БУТИ ЧИ НЕ БУТИ МІСЦЕВІЙ МІЛІЦІЇ?
Минулого тижня керівництво Міністерства внутрішніх справ уперше за кілька останніх років поставило питання про реанімацію місцевої міліції. Ідея виглядає цілком логічно і відповідно до проголошеного відомством курсу на скорочення. Бо якщо зменшити кількість працівників, котрих утримують за рахунок державного бюджету, і передати їх, так би мовити, на баланс бюджетам місцевим, то в результаті може вийти дуже зручна ситуація, коли і вовки ситі, і вівці цілі. Тобто скорочення відбулося, але при цьому особовий склад не зазнав жодних утрат.
Задумка, звичайно, дуже цікава, але її реалізація зачіпає комплекс проблем, про які читачам треба розповісти докладно. Бо головне полягає в тому, що відновлення місцевої міліції є політичним питанням. Це своєрідний індикатор того, наскільки впевнено почувається центральна державна влада.
Коли йдеться про місцеву міліцію, люди, далекі від правоохоронної діяльності, часто вживають синонім «муніципальна». Це неправильно. Плутати ці поняття все одно, що плутати погашення кредиту на житло з орендною платою за нього. Речі нібито схожі — і там і там людина платить за квартиру. Але, якщо у першому випадку вона платить за своє, то в другому — за чуже.
Місцева міліція — це саме той випадок, коли громада платить за чуже. Цей інститут під назвою «місцевобюджетна міліція» існував ще за часів радянської влади, але ми розповімо про те, якою вона була у 90-ті роки, оскільки саме така модель може бути зразком для її відродження.
Отже, станом на 2000 рік штатна чисельність працівників міліції системи МВС налічувала 202 тисячі одиниць, і 28 тисяч із них належали до категорії місцевобюджетної міліції. Якщо вже бути зовсім точним, то загальна чисельність посад місцевобюджетної міліції становила 33 тисячі одиниць, із яких п'ять тисяч були призначені для цивільних, тобто, як ще кажуть, вільнонайманих працівників.
Але ці 28 тисяч міліціонерів аж ніяк не були якимось одним чи кількома окремими підрозділами. Щоб зрозуміти це, уявіть собі стандартний районний відділ внутрішніх справ, котрий обслуговує середньостатистичний район України зі 100-тисячним населенням. У такому РВВС налічувалося близько 400 працівників, із яких 25 — дільничні інспектори міліції, а 100 — міліціонери роти патрульно-постової служби. Так от, серед них, за усталеною тоді практикою, п'ять дільничних і 40 бійців ППС обіймали посади, котрі фінансували з місцевого бюджету. При цьому в оперативно-службовому плані вони підпорядковувалися зовсім не місцевій владі, а своєму начальнику.
Якщо глава райдержадміністрації, скажімо, або голова районної ради народних депутатів хотів отримати від міліції яку-небудь допомогу, він мав звертатися не безпосередньо до тих дільничних або міліціонерів, чиї посади оплачувала громада, а до самого начальника райвідділу. А той уже на свій розсуд приймав рішення — надати допомогу чи ні, оскільки він підпорядковувався не місцевій владі, а начальнику обласного УМВС. Так само, як і той, у свою чергу, підпорядковувався не місцевому губернатору, а міністру внутрішніх справ.
Виникає запитання — навіщо районній раді потрібна була ця морока з фінансуванням місцевої міліції, якщо вона не мала можливості нею керувати? Відповідь — утримуючи додаткові посади працівників органів внутрішніх справ, місцева громада вирішувала, насамперед, свої фінансові питання. Головним завданням місцевої міліції була охорона громадського порядку на ринках району. Справа в тому, що у 90-х роках ринок був одним із найважливіших бюджетоутворювальних підприємств міста — коли заводи і фабрики стояли без роботи, тут вирувало життя. За таких умов місцева громада була дуже зацікавлена в тому, щоб звідти надходило якомога більше коштів, сплачених за оренду та експлуатацію торгових місць. А відтак — щоб якомога менше людей займалося торгівлею з рук у невстановлених місцях.
За цілком зрозумілих обставин деякі «несвідомі» громадяни намагаються реалізувати свій крам не на самому ринку, де треба платити за місце, а десь поблизу ринків. У результаті виходить, що на ринок іде потік покупців, але до самого ринку не доходить і отоварюється на підступах до нього. Легальні продавці за таких умов конкуренції не мають прибутку і надходження до місцевих бюджетів зменшується. Щоб із цим боротися, районна влада мобілізує міліцію. Принцип такий: оскільки у вас, мовляв, як завжди, не вистачає людей, ми готові власним коштом утримувати ваших працівників за умови, щоб на ринках був порядок.
Звідси витікає нехитра арифметика: якщо внаслідок утворення місцевої міліції фінансові надходження від ринків зростали настільки, що дозволяли не лише утримувати міліцейську посаду, а й мати з цього якусь прибавку до бюджету, сесія районної ради погоджувалася продовжити цю практику ще на рік. А якщо від неї ніякої користі не було, то припиняла фінансування, і начальникові райвідділу доводилося скорочувати посади.
