МИКОЛА ЗНОБА: «КУЛЬТУРА — ОСНОВА НАЦІЇ»
Про скульптора Миколу Знобу можна сказати, що кожна мить його життя, зокрема й до народження, пронизана мистецтвом. Родина складається не просто з династичних художників і скульпторів, а з видатних. У сузір'ї талантів — дідусі, бабусі з обох батьківських ліній. Батько — скульптор Валентин Зноба (до речі, саме він ініціював створення українського Монмартру — Андріївського узвозу) й мати — живописець Тетяна Голембієвська — народні художники України.
Микола Зноба (закінчив Київський художній інститут у 1997 р.) буквально зростав у батьковій майстерні, яка нині є меморіальним музеєм-майстернею (Київ, вул. Перспективна, 2-в), де зібрано колекцію на основі творчого доробку скульпторів Знобів: Івана Степановича (1903–1987), Валентина Івановича (1929–2006) та живописців Голембієвських — Ангеліни Володимирівни (1905–1985), її чоловіка Миколи Молоштанова (1907–1994), їхньої доньки Тетяни Голембієвської (1936 р. н.). Нині експозиція поповнюється творами молодого Миколи Зноби, котрий у родовій майстерні активно працює в галузі монументальної та станкової скульптури, портретної пластики.
Творами М. Зноби прикрашено площі міст України, історичні центри Праги (Чехія), Данбара (Шотландія), Сенліса (Франція). Його твори відкривали Генеральний секретар ЮНЕСКО Койотіро Мацуура та Президент України.
Усміхнено-доброзичливий скульптор фактично мешкає в театрі скульптур, відвідувачів часто вражає тим, що на їхніх очах створює диво — скажімо, не просто схожий чийсь портрет, а образ, із яким можна поспілкуватися, до такої міри він наповнений живими емоціями, характером. Оживлення мертвої глини, бронзи чи каменю просто приголомшує. Так само, як і діапазон персонажів: «Пегас», «Антилопи», «Адам і Єва», «Снігова королева», «Іван Козловський», «Рудольф Нурієв», «Михайло Грушевський»... дипломати, митці, друзі — всі вони наповнені життєвою енергією, мімікою, жестами, летом думки і почуття.
— Пане Миколо, Ви працювали з батьком в одній майстерні. У розквіті сил він несподівано пішов у вічність. Для Вас це стало неймовірною втратою. Ваше життя ніби поділилося навпіл — «до» і «після». Що кардинально змінилося?
— Напевно, для кожної людини відхід одного з батьків є потрясінням. Чималий період ми з батьком працювали разом, і він, ніби щось відчуваючи, націлював мене на самостійність, на вільне плавання. Батько для мене був учителем у всіх — передусім у світоглядно-життєвому і професійному — відношеннях.
Після його смерті я пережив вкрай тяжку смугу, мені потрібно було піднятися-повернутися до оптимістичного морально-емоційного стану, лише років за два я увійшов у свої береги, заспокоївся.
Втім, працювати не припиняв ні на мить, завершував чимало спільно розпочатих проектів. Це була дещо сумна робота. Працюючи над образами, я подумки постійно радився з батьком.
— Він незримо стояв поруч?
— Так, це було сяйво. Я уявляв, як би він зробив, що порадив би, ловив хід його думок, і справа успішно вирішувалася.
Нині працюю над новими проектами. На жаль, економічна криза потягла за собою духовну. Але я втішений, що не втратив обертів, зберіг темп.
— Чи довелось якісь проекти, розпочаті з батьком, закрити-припинити?
— Що залежало від мене творчо і виконавчо, завершено. А от за відсутності фінансування чи через ще якісь перепони деякі проекти «висять».
Зауважу таке. Те, що робить скульптор (великі пам'ятники, станкові композиції або портрети середнього розміру), це вершина, решта — творчі ідеї, задуми різних творів, ескізи та макети. Їх значно більше від того, що вдається втілити. Це типово для будь-якого скульптора і митця. Чимало було замислено і розроблено спільно з батьком. Це той багаж, який можна надалі реалізовувати.
