). Жару піддав молодий викладач Андрій Чебикін, нині президент Академії мистецтв України, ректор Національної академії мистецтв і архітектури. Він приносив нам валізи книг і альбомів, офорти Рембрандта. Ми захопилися естампом, травленням кислотою, що давала природну фактурність.
Київська графічна школа тієї пори — це плеяда видатних художників, що культивує високу елітарну графічну культуру, до рівня її естетики нині далеко не кожен художник здатен дотягнутися.
— Деколи чуєш: «Я самородок, досягну вершин без усіляких освіт...»
— Освіта для художника має вирішальне значення. Тому що всі люди обдаровані, тією чи іншою мірою. Художник-професіонал — це особлива «міра»: він є одночасно творцем-філософом і майстром.
Я закінчила унікальну майстерню книжкової графіки під керівництвом Василя Чебаника. Книга — це ніби храм чи палац, у ній є поезія, проза, драматургія різних часів. Це екскурс в історію, фантастику, дитячі пригоди... Це шрифтове мистецтво.
Тема моєї дипломної роботи була присвячена 1500-літтю Києва. Тоді багато втілювалося «історичних» проектів, проводилося виставок, презентацій. Я дуже серйозно захопилася давньоруським, зокрема монументальним, мистецтвом, іконописом, храмовим розписом. Вивчаючи побудову храму, побачила, що храм — це Біблія з ілюстраціями на стінах. Я мала можливість під час переддипломної практики поїздити і по Росії, зокрема по Золотому кільцю, вивчала архітектурні шедеври, працювала в музеях, бібліотеках. Ця робота надзвичайно сприяла моєму художньому становленню і вивела на багатоплановий роман Павла Загребельного «Смерть у Києві». Я ілюструвала його в техніці офорту. Навіть зустрілася з письменником, щоб висловити повагу майстру і показати твір, послухати його враження.
— Якою була реакція Павла Загребельного?
— У мене є лист-відгук, де він відзначає, що дотримана стилістика твору, у пластичному рішенні є моє особисте бачення — воно органічно пов'язане з основною ідеєю роману.
Моя дипломна робота експонувалася на багатьох республіканських виставках, на Всесоюзній виставці дипломних робіт у Москві, мала резонанс. Я стала помітною в мистецькому середовищі. Це дало можливість вступити до аспірантури (1983 рік) і стажуватися під керівництвом патріарха Михайла Дерегуса.
Один із ключових моментів у моїй долі — це персональна виставка в Афінах. То була взагалі перша культурна акція нашої молодої держави (сьомий рік незалежності) в Греції. Пощастило робити виставку в одній із найкращих галерей Афін, куди був запрошений весь дипломатичний корпус на чолі з послом України, поважні греки.
— А в лиховісні дев'яності, певно, бідували?
— Звичайно. Зруйнувалася радянська система: комбінат, видавництва, замовлення художніх творів. У голодні дев'яності навіть каву не можна було собі дозволити. Ми жили комуною — гільдією художників; у кого з'являлися гроші, той пригощав... Пам'ятаю, звістка пронеслася: «Їдуть французи, купуватимуть соцреалізм». У будинку сім поверхів майстерень, усі відчиняють двері. Французи заходять і дивляться. У художників, які малювали піонерів, комсомольські збори, свято врожаю, картини просто вигрібали. Соцреалізм ішов нарозхват. А в мене такої тематики не було. Французи зазирнули: «А, тут сучасне, авторське, виставочне...» — і пішли далі. Згодом ще приїздили варяги. Якось, зачинивши безприбутково двері, я замислилась: «А якби мені запропонували на добрих умовах зробити виставку за кордоном, то щоб я повезла?..» Подивилася: та серія не завершена, ся колекція не готова... Міркую: «Так не годиться». Склала собі жорсткий план, вивісила його і почала працювати. Я задумала створити свою колекцію, скажімо, зі ста робіт, яку можу гідно показати будь-де. І що ви думаєте? Відбулася виставка в Афінах. А далі — пішло-поїхало.
— Шаленіють Інтернет, телебачення — інформаційний бум, на кожному кроці — всілякі спокуси. Чи не розчиняється в цьому образотворче мистецтво, чи не зменшуються його роль і значення?
— Я сприймаю життя як велику об'ємну картину. У кожного зорове віконце свого розміру. У когось воно міліметр на міліметр, людина завжди бачить скрізь чорні квадрати. Коли те віконце більше, туди вже потрапляють кольори. Збільшення діапазону сприйняття дійсності з позицій багатогранної людини запобігає вузькому песимістичному поглядові на світ.
Змінилася країна. Але людина, як і раніше, любить, прагне дружби, розуміння і не хоче бути самотньою. Якщо говорити про природу змін і роль образотворчого мистецтва, то найкраще звернутися до такого художника, філософа, винахідника, як Леонардо да Вінчі. Він вважав, що зір людини — це його основа, око — одночасно планетарна система і яйце. Зір — це вісімдесят відсотків інформації про довкілля. Отже, образотворче мистецтво невмируще.
Я можу тільки поспівчувати сучасникам: їхні очі перевантажені контрастними кольорами, неоновим свіченням, миготінням кліпових об'єктів. Психіка стомлена, людина врешті-решт не може читати, бо болять очі, вона не сприймає тонкого живопису. Це як перегодувати людину. Вона вже нічого не хоче бачити, прагне «відключитися» і зануритися у спокій і тишу.
