СТЕПАН ПРОЦЮК: «НАСПРАВДІ Я БОРЮСЯ З ГІРШИМ У СОБІ»
Степан Процюк — плідний український письменник (починав як поет), котрий вдало пише для дорослих і дітей. Він уже відомий настільки, що до нього приклеєно чимало ярликів, і навіть створюється певний міф навколо його постаті. Звісно, для подальшої розкрутки і просування книг це добре. Та справжню цікавість до Степана Процюка підігріває не мішура, а його творчість, яка викликає відчуття справжності і трагічності.
Коректний і врівноважений у спілкуванні, він у своїй прозі нагадує канатохідця, що йде над прірвою з натягнутими до болю нервами. Проте в ході цього канатохідця дивує шокуюча впевненість, притаманна фаталістам.
Втім, Степан Процюк декларує екзистенціалізм. Центральні питання цієї філософської системи — існування людини, зміст її життя і долі у світі. Людина є не що інше, як проект самої себе, і вона існує лише настільки, наскільки сама себе здійснює, визначає своє обличчя. Тільки дійсність зараховується. Боягуз відповідальний за своє боягузтво, брехун — за свою неправду тощо.
Степан Процюк показує процес творення долі, препарує можливості вирватися з власних неврозів. Галерея його героїв — це галерея пошуків власної спроможності, пошук щастя-радості. Це спроби усвідомити відповідальність за свої вчинки, за все своє життя без огульного звинувачення у своїх негараздах суспільства.
Символічно-симптоматичні назви його нещодавно опублікованих книг: «Аналіз крові» (есеї), «Руйнування ляльки» (роман). Назву роману автор трактує по-різному. Можна руйнувати ляльку, а може руйнувати і сама лялька. «Це не дитяча іграшка,— зазначає автор.— Лялька — це символ неврозу...» Отож цим філософсько-соціально-психологічним романом Степан Процюк знову нас занурив у болючі пошуки відповіді на запитання «Чому ми такі?» і «Як нам самоствердитися»?
— Пане Степане, чим Вас порадувало чи, навпаки, подратувало життя за останній рік-два? Які здобутки тішать?
— Як писав поет Станіслав Вишенський, «постіль мою устелено шальками терезів».
Той, хто відповідає, завжди нагадує людину з очима, зав'язаними чорною пов'язкою, але дозволю собі розкіш бути собою.
Вже пройшло понад два роки, як померла мама. Ще нема навіть року після смерті батька, що пережив важкі, фізичні і моральні, тортури кількох останніх літ, особливо після смерті дружини, а моєї мами.
У 2010 році у моєму літературному житті небувала «результативність» — з'явилося у київських видавництвах аж три книги: есеїстики «Аналіз крові» («Грані-Т»), психобіографічної прози про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» («Академія») і роман «Руйнування ляльки» («Ярославів вал»).
Тут хотілося б сказати про відносність будь-яких здобутків. Лише втрати, особливо смерті рідних, не бувають відносними.
Хочете вірте або ні, але я вже на шляху до справжньої поведінкової корекції — не зовнішньої, а внутрішньої. Тобто мене не може розтлінити жоден літературний успіх. Мене не може надламати літературна невдача, хіба йшлося б про якісь дуже погані і непередбачувані ситуації.
Принаймні людське, надто людське щастя мало пов'язане з літературними успіхами чи невдачами.
— До Вас причепилися різні визначення: найконтраверсійніший, найінтелектуальніший, антипопсовик, бунтар, письменник людських страждань тощо. А який Ви насправді, якщо дивитися з власної дзвіниці? У чому Ви бачите своє стрижневе завдання?
— Я лише хотів би дорости до самого себе. Думаю, що це найважливіше завдання кожної людини — пізнати і зрозуміти свою непідробну внутрішню сутність. І я хотів би не запитувати себе, мовляв, тобі найбільше треба писання і різних реакцій навколо нього чи гармонії і умиротвореності всередині? Чи того та іншого? Я ще не маю відповіді — і передчуваю, що остаточної не матиму ніколи.
