ГЛОБАЛЬНІ ЦИКЛИ І СЬОГОДЕННЯ КОСМОНАВТИКИ
Восени в Туреччині відбувся конституційний референдум, який має «вдихнути» нове життя в реформи, що повинні поліпшити життя 12–15 млн курдів. Проте багато з них не йме віри уряду в Анкарі й продовжує підтримувати збройну боротьбу за незалежність.
Не кращі часи для галузі...
— Ми, люди, які роки свого життя віддали космонавтиці, відчуваємо, що нині для неї настав особливий період,— говорить Юрій Михайлович.— Зокрема, закінчилася космічна гонка між США і колишнім Радянським Союзом. Підтяглися й досягли помітних успіхів у космічній діяльності Китай, Японія та деякі інші країни, а також Європейське космічне агентство.
— Варто зазначити,— веде далі вчений,— що для Росії важливого значення набула Міжнародна космічна станція: цей проект багато в чому дає змогу зараз нашій космонавтиці функціонувати, особливо з урахуванням того, що їй наприкінці ХХ століття взагалі важко було на щось розраховувати — найперше через відчутну нестачу держбюджетного фінансування. Участь у проекті МКС, у який основні кошти було внесено Сполученими Штатами, стала для Росії тимчасовим порятунком у пілотованій космонавтиці й допомогла в тому, аби не припинити діяльність у цій сфері.
Одним із додаткових чинників фінансування участі Росії в програмах робіт у космосі виявилися розпочаті з 2001 року польоти космічних туристів, які, вносячи певну плату (спочатку сума становила 20 мільйонів доларів США, а потім росіяни цю цифру дещо підвищили.— Авт.), час від часу здійснюють на російських кораблях подорожі на Міжнародну космічну станцію (до речі, першим із таких космічних туристів став американець Денніс Тіто, який у 2001-му входив до складу того самого екіпажу, що й російський космонавт-випробувач Юрій Батурин.— Авт.).
— Водночас слід визнати,— наголошує Юрій Михайлович,— що нинішній стан реалізації проекту МКС і участі в ньому Росії нас не надто задовольняє. Та й взагалі російська пілотована космонавтика відчутно здала позиції, відступивши за рівнем навіть не до часів орбітального комплексу «Мир», а ще далі — в епоху орбітальних станцій «Салют».
Таке відбувається через те, що зараз на МКС, по суті, немає спільної наукової програми, яка об'єднувала б учасників проекту з різних держав.
— Проте річ не лише у проблемах, пов'язаних для Росії з її участю у проекті МКС,— продовжує Юрій Михайлович.— Ми відчуваємо, що у російської пілотованої космонавтики немає руху вперед, відсутні перспективи. Зокрема, не секрет, що після того як розпався СРСР, система кооперації у багатьох випадках розпалася. Через це виробництво багатьох комплектуючих компонентів, потрібних Росії для створення своїх ракет-носіїв космічного призначення і різних космічних апаратів та їхнього оснащення (які раніше виготовляли на підприємствах колишніх союзних республік, котрі стали самостійними державами), вимушено довелося освоювати на російських заводах. Та опанувати в Росії вдалося не все — і те, що вона виробляти на власних підприємствах із певних причин не змогла, ще й нині закуповують за імпортом. Усе це було посилено негативним впливом економічної кризи й недостатнім фінансуванням російської космонавтики з боку держави, що боляче вдарило по галузі.
— Згадані суб'єктивні чинники дійсно мають місце,— говорить Юрій Батурин.— Проте хотілося б з'ясувати: чи немає у нинішній кризовій ситуації в цій галузі, що останніми роками спостерігається в Росії, якихось інших — об'єктивних, природних — причин?
Етапи: хвиля за хвилею
Далі Юрій Батурин зосередив увагу на циклічних явищах, які спостерігаються у розвитку різних сфер техніки і технологій. Стосовно того, що за сучасною термінологією називається інноваційними процесами, вчений навів висловлювання, зроблені свого часу (на початку ХХ ст.) Ціолковським,— щодо поступової трансформації передбачень, які спершу здаються фантастичними, та заснованих на них наукових ідей — в інженерні рішення та промислові виробництва.
Згадав Батурин і про гіпотезу відомого математика академіка Колмогорова, висловлену у 1960-ті роки, щодо певної циклічної періодичності різних фізичних процесів, а також про «цикли Кондратьєва», сформульовані у 70–80-х роках, стосовно глобальних явищ у світовій господарчій (економічній) кон'юнктурі тощо.
— У подібних інноваційних циклах,— веде далі Батурин,— можна виділити чотири фази. Перша з них — це етап фантазій, або, як говорив відомий фізик Нільс Бор, «божевільних ідей». Друга фаза — наукове осмислення таких передбачень. Третя — побудовані на результатах досліджень інженерні рішення. Нарешті четверта фаза — організація промислового виробництва, тобто повномасштабна реалізація.
— Так от,— зазначає Юрій Михайлович,— виявилося, що загальна тривалість такого глобального циклу інноваційного розвитку, котрий має у своєму складі чотири згадані фази, протягом яких відбувається втілення наукових ідей у промислові технології та промислову продукцію, становить близько 140 років.