Слід зауважити, що робота на ринках була головним, проте не єдиним завданням місцевої міліції. Так, згідно з Положенням «Про радянську міліцію», затвердженим постановою Ради міністрів СРСР ще у 1973 році, виконкоми рад народних депутатів могли утримувати власним коштом співробітників дитячих кімнат міліції (згодом — інспекцій у справах неповнолітніх), спецприймальників для бродяг, медвитверезників, паспортних столів, Державтоінспекції і багатьох інших служб. Щоправда, відсоток «місцевобюджетних» посад там був набагато нижчим, аніж у дільничних або ППС.
Утім, на практиці начальник райвідділу міг тасувати ці посади, як карточну колоду, аби лишень від цього не зменшувалися надходження до бюджету місцевої громади. Адже в питаннях наведення порядку на ринку один досвідчений дільничний інспектор іноді вартий сотні недосвідчених міліціонерів роти ППС. А відтак вивільнені сили можна спрямувати на затримання вуличних грабіжників і квартирних крадіїв. Через те за рахунок місцевобюджетних посад комплектувалися працівники і карного розшуку, і служби по боротьбі з економічною злочинністю.
Деякі політики вказували на інший бік справи. Очільники місцевої влади формально не мають можливості керувати діяльністю місцевої міліції. Вони можуть лише приймати рішення про те, утримувати чи не утримувати її працівників власним коштом. Але ж усім відомо, що хто платить, той і замовляє музику, тож ніхто не зможе завадити якому-небудь губернаторові змовитися в неформальній обстановці з начальником обласного УМВС і, внаслідок цієї змови, використати місцеву міліцію як свою особисту «гвардію» у корисливих інтересах.
До початку нинішнього століття подібний варіант розвитку подій вважався малоймовірним, і причини для ліквідації місцевої міліції не було. Питання про це не порушувалися ні в 1990 році, коли обласні ради Західної України стали у відкриту опозицію до Києва, ні в 1991-му, коли керманичі СРСР намагалися будь-що зашкодити розвалу Радянського Союзу, ні в 1994-му, коли Крим на чолі з президентом Юрієм Мєшковим зробив спробу відокремитися від України.
З цього випливає, що центральна влада почувалася досить упевнено. А от у 2001 році раптом стала невпевненою, і парламентська більшість, контрольована тодішнім президентом країни Леонідом Кучмою, прийняла бюджетний кодекс, який, поряд з іншим, забороняв місцевим радам фінансувати витрати на правоохоронну діяльність. Тобто утримувати власним коштом місцеву міліцію. Таким чином 33 тисячі посад опинилися, так би мовити, «за бортом». Причому на 90 відсотків ці посади були заповнені людьми, котрих потрібно було б скорочувати. Та нічого страшного не сталося: Міністерство фінансів, котре завжди скаржилося на брак коштів, за вказівкою згори з якихось нікому не відомих джерел, відшукало 214 мільйонів гривень на їх утримання в наступному, 2002, році. В середньому десь по 500 гривень на брата — саме такою тоді була середньомісячна зарплата працівника міліції.
У подальшому аналогічні за вартістю кошти віднайшлися на фінансування місцевої міліції і на 2003-й, і на 2004-й, і на всі інші роки. Цікава склалася ситуація: місцева міліція формально на папері існувала, а насправді її штатні одиниці утримувалися не з місцевого, а з державного бюджету. І місцеві громади вже не могли на неї мати жодного впливу.
На початку 2005 року в країні докорінним чином змінилася влада, проте нові очільники держави теж не наважилися довірити місцевим радам такий важіль впливу, як фінансування місцевої міліції. Не порушували це питання ні в 2006-му, ні в 2007-му роках, коли змінювався склад Кабінету Міністрів. А в 2008 році Верховна Рада з подачі уряду взагалі поставила на місцевій міліції жирний хрест: на початку червня було прийнято поправки, які вилучали саму згадку про неї із Закону України «Про міліцію».
Нині ситуація змінилася. 13 січня в МВС відбувся «круглий стіл» керівників обласних державних адміністрацій і регіональних УМВС внутрішніх справ. Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, зокрема, повідомив, що нова редакція Бюджетного кодексу, схвалена парламентом у липні минулого року, дозволяє місцевим бюджетам фінансувати правоохоронну діяльність. А так і до відродження місцевої міліції рукою подати, тим паче, що гарантована більшість у Верховній Раді для цього є. Була б на те воля керівництва держави.
Проте є підстави вважати, що одностайності в цьому питанні немає. Журналістам, на жаль, не дали можливості бути свідками дискусії, що відбулася у стінах МВС, а офіційно оприлюднений звіт про неї не містить ніяких згадок про те, що на цій зустрічі була прийнята якась спільна заява чи створена робоча група. Очевидно, так ні до чого й недоговорилися. Шкода, бо відновлення практики використання місцевої міліції, як це було в 90-х роках, і стало б найпереконливішим свідченням того, що нині влада в Україні дійсно сильна, як ніколи.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ХРОНІКА ПРИГОД
назад »»»