Думаю, що маю, як і чимало інших людей, кілька «я», принаймні кілька найактуальніших масок. Можливо, за тими масками ховається вже трохи перевтомлене лице, хтозна...
Насправді я, у кожен період життя по-своєму, борюся із гіршим у собі, якого є чимало.... До прикладу, я вже три роки зовсім не вживаю алкоголю і маю певні успіхи в поєдинку з нікотином. Чи це впливає на мене? Так. Ті твори, які я б хотів написати, доки є ще трохи сили і вже з'явився певний досвід, накладають на мене відповідальність. Також я кілька разів на тиждень бігаю на середні дистанції — від п'яти до десяти кілометрів. Іноді це буває дуже нелегко.
Вважаю, що певна складна мета неминуче пов'язана із самообмеженнями. Навіть із певною аскезою. Я, до речі, завше захоплювався аскетами, мучениками за віру, страстотерпцями, а не гедоністами чи навіженими послідовниками великого Епікура, які розуміли його поради надто банально і буквально...
Кожна мета може бути і певним самообманом. Втім, краще шляхетний самообман, ніж тління і скніння! Краще помилятися і терпіти невдачі, але йти і вірити, ніж жити, як мішок із лайном, біля телевізора чи пляшки.
— Після виходу книжки Вашої есеїстики «Аналіз крові» Ви сказали: «Якщо вийде наступна книжка моєї есеїстики, то там буде есе «Страх смерті». Розкажіть про важливість цієї проблематики для сучасної людини. В чому полягає лікувальний ефект розкриття «проклятих питань»?
— Напевне, страх смерті рухає більшістю наших неврозів. Він не залежить ні від географії, ні від кольору шкіри. Наприклад, наші козаки-характерники або японські самураї не боялися смерті, а то і презирливо ставилися до неї. Страх смерті паралізує любов до життя. Можна навіть сказати, що той, хто надміру боїться смерті, боїться життя.
Навіть часткове звільнення від наших глибинних страхів і комплексів, в тому числі паралітичного жаху смерті, вивільняє потужні внутрішні резерви.
Приміром, у мене досить яскраво виражена форма собакофобії. Зараз чимало думаю про те, що пес, який налякав у дитинстві, не може ставати для мене приватною персоніфікацією власного клубка проблем... Є собаки хороші і лагідні, вірні і зворушливі... Тепер мені трохи легше проходити повз них, майже нема відчуття агресії — кольорів життя додалося.
Це приклад «маленької» фобії. А що говорити про боротьбу з потужними страхами! Тут присутній ефект «ножиць» — чим менше, тим більше. Тобто, поволі звільняючись від власних фобій, ми робимо більше кроків назустріч внутрішній свободі.
Сподіваюся, що і мої книжки — коли ними вміло «користуватися» — можуть сприяти осмисленню нашого невміння жити і радіти життю. Адже все, що пишу, стосується як певних стереотипів, так і таємниць наших душ.
— На голому місці бажання писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто з письменників минувшини і сучасників найбільше вплинув на Ваше формування?
— Цей ряд може бути дуже довгим, бо кожен великий письменник, твори якого я читав, викликав відчуття зачарування, незалежно від особливостей світогляду, тим, що він вміє творити зі словом! Мені направду по-своєму близькі чимало як українських, так і зарубіжних письменників. У два роки з «хвостиком» я знав напам'ять (бабуся вчила) близько сорока імен і прізвищ українських поетів із «Антології української поезії другої половини ХІХ — початку ХХ ст.», упорядкованої Рильським. У цьому ракурсі життя мені завше щастило на повноту освіченості.
Тому коротко скажу лише про потрясіння. Колись мене вразили деякі прозові твори Стефаника, Франка і вірші Євгена Маланюка. Дуже люблю вірші вже немолодого київського поета Станіслава Вишенського.
Пізніше потрясінням було ширше ознайомлення із творчістю Кортасара і Гессе. Останнього «Сіддхартху» та «Нарциса і Гольдмунда» я перечитував багато разів. Маю у ставленні до Гессе навіть трохи кумиропоклоніння — нехай буде один виняток...