— Вплив батька став для Вас вирішальним. А якою мірою вплинув живопис, приміром в особі мами?
— Я дуже люблю живопис, зокрема колір, і, до речі, на деяких великих картинах мами, які їй замовляли, прописував певні фрагменти. Це нормальна узвичаєна практика.
Я, до речі, збирався вступати до Художнього інституту на графіку або живопис. Це потім все ж таки переважила скульптура. Однак і вона починається передусім з рисунка. Потім виготовляються невеличкі ескізи-моделі. Скульптура —це симбіоз різних образотворчих жанрів. Навіть колір має значення. Скажімо, бронзовий пам'ятник обов'язково тонується: щось темніше, десь світліше... Колір постаменту — важлива складова.
— Вік живи — вік учись. Я вважав, що бронзова скульптура — однотонна. А виявляється, її ще треба тонувати.
— Авжеж, скульптор по-різному тонує окремі частини — заради об'ємності та рельєфності цілого.
Здавна в художніх академіях на окремому факультеті готували фахівців суто з тонування, полірування, чеканки, вони доводили скульптури в бронзі і камені до взірцевого вигляду, а скульптор висловлював свої побажання, контролював на кожній стадії. Нині помічники теж є, однак скульптор переважно сам доводить роботу до завершення.
Створення скульптури — багатогранний процес. Спочатку ескіз, далі — ліплення з глини або пластиліну, потім — виготовлення форми, згодом — відливок у гіпсі (адже глина і пластилін — нетривкі матеріали). Перший авторський відливок-оригінал — найцінніший, це та матриця-еталон, яка дозволяє потім майстрам відлити скульптуру хоч із золота або зробити за спеціальною системою координат копії різних розмірів з граніту та мармуру.
— У чому полягає Ваша головна фішка як скульптора? В чому Ви найсильніший?
— Про будь-якого митця мають висловлюватися глядачі, оцінювати його роботи. Скажу про свої художні основи. Я дотримуюсь реалізму. Плюс імпресіонізм як певна свобода, вільна інтерпретація. Бува, приходить модерна ідея. Щоразу сюжет і тема підказують найкращі засоби вираження,— іноді я вирішую їх більш символічно, іноді — класично. Заганяти себе в клітку жанру чи напряму — неправильно. Без творчої свободи не створиш нічого вартісного. До речі, інколи замовник приносить вельми неординарну ідею, яку цікаво втілити, тож виникає почуття вдячності за це.
Кожну тему можна вирішити максимально цікаво для глядачів, це і є завдання скульптора.
— Співпраця з батьком породила чимало здобутків. А які з них для Вас найбільш знакові, улюблені?
— Кожна робота має свою цікаву історію. Скажімо, скульптура «Королева Франції Анна Київська» (встановлена у французькому місті Сенліс під Парижем). Дочка Ярослава Мудрого — напрочуд цікава історична постать, про яку відомо, що вона була дуже розумна, культурна, освічена. До речі, її чоловік, французький король, був неписьменний, ставив хрестик замість підпису. Анна ж була не тільки письменна, а й знала кілька мов. У скульптурі передано характер неординарного образу: королеви, різносторонньої обдарованої жінки, котрій було притаманне, зокрема й кокетство.
Віхою став «Козак Мамай», установлений на Майдані Незалежності. Батько робив козака, я — коня. Позував білий, билинний кінь-ветеран Барсик з розкішною гривою, учасник кіношно-каскадерського ансамблю «Скіф», що знімався в багатьох фільмах, зокрема «Богдан Хмельницький», «Вогнем і мечем». Отже, кінь був конкретний, а образ козака Мамая — збірний, позувало кілька різних людей: один «подарував» вуса, другий — чоло, третій — губи, четвертий — статуру... Наш Мамай став втіленням народної зовнішності і характеру.
