ДВІ ВІЙНИ ГЕНЕРАЛА ВОЛІВАЧА
Цього високого статечного чоловіка добре знають жителі Дніпропетровська: жодне святкування днів Перемоги, річниць визволення України і міста від німецьких загарбників, не обходиться без нього; часто буває в школах, інших навчальних закладах, де ділиться з молоддю спогадами про минулу війну. А згадати сивочолому ветеранові є що...
Народився Іванко в багатодітній родині в селищі Тарамське на Дніпропетровщині: окрім нього, в сім'ї було троє дітей, а ще двоє померли до появи хлопчини. Батько працював на заводі, мати займалася вихованням дітей і домашніми справами. Жили біднувато, але дружно: Іванко змалку був оточений любов'ю та ласкою. Вже в ранньому дитинстві навчився грати на скрипці, баяні, мандоліні і гармошці.
— Бути тобі, хлопче, музикантом,— казали сусіди, зачаровані його грою на музичних інструментах.
А професор Київської консерваторії, який гостював у сусідів, запрошував юного музиканта на навчання до цього престижного закладу. Та життя, як це часто буває, розпорядилося інакше.
У 1941-му, коли почалася війна, Іванові не виповнилося 17 років і на фронт його не взяли.
— Встигнеш ще повоювати, зачекай,— сказав юнакові військовий комісар, до якого він вкотре звернувся з проханням про відправку на фронт.
У 1943-му, після визволення Дніпропетровщини від окупантів, хлопця призивають до діючої армії. Він стає рядовим роти автоматників 15-ї понтонно-мостової бригади, яка наводила мости, інші переправи через водні перешкоди, що траплялися на шляху наступаючих військ. Громив Іван Васильович ворога на кількох фронтах, визволяючи міста і села України, а також країн Європи. Війна для 21-літнього сержанта Волівача завершилася під німецьким містом Данцигом. Незважаючи на юний вік, його удостоїли орденів Червоного прапора і Богдана Хмельницького, відзначивши мужність і героїзм.
Після війни він продовжив служити старшиною роти, навідником танку, його командиром. У 1947 році вступив до Харківського танкового училища. По його закінченні командував взводом, ротою в окремому 52-му танково-самохідному полку Прикарпатського військового округу, танковим полком. Закінчив Академію бронетанкових військ. Обіймав посади заступника командира дивізій, командира дивізії, заступника командувача армії з бойової підготовки, а також виконував обов'язки заступника командувача Київського військового округу.
Ветерани, з якими він служив, згадують Івана Васильовича як вимогливого, але справедливого командира, котрий понад усе цінував людей.
— Без солдата чи офіцера найсучасніший танк нічого не вартий,— повторював він, інспектуючи підрозділи.— Без них він перетворюється на звичайну купу брухту.
Дружина Любов Іванівна нечасто бачила чоловіка вдома: навіть у вихідні, що так рідко випадали, він пропадав у військах. Іван Волівач завжди прагнув особисто тримати, як мовиться, руку на пульсі подій. При цьому без необхідності не втручався в діяльність підлеглих.
— Потрібно довіряти людям,— переконаний він.— Навіть якщо у людини не все виходить, дати їй шанс навчитись, а не карати за допущені промахи.
Однополчани Івана Васильовича й досі згадують його добрим словом.
...У 1945-му, коли капітулював Данцигський гарнізон, Волівач сподівався, що це перша і остання війна в його житті. Та не так сталося, як гадалося...
— На початку 80-х, коли я виконував обов'язки заступника командувача Київського військового округу з бойової підготовки, мені запропонували поїхати в Афганістан, де радянська армія воювала з повстанцями,— розповідає ветеран.— Я погодився, був призначений командиром північно-східної зони Афганістану з центром у місті Кундузі.
Ставлення до виконання нашими співвітчизниками так званого інтернаціонального обов'язку в суспільства неоднозначне. Але Іван Васильович вважає, що той, хто називає радянських воїнів окупантами, звинувачуючи їх у всіх гріхах, сам грішить проти істини.