Маркес мене чомусь ніколи так глибоко не хвилював. «Мачо» Хемінгвей — теж так собі... Зате романи його приятеля Фіцджеральда «Ніч лагідна» і «Великий Гетсбі» були святом духу! Пізніше зачитувався Фаулзом (його «Жрець» і «Коханка французького лейтенанта» були майже настільними книгами) і навіть трохи попсовим Уельбеком. Прохолодно ставлюся до прози Умберто Еко.
Усіх майстрів (стримане ставлення до творчості багатьох із них лише свідчить про мої смаки і психічні особливості) не перелічиш.
— Чи не виникає у Вас бажання, читаючи твори окремих авторів, стати цензором?
— Я маю певні табу. Наприклад, відсторонююся від речей, пов'язаних із релігійним блюзнірством у творчості. Не можу назватися добрим християнином, навіть на літургії приходжу доволі рідко. Але, з іншого боку, мені холодно в атеїстичному просторі. Хоч істинних атеїстів є, як на мене, дуже мало. Я все життя займаюся пошуками Бога.
Гадаю, що вас цікавить тема лайки чи то пак обсценної лексики. Будь-які прояви літератури, окрім графоманії, я сприймаю як потік життя. Чи потрібно у творах вживати ненормативну лексику — вирішувати кожному авторові зокрема.
А тепер про «цензора». Бажання стати ним у мене не виникає, проте охоплює почуття байдужості і нецікавості, як при зіткненні із кожною мистецькою імітацією. Бути «цензором» — це збуджувати інтерес до того чи тих творів, до яких не мало бути інтересу. Авторів, які розраховують виїхати лише на епатажі, найбільше дратує байдуже мовчання.
Але, якщо крім епатажу, ще є талант, тоді це зовсім інша ситуація.
— Якось Ви висловилися: «Так, моя проза — це автопсихотерапія. Мій найсумніший роман — «Руйнування ляльки». Спершу має з'явитися кілька рецензій на нього, зокрема із «симпатичною» назвою «Коли людина людині — лялька». І справді, в суспільстві глобально наростає відчуженість між індивідами, зростає прірва між людиною і природою. Ваші романи — це, зокрема, й попередження. Які «істини» Ви намагаєтеся донести? Чи бачите у майбутньому зупинку глобального відчуження? Чи є сила, яка змусить людство схаменутися?
— Так, цей роман справді найсумніший. Будучи за переконаннями екзистенціалістом, я — і легіон подібних мені — розумію трагічність людського жеребу, вроджену самотність і відокремленість людини від людини, яку не прикрасити жодними цивілізаційними дезодорантами. Своїм романом я хотів вразити не лише свою душу (мені це дуже добре вдалося!..), а й душі читачів «Руйнування ляльки».
Олег Соловей у чудовій післямові до мого роману наводить слова Генрі Міллера з «Чорної весни»: «Кожне місто, в якому я побував, убивало мене: такими неозорими були там злидні, таким нескінченно печальним жереб». Проникливо влучно стосовно однієї зі сторін нашого життя...
У романі є епізод, коли Іван усівся посеред Хрещатика. Його всі обминають. Бо кожен кудись поспішає. Треба заробляти гроші. Іван гостро відчуває страшну небезпеку механічності існування, що нависає примарою всередині такого способу життя. Помри він тут, на Хрещатику,— переважна більшість переступить через холонучий труп, бо поспішає!!! Куди?! Мені було важливо, щоб читач жахнувся від такої бездушності і нелюдяності, якою ми інфіковані майже всі, лише в різних дозах...
Так живе переважна більшість людей. Так, зазвичай, живу і я. Ми розминаємося з людьми, які можуть бути нам близькі, ми перевтомлені вульгарно-капіталістичною машиною, яку запустили — з перервою на радянщину — наші діди і прадіди, що вже повмирали, переважно так і не відчувши щастя у якійсь шаленій гонитві за заробітком.