Після встановлення у скульптури почалося бурхливе життя, вона стала неймовірно популярною, розпочалися пригоди. В центрі композиції бачимо спис — козацький бунчук, який визначає статус і звання козака, як нині, скажімо, армійські погони. Спис було зроблено з бронзових сегментів, які вкручувались один в інший, в цілому міцна конструкція. Та козака Мамая почали обсідати люди, зокрема дужі хлопці хапалися за кінець списа, зігнули його. Довелося замінити: ввечері замість бронзи поставили сталеву трубу, ще й у фундамент загнали на півметра. Отже, спис став надміцний, не піддається навалі туристів. Одначе вкрали флягу, хоча зняти її було важко і складно. Зробили нову. А от украдені стремена не відновлено. Так що «Козак Мамай» — живий народний пам'ятник, інтерактивний, багатьом хочеться взяти на пам'ять шматочок.
З приємністю згадую свою дипломну роботу «Гончар. Джерела трипільської культури», яка стоїть у Києві на вулиці Героїв Сталінграда. Неподалік — на площі Сантьяго де Чилі — стоїть ще одна моя робота, до якої долучився батько. Це пам'ятний знак на честь дружби України і Чилі та побратимства Києва і Сантьяго. Біля райдержадміністрації Оболонського району розташована інша спільна робота — архангел Михаїл. Скульптурні барельєфи рівноапостольних святих Ольги та Всеволода розміщено на фасаді церкви Святої Ольги.
— Я чув, що Вашого Кобзаря встановлено у Чехії.
— Так, двометрову бронзову скульптуру Тараса Шевченка встановлено у Празі, неподалік центру. На цьому ж майдані — палац правосуддя Чехії і представництво ООН.
Тарас Шевченко ніколи не був у Празі, проте має тісний зв'язок із Чехією. Коли в 1876 році Російська імперія заборонила українську мову і літературу, то саме в Празі вийшло перше і нецензуроване видання Шевченкового «Кобзаря». Забороненого в Україні Шевченка перекладав видатний чеський поет, великий прихильник України Йожеф Гейчик. Одну зі своїх найвідоміших поем Тарас Шевченко присвятив національному героєві Чехії — Янові Гусу.
Українська громада дискутувала, варіант якого автора обрати і, зрештою, з перевагою в один голос перемогло моє зображення молодого Шевченка.
А от із пам'ятником Тарасові Шевченку, створеним моїм дідом Іваном Знобою, сталася трагічно-скандальна історія. Встановлений у 1959 році в Дніпропетровську, це був найбільший пам'ятник Кобзарю у світі: його висота сягала 17 метрів, вага постаті — 50 тонн. У 2007 році його несанкціоновано демонтували, точніше зруйнували бульдозером. «Процес» випадково побачили двоє хлопчиків, один із них зафіксував акт вандалізму на мобілку. Його батько-юрист відніс запис на телебачення. Спалахнув скандал. Я особисто розіслав понад сто листів у різні високі інстанції з вимогою покарання винних і відновлення пам'ятника. На щастя, в родині зберігся макет, за яким я відтворив скульптуру. Шевченко знову посів своє законне місце у Дніпропетровську. Але цю дику історію тяжко й досі згадувати, а ще важче зрозуміти логіку чиновників: на кого вони замахнулися...
— Над чим зараз працюєте?
— Над кількома проектами, в тому числі міжнародними. Над якими саме — не хочу уточнювати, є свої забобони, треба зробити, а потім хвалитися.
Зростає галерея портретів цікавих сучасників. Серед них, скажімо, вчений, президент Петровської академії наук і мистецтв (Санкт-Петербург) Леонід Майборода, посли Китаю, Королівства Марокко, провідні дипломати, митці. Увічнив жіночі постаті — художницю, бізнесвумен, студентку, телеведучу.