— Ми виконували наказ держави,— вважає він.— А накази не обговорюють. Подивіться на США. Вони вже кілька років присутні в Афганістані, але й досі не можуть покінчити з талібами. Перед нами не було завдання знищити повстанців за будь-яку ціну: коли б нам його поставили, воно було б виконане. Наша місія полягала в іншому: допомогти владі дружньої до СРСР країни налагодити мирне життя. І ми це робили, хоча, звичайно, і воювали з моджахедами.
Там, у далекому Афганістані, генерал Волівач, як і в роки Великої Вітчизняної, теж не раз дивився у вічі смерті...
...Восени 1981-го розвідка доповіла, що Карім — глава однієї з банд, чисельність якої сягала понад 600 вояків — прагне до переговорів із радянською стороною. І представляти її має саме Волівач. Але при цьому зухвалець висунув ультиматум: генерал має прибути особисто, без охорони і зброї. Іван Васильович розумів, що, можливо, таким чином його хочуть заманити в западню й полонити. Якщо за захопленого в полон офіцера душмани отримували десятки тисяч американських доларів, то що й казати про генерала?.. Колеги відмовляли його від ризикованої зустрічі, але Волівач не погодився з ними.
— На війні без ризику не обійтись,— сказав він.— А коли йдеться про збереження солдатських життів, то сам аллах велів іти...
В обумовлене заздалегідь місце генерал прибув у супроводі лише кількох офіцерів. На машині. Там їх чекав Карім і... майже сотня озброєних «духів». Іван Васильович, миттєво оцінивши ситуацію, відмовився від переговорів, мотивуючи це тим, що бойовик привів із собою стільки людей, тобто порушив дане слово. Наша делегація сіла в машину і рушила в напрямку Кундузу. Жоден постріл не пролунав їм услід: Карім розумів, що загибель генерала не зійде йому з рук.
Через тиждень він передав Волівачу запрошення «зустрітися у спокійній обстановці і про все поговорити». Цього разу глава банди, що контролювала десятки населених пунктів, слова дотримав і прибув лише з кількома охоронцями. Під час перемовин було знайдено компроміс: генерал погодився залишити за Карімом право охороняти підконтрольну його формуванню територію від інших повстанців, а той обіцяв нейтралітет у стосунках з нашими військами. І слова дотримав: за час перебування генерала Волівача в провінції Кундуз у бік радянських солдатів не пролунав жоден постріл із кишлаків, підконтрольних Каріму.
Був у «афганській» біографії героя ще один випадок, про який мені розповів знайомий, що служив разом із генералом.
...Полк афганських військовослужбовців потрапив у оточення «духів». Сили були нерівними, і вони попросили у шураві підмоги. Довідавшись про це, генерал Волівач прийняв рішення вилетіти в район бойових дій разом із ротою мотострільців. На вертольотах летіти довелось у надзвичайно складних метеорологічних умовах. Побачивши на землі вогнища, які мали служити орієнтирами для вертолітників, їх командир прийняв рішення про посадку, спитавши дозволу в генерала.
— І досі не можу збагнути, що мені підказало не робити цього,— згадував Іван Васильович.— За моїм наказом гвинтокрили, які вже почали знижуватись, різко рвонули вгору. І правильно зробили, бо вслід нам полетіли кулеметні трасери. Як потім з'ясувалося, внизу нас чекали душмани, які, перехопивши переговори командира афганського полку з нашим командуванням і довідавшись, що вогнища будуть орієнтирами для нас, вирішили влаштувати «сюрприз»...