Я не знаю остаточних істин. Я не мудрець, та й невідомо, чи хоч колись мені вдасться наблизитися до справжньої мудрості... Але людство видумує (особливо у багатих і щасливих (?) країнах) різні технічні іграшки, щоб економити час, а потім не знає, що з тим часом робити. Ми всі кудись поспішаємо, а ночами нам сняться тривожні марення.
Треба більше дивитися на небо. Частіше вивчати траєкторію руху хмар. Милуватися зірками. Бути уважнішими і відвертішими з такими ж, як ми. Намагатися не ображатися і не бути злопам'ятними. Хотіти любити. Розуміти, що всіх нас — у різних країнах, із різними статками, різними інтелектуальними і фінансовими можливостями — чекає один кінець. Людям, пам'ятаючи про свою вразливість і смертність, треба відчувати більше солідарності зі своїми сучасниками-землянами.
— У чому полягає еволюція Вашого «головного героя», якщо мати на увазі «тетралогію» Ваших «психіатричних» романів?
— Це питання швидше до критиків. У нас, попри всю «критикофобію», все ж таки є десяток-два людей (більше? менше?), які чудово ознайомлені з можливостями і тенденціями літературного процесу. Як сказав поет, «лицом к лицу лица не увидать».
Під «психіатричною тетралогією» маються на увазі мої романи «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем» і «Руйнування ляльки». Важко сказати, чи відбулася якась еволюція. Може, регрес (залежно, що під ним розуміти)? Іноді регрес ліпше еволюції...
Соціальні тенденції найбільше присутні в першому і останньому романах «тетралогії». Кожен мій улюблений герой має, тією чи іншою мірою, екзистенційні переконання. Мені, до речі, байдуже, модний чи ні екзистенціалізм. Я є екзистенціалістом, а решта все додається.
У «Руйнуванні ляльки» психіка двох головних героїв, ВВ і Івана Сороченка, які є якимось дзеркальним відображенням, витончується надміру. Перечуленості. Букету неврозів. Автор в останньому розділі роману пропонує Іванові аж 33 способи виходу з певної життєвої пастки. Герой тонко відчуває жорстокість життя, байдужість та егоцентризм, те, що я називаю «Homo homini lupus est». Чи вибере він якийсь один із 33-х (деякі способи ексцентричні, кумедні, провокативні або нелюдяні)? Піде своїм шляхом? Принаймні я сказав усе, що міг сказати на етапі написання роману.
Поки що у своїй романній екзистенційній серії я поставив певну крапку. Зараз працюю над есеїстикою і психобіографічними романами, а тоді... Що буде далі, я поки що не знаю.
— Ви «відзначилися» у різних жанрах, зокрема у прозі для дітей, написали біографічний роман про Стефаника. На черзі роман про Винниченка. В якій стадії робота над ним? Що далі?
— Тут іноді виникає парадоксальна ситуація. Люди, які читали мої чотири книжки для підлітків (трилогія про перше кохання Марійки і Костика і книжку із серії «Життя видатних дітей»), не надихають мене на романи для дорослих, вважаючи, що такі книги, як «Тотем» та «Марійка і Костик» не могла написати одна людина....
Щодо Стефаника і Винниченка. Цю ідею підкинув мені директор «Академії» Василь Теремко — один із найбільш професійних видавців, які друкують українську книжку. Я вже чимало говорив у пресі про стефаниківську «Троянду ритуального болю» і про свою спробу створення психічної біографії Майстра. Як ви розумієте, мені не надто цікаво працювати у трафаретних жанрах. Перший наклад роману про Стефаника (я з Василем Теремком, готуючи його вихід, сперечався, ми навіть сварилися) вже розійшовся.
Мені із класиків психологічно найближчі як Стефаник, так і Винниченко — кожен по-своєму. Зараз пишу версію психобіографії Винниченка. Хочу сказати,— не поскаржитися! — що це, делікатно кажучи, вельми непросте завдання...
Може, після цих книг я зможу написати роман, вловивши золотий перетин життя. Адже про його надривний і навіть трагічний бік вже написав достатньо.
Можливо, це буде роман про щастя.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»