Певний час диктує митцям свої теми. Нині, на мій погляд, найбільш актуальними є екологічні проблеми. Вчені, журналісти доносять до людей надто тривожну інформацію, а мистецтво значною мірою перебуває осторонь, культивує теми, так би мовити, абстрактно-високі — любов і смерть. Мені здається, що в усі часи образотворче мистецтво формувало ідеологію суспільства. І якщо нині скульптори, живописці, взагалі митці повернуться обличчям до проблем екології, то від цього суспільство тільки виграє.
Складно знаходити образне вираження екологічних проблем, однак це треба робити. Втілення цієї тематики в скульптурі, мені здається, має бути більш народним. Що я маю на увазі? Меценатство, державне фінансування, звісно, не втрачають своєї актуальності, та ще маємо ініціативу людей. Скажімо, у місті Волочиськ на Хмельниччині місцеві «чорнобильці», ліквідатори катастрофи, лікарі зібрали гроші на пам'ятник героям Чорнобильської катастрофи. Я взявся за нього, бо мене зачепив за живе цей народний рух. Спираючись на релігійну інтерпретацію, зробив пам'ятник у вигляді янгола. Разом із постаментом він має приблизно чотири з половиною метри заввишки, його встановлено і відкрито.
Актуальна «морально-екологічна» скульптура живить енергією глядачів, бо має потужне інформаційне та емоційне посилання.
— Нині на Перспективній, 2-в, як уже зазначалося, музей з постійно діючими експозиціями. В чому його родзинка? Що тут люди можуть побачити?
— По-перше, відзначу, що офіційно зареєстрований музей органічно склався на базі творчої майстерні мого батька Валентина Зноби — видатного українського скульптора, народного художника України, академіка, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка, почесного громадянина міста Києва. Відображено не тільки його творчий шлях, а й збережено середовище буття засновників творчої династії, пам'ять про них, відтворено історію втілення монументальних робіт через представлення цікавих експозицій — своєрідне «дзеркало часу».
Є можливість оглянути їх як зі звичайного рівня, так і з висоти десяти метрів за допомогою антресолей в основному залі.
Тут витає живий дух творців, яким я дихаю з дитинства. Відвідувачі кажуть про дивовижну енергетику, атмосферу, відчуття присутності в творчій кухні, де багато років творять скульптури. Це зовсім інше, ніж коли твори привозять в спеціальний виставковий зал, який не має жодного стосунку до їхнього народження. В нашому музеї представлено перші авторські оригінали, які несуть первинність творчої думки.
Відвідувачі можуть подивитися, як я працюю, навіть долучитися, якщо забажають. Ми даємо глину — будь ласка, ліпіть.
— А школи, коледжі, ліцеї використовують таку можливість?
— Звичайно. І школярі, і студенти приходять. А ще у нас проводять Дні культури, наприклад, це робили посольства Королівства Марокко, Республіки Корея.
— Північної чи Південної?
— Південної. Захід відкривав Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Корея. Але були виставлені також твори з комуністичної Кореї. Там збереглися традиції старої школи, скажімо картини-вишивки. Я спочатку подумав, що це пастелі або акварелі,— до такої міри вони майстерно зроблені. Обидві країни представили графіку, каліграфію, сюжети з природи в давній та імпресіоністичній манері. Цікава була виставка. Отже, політики чубляться, а культура об'єднує.
Ще за життя батька, коли іноземні делегації відвідували Київ, їх у межах культурної програми часто привозили до майстерні. Ця традиція триває.
— Скільки у музеї зберігається експонатів?
— Певно, за тисячу. Якщо зауважувати ескізи, портрети. Всі скульптури ми не можемо виставити — немає місця. Є ще інші фонди, де батькові роботи зберігаються.
— Держава, меценати допомагають музею?
— Здебільшого все тримаємо на власних плечах власним коштом.
У багатьох країнах світу вважається гарним тоном любити, поважати і підтримувати мистецтво, збирати колекції. Я хочу побажати цього Україні. Стрижень культури суспільства — повага до мистецтва. Або ще можна сказати так: культура суспільства вимірюється ставленням до мистецтва. А вона, як і релігія, основа нації.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»