МЕЛОДІЯ ПРОСТОРУ ВОЛОДИМИРА КОЗЮКА
У столичному музеї «Духовні скарби України» відкрито виставку заслуженого художника вінничанина Володимира Козюка. «Мелодія простору моєї планети» — так назвав митець свою виставку, на якій представив 68 полотен.
Зали музею ніби наповнилися шелестом трав, запахом лісу і води.
Скульптор Олег Пінчук сказав, що вражений глибиною природи, яка представлена на картинах Володимира Козюка. «Коли я прийшов сюди, то зрозумів, що це справді геніальний художник, який вміє передати свої відчуття природи на картинах. Це — унікальний феномен, котрий росте у прекрасній Вінниці».
На виставці відбувся розіграш призів від майстра. Головний приз — картина автора дісталася жінці-колекціонеру Євгенії Цуркан.
— Із Володимиром ми знайомі, але мене приємно вразило, що він настільки професійно пише,— сказала пані Євгенія.— Його роботи яскраві, живі.
— Це моя перша виставка у Києві, яка представлена у найпрестижнішому музеї України,— сказав митець.— А роботи — це стан моєї душі.
«Портрет» подільської хати
...На зеленому горбочку, немов старенька бабуся, присіла до землі хатинка. З-під стріхи визирали запалі очі-вікна. Порепані стіни, ніби руки господарів, здичавілі грушки в садочку. Двір давно заріс різнотрав'ям, похилився тин...
Та чи можливо передати словами те, що майстер пропустив крізь душу й фарбами відтворив на полотні! Скільки їх, таких подібних, розкиданих по всій Україні? Адже за кожною хвірткою, дверима, вікнами — свій світ, своя історія.
Років десять тому Володимир Козюк узяв фотоапарат, блокнот і вирушив у мандри по Поділлю. Фотографував, занотовував, робив замальовки.
— Це десятки полотен і триста фотографій,— пояснює художник.— Якось у селі знімав будинок із прогнилою стріхою. Двоє чоловіків вибігли з двору і почали видирати у мене камеру. Проте я в армії карате навчився... Вони згодом у хату поховалися. Сусіди розповіли, що то наркомани — варять макову соломку.
Малював Володимир змалку. Його наставником був Юрій Михайловський — відомий художник. Довго Володимир засиджувався у нього в студії і з часом зрозумів, що мистецтво для нього — головне. Поступово починав малювати пейзажі. Дійшов висновку, що художник — не просто захоплення, потреба душі творити, а й постійне самовдосконалення.
...Туляться до землі хатинки, покинуті мешканцями, з напівпроваленими стріхами, зяючими пусткою вікнами. Справді, останні архітектурні штрихи минулого. А Володимир Козюк виписує їх зі справжньою любов'ю: одні білими корабликами тонуть у літньому буйнотрав'ї, ховаючись під кронами ясенів, інші принишкли посеред зимової тиші, обкладені кукурудзинням, аби не так вихолоджувалися. Врешті, від самих назв полотен — «Хата баби Фросини», «Хата діда Миколи» — віє людською добротою.
Років через 15–20 ці картини будуть на вагу золота. Тому що самих хат не зостанеться, малювати не буде з чого — залишиться тільки пам'ять про них.
Натхненниця — дружина
— Хто надихає, запитуєте? Дружина Людмила Коваль,— без вагань відповідає Володимир і знайомить нас. Пані Людмила — доцент кафедри української мови й загального мовознавства педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського у Вінниці.
— Володимир стверджує, що фактично я — його муза. Можливо. Його творчість розпочалася, коли ми познайомилися. Це було майже п'ятнадцять років тому. Володя пробував перо. Я — студентка-першокурсниця. Саме готувалася до іспиту з психології, а він ділився радістю, що знайшов учителя і тепер навчається у Юрія Михайловського. А вже у 2000-му я закінчувала університет, а він відкривав свою першу виставку. То були неповторні пейзажі, квіткові натюрморти, власне трамплін. Пізніше почав писати пейзажі, зацікавився темою старої хати. Він не просто фотографував і писав хати, його цікавили речі, що залишалися в хатах, старовинні елементи картин, рушнички, праски. Усе це колекціонував, а згодом передав до музею Івана Гончара в Києві. Є кімнати-музеї із зібраними ним речами і в наших вінницьких ВНЗ. Володя — відкрита людина й цікава особистість. У кожної його роботи — своя історія, він дещо з них записує.
Благодійник і колекціонер
Володимир Козюк проводить багато виставок доброчинного характеру. Наприклад, одна з них проходила на підтримку талановитої вінничанки Галинки Крюк. Дівчинці потрібні були гроші на хірургічну операцію. Вона ні на мить не опускає рук. А ще творить чудові м'які іграшки.
Хто не займався змалечку колекціонуванням? У Володимира з цього й почалося. З шести років — марки. Пізніше захопився історією та географією. Згодом вивчав життя знаменитих людей. А коли зацікавився іконами та іконописом, з'ясувалося, що літератури бракує та й саму тему заборонено.
— У дитинстві мені подобалася вирізьблена на липовій дошці сльозоточива ікона Казанської Божої Матері,— розповідає Володимир.— Вона висіла на кухні в нашої сусідки. Потім сусідка мені її подарувала. Я повісив образ над ліжком, хоча батько-комуніст сварився. Якось у антикварній крамниці побачив згорнутий у рулон образ святих Миколая і Варвари, що лежав на підлозі. Придбав. Зараз маю понад сотню ікон.
Тематична колекція подільської ікони Володимира Козюка — одна з найкращих в Україні. Збирач мріє подарувати колекцію одному з музеїв України.
Якось Володимир купив листівку з дореволюційною маркою. Почалося нове захоплення: колекціонування листівок. Відтоді тематика розширюється. Перевагу віддає подільським краєвидам. Останнім часом колекціонує лише їх.
Художник живе в режимі постійного творчого пошуку. Звертаючись до різних малярських засобів і прийомів, передаючи ліричний, драматичний чи епічний настрій образу, мандруючи світом у пошуку сюжетів, Володимир Козюк — насамперед український митець, бо усім єством пов'язаний з рідним краєм.
Він — заслужений художник України, колекціонер, меценат. Його роботи зберігаються у Національному музеї народної архітектури та побуту України, музеї Івана Гончара, вінницьких — краєзнавчому та художньому музеях. А ще прикрашають оселі Миколи Жулинського, Ніни Матвієнко, Анатолія Хостікоєва, Богдана Бенюка, Наталії Сумської, Ганни Чубач, Павла Зіброва.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:
- «КНИГИ, ЩО ТВОРЯТЬ ІСТОРІЮ»
- ГІТАРИ ЗВУКИ ЧАРІВНІ...
назад »»»