Я тепер на своїх уроках використовую або сірий квадрат паперу красивого тону, або чорний, — дитина має подивитися не на кричущо-яскраве, а на темне, щоб у неї виник художній задум. «Чорний квадрат» Казимира Малевича — це філософська концепція. Нині у кожного є квадрат: комп'ютер, телевізор... Чи ми увімкнемо, чи вимкнемо... Так само і картина Малевича: для когось «Чорний квадрат» — початок усього, для когось — кінець. Все залежить від рівня людини: хтось зациклюється на кінці, а хтось розвиває початок, відмежовуючись від мішури.
Нині суспільство отримує багато інформації, не всі готові відсіювати полову, не вибудувано власної структури цінностей. Проілюструю. Ви придбали шафу-купе, встановили, вона має естетичний вигляд. Але всередині немає полиць, вішалок, відсіків, і от ви туди напхали всього, а потім хочете щось швидко знайти. Звісно, ви роздратуєтеся, бо немає порядку. Так само можна їсти все підряд без розбору, потім заболить печінка чи шлунок...
Чимало самобутніх художників невідомі. Тут є претензії до засобів масової інформації, які здебільшого висвітлюють гламур. Одначе і репродукції не вирішують проблеми. Нещодавно я повернулася з Москви, відвідала Третьяковську галерею, Музей імені Пушкіна. Побачила твори в оригіналі: була в залах Мікеланджело, Давида, Донателло, Рембрандта... Мабуть, культура — це ще вміння спілкуватися з оригіналом: споглядати, слухати, відчувати — цього не вистачає сучасній людині.
У Москві ми були з чудовою місією: на відкритті виставки творів студентів Київської дитячої академії мистецтв в Українському культурному центрі на Арбаті. Назву виставці «Варіації на тему щастя» придумав наш ректор Михайло Чембержі. Колектив академії вже п'ятнадцять років звітує конкретними справами, а не галочками в інстанціях. У назві чергової виставки — глибокий підтекст, бо у кожного є своя варіація на тему власного щастя. У творах дітей (а це всі жанри образотворчого мистецтва) емоції і думки, наче травинки-листочки, прагнуть знайти своє місце, щоб милуватися сонцем і красою, — це втіха і для нас, дорослих. Ми можемо насолоджуватися цим щирим прагненням щастя.
— У чому полягає Ваша творча родзинка? Як співіснують художник і педагог?
— Я не очікую натхнення, постійно працюю. У графіці вже давно перейшла на малі форми втілення власної думки, яка у художників кардинально відрізняється від літературних композицій-сюжетів. Це форма-мова, форма-мисль; розумієте, я творю пластичну форму, як слово і речення. Із графем, як із зародку, розгортається спіраль у картину, в серію полотен, на яких відбувається дійство.
Графічні твори — кольорові, чорно-білі, лінійні, тональні — виникають паралельно. Понад вісімнадцять років я працюю також як живописець. Творчість уписую в режим педагогічної роботи, адже я викладаю. Я декан факультету образотворчого мистецтва в Київській дитячій академії мистецтв, тобто я ще адміністратор, відповідаю за людей, займаюсь навчальними програмами. Закінчила також аспірантуру з педагогіки.
Часом, придумуючи якісь цікаві методики, захоплююсь, звісно, і сама, пропускаю їх крізь себе. Дітям надзвичайно потрібно, щоб наставник не повчав, як треба робити, а ненав'язливо надавав можливість пізнавати себе, реалізуватися через запропоновану гру, поступово долучаючись до таїн майстерності.
Яким зробити музей сучасного мистецтва в Україні? На мою думку, там обов'язково мусять бути дитячі твори, тому що є унікальні особистості. Тепер тільки дитина дійсно творець, бо вона виключно цим зайнята, живе у випромінюванні сучасного мистецтва і випромінює сучасне мистецтво. І ми любимо, що вона робить, створили умови для її розквіту.
Моя колега Ірина Саєнко, мистецтвознавець, директор виставкового центру в Київській дитячій академії мистецтв, переконала мене в тому, що твори мусять експонуватися постійно. Отже, тепер є моя постійно діюча експозиція в академії (вул. Героїв Сталінграда, 10). Перед відвідувачами, студентами і колегами я звітую своїми роботами, які засвідчують, що я діючий майстер, а не просто філософ, котрий розмірковує про те, як треба робити.
Моя виставка (театральна тематика) проходить у театрі «Колесо». На мою думку, так і має бути: твори слід представляти не тільки в галереях, а й у театрах, філармоніях, творчих закладах, де мають бути виставкові зали, в яких поєднуються мистецтва.
Співпрацюю з галереєю «Глобус», там мені запропонували підібрати і очолити групу художників. На десять днів ми їздили в Східницю, що біля Трускавця. Завдяки чудовим краєвидам зробили пленерний звіт. Ця поїздка започаткувала новий розвиток галерейної діяльності людей, які очолюють новий готель «Респект». Гадаю, будемо співпрацювати. Пленери для художників дуже необхідні, особливо для тих, хто викладає.
Наближається мій напівкруглий ювілей із двох п'ятірок, 22 лютого відкриється виставка в галереї «Лавра». На цю виставку запрошу також своїх студентів, які представлять власні роботи поряд зі мною. Мені це дуже приємно.
Планів багато. Гадаю, що вдасться видати мальовані методики, де я розкриваю своїми начерками-розробками перебіг думки художника від зародка ідеї до її втілення.
Зазначу, що я кожні два роки показую нові роботи. Не хочу зависати в якихось роздумах, прагну практично звітувати — кількісно і якісно, бо маю відчувати живі форми на полотні і папері. Ціную думку професіоналів. Вони уважно й прискіпливо стежать за мною, так і має бути.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»