Повернувся генерал-майор Іван Волівач із Афганістану з двома орденами Червоного прапора, яких удостоївся за участь у розробці операцій зі звільнення від повстанців міста Ханабад і розгром великого душманського угруповання, яке тривалий час тероризувало місцеве населення. Після цього кілька років командував мотострілецькою дивізією у Московському військовому окрузі, обіймав посаду заступника командувача 8-ї гвардійської загальновійськової армії, що дислокувалася в колишній групі радянських військ у Німеччині, та заступника командувача 6-ї танкової армії. У 1986-му звільнився в запас. Він міг поїхати до Росії, де мешкали діти, мав багато друзів. Але Івана Васильовича, як він каже, завжди вабила рідна земля. Тож залишився на берегах Дніпра — у Дніпропетровську. До спокійного життя він не звик і відразу відгукнувся на пропозицію очолити Дніпропетровський міський комітет Товариства сприяння обороні України (на той час ДТСААФ.— Авт.). Відтоді багато води спливло, а ветеран двох воєн і досі в строю.
— Незважаючи на поважний вік, він і нам, молодим, дасть фору,— кажуть його колеги.— Коли дивишся на працьовитість Івана Васильовича, його енергію, завзятість, аж ніяк не віриться, що ця людина розміняла дев'ятий десяток.
Працювати в нинішніх умовах складно, оскільки оборонна галузь не отримує від держави жодної копійки. Але, попри всі складнощі, Дніпропетровська міська організація ТСОУ має чудові результати роботи. Іван Васильович та його колеги беруть активну участь у підготовці юнаків до служби у війську. Під їхнім патронатом регулярно проходять змагання з військово-прикладних видів спорту, у місті функціонують тири, різні юнацько-спортивні клуби, де молодь загартовує себе і фізично, і духовно. Члени організації оборонного товариства надають посильну допомогу викладачам предмета «Захист Втчизни» в школах: обладнують кабінети, куточки майбутнього воїна.
Не забуває старий солдат і про колишніх бойових побратимів. Він — депутат Дніпропетровської міської ради, до якої, між іншим, обирався тричі,— допоміг сотням ветеранів у розв'язанні їхніх проблем. Коли не міг самотужки це зробити, йшов до чиновників, переконуючи їх у необхідності посприяти людині.
У 1995 році, коли відзначалося 55-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, було створено фонд захисту ветеранів і членів їхніх сімей. Передбачалося, що функціонуватиме він тимчасово, лише під час урочистостей. Іван Васильович запропонував зробити фонд постійним.
— Після святкувань життя не закінчується і проблеми не зникають,— сказав ветеран.
Його ідею підтримали, і ось уже протягом десяти років завдяки фонду сотні людей отримали грошову допомогу на лікування, оздоровлення, розв'язання інших проблем. Загалом витрачено понад сім мільйонів гривень. У півтора мільйона обійшлося придбання медичної апаратури для закладів, де лікуються ветерани війни. Завдяки фінансовій допомозі фонду в госпіталі капітально відремонтовано понад 30 палат, вони умебльовані, закуплено телевізори, холодильники.
Утім, долучається генерал і до розв'язання проблем жителів Тарамського. Наприклад, вони довго потерпали від нестачі питної води. Куди тільки не зверталися, але звідусіль отримували відписки. Після того як за справу взявся Іван Васильович, у селищі з'явився водовід із чистою артезіанською водою. Як йому це вдалося — невідомо, а сам Волівач не любить розповідати. Але, якщо зважити на те, що протягом десятиліть ця проблема не розв'язувалась, можна лише здогадуватись яких титанічних зусиль довелося докласти генералові.
...Іван Васильович почувається щасливою людиною, справедливо вважаючи, що прожиті роки минули немарно.
— Разом із дружиною виростили сина і доньку, які подарували нам чотирьох онуків. На жаль, дружина померла. Донька Наталя проживає в Москві, але часто навідується в гості. Син Юрій, звільнившись із військової служби, працює в Дніпропетровську адвокатом. Для мене головне — знати, що я потрібен людям. Коли є таке відчуття, і прожитих років не помічаєш...
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- ЛИСТ ІЗ ФРОНТУ — ЧЕРЕЗ СІМДЕСЯТ РОКІВ
назад »»»