Такі глобальні цикли поділяються на певні коротші за часом етапи, які неначе хвиля за хвилею змінюють один одного. Наприклад, два періоди по 70 років кожний, усередині них — дрібніші фази по 35 років, які поділяються на ще менші за тривалістю етапи приблизно по 17–18 років.
На першому етапі значущою віхою на шляху цих процесів стало винайдення у 1712-му англійцем Томасом Ньюкоменом парової машини, яку можна назвати першим символом зародження технічної промислової революції. Далі — створення у 1715 році важільної (рос. «рычажной») системи відкривання й закривання клапанів, що приводиться у рух механізмом самої машини, та використання парової машини (1734 р.) для приведення в дію в англійському парламенті першого в історії осьового вентилятора, який пропрацював там без ремонту 80 років поспіль.
Друга фаза була пов'язана зі створенням англійським винахідником Джеймсом Уаттом (1784 р.) універсальної парової машини з циліндром подвійної дії, в якій застосовано відцентровий регулятор, котрий дозволяв контролювати й підтримувати на постійному рівні швидкість роботи машини. Завдяки цьому вона стала значно ефективніша, ніж попередниця — парова машина Ньюкомена.
Основні події третьої фази пов'язані зі створенням англійським інженером Річардом Тревітиком (1803 р.) першого паровоза, який наступного (1804) року було застосовано для рейкового транспорту на заводах у Південному Уельсі. А в 1808 році англійський парламент дозволив використання паровоза у передмістях Лондона.
Заключна, четверта, фаза циклу, розпочалася 1825 року, коли почала діяти перша залізниця в Шотландії. Згодом, у 1842-му, на лінії між Глазго та Единбургом було випробувано перший локомотив із автономним живленням. А вже 1856 р. усю територію Великої Британії було вкрито залізничними мережами.
Тож, якщо взяти першу (1712) і останню (1856) зі згаданих часових віх, виходить 144 роки, тобто це приблизно 140-літній інноваційний цикл.
Аналогічно відбувався розвиток наукових і технічних ідей, які зрештою привели до започаткування процесів створення і випробування ракетної техніки та її подальшого застосування, що сприяло розвитку практичної космонавтики.
У цій сфері віртуальною точкою відліку початку космічної ери — першої фази її глобального циклу (етапу фантазій, або, за Бором, «божевільних ідей») — став 1856 рік, коли з'явився фантастичний пригодницький роман французького письменника Жуля Верна «Із Землі на Місяць». До речі, саме цей твір справив величезне враження на багатьох людей, котрі згодом стали видатними інженерами й конструкторами у галузі ракетно-космічної техніки.
А у 1881 р. Микола Кибальчич, який перебував у в'язниці за участь у замаху, під час якого народовольці вбили російського імператора Олександра ІІ, і був засуджений до страти, розробив у тюремній камері проект, яким запропонував схему літального апарата з реактивним двигуном.
Наступний етап був пов'язаний з науковою творчістю Костянтина Ціолковського, який на початку ХХ ст. (у 1903 р.) написав книгу «Дослідження світових процесів реактивними приладами», обґрунтувавши в ній теорію польоту ракети і висунувши ідею щодо застосування ракетних двигунів для космічних польотів.
Українець Юрій Кондратюк (його справжні ім'я та прізвище Олександр Шаргей) після завершення Першої світової та громадянської воєн написав у 20-ті роки кілька праць, серед яких — «Тим, хто читатиме, щоб будувати», «Про міжпланетні подорожі», «Освоєння міжпланетних просторів», у яких навів чимало розрахунків і оригінальних ідей використання ракет у майбутніх космічних польотах, включно зі схемою подорожі до Місяця (на жаль, лише останній зі згаданих рукописів Кондратюку вдалося видати власним коштом у 1929-му). Того ж 1929 р. у Німеччині побачила світ книга «Шляхи здійснення космічних польотів», написана Германом Обертом.
Реальне створення ракетної техніки веде свій історичний відлік з 1926-го, коли американець Роберт Годдард зробив перший запуск збудованої ним ракети, оснащеної двигуном на рідкому паливі, яка піднялася на 12 метрів.
Подальший розвиток ракетобудування у 1930-ті — як передумова до наступного практичного використання ракет — пов'язаний з діяльністю таких талановитих інженерів і конструкторів, як Фрідріх Цандер, Сергій Корольов, Валентин Глушко та їхні колеги в СРСР (згадаймо групу вивчення реактивного руху, газодинамічну лабораторію, Реактивний науково-дослідний інститут) і Вернер фон Браун у Німеччині — батько крилатої ракети «Фау-1», а згодом першої у світі балістичної ракети «Фау-2» (або А-4), яку було вперше запущено у жовтні 1942 р. Саме за допомогою «Фау-2» німці в 1944-му здійснювали ракетні атаки на столицю Великої Британії.
Після завершення Другої світової війни бурхливий розвиток (у 40–60-ті роки) ракетної техніки — спочатку бойової, а потім космічного призначення — здійснювався зусиллями головних конструкторів — уже згаданих Сергія Корольова і Валентина Глушка, а також Михайла Янгеля, Володимира Челомея та інших у СРСР і того ж таки Вернера фон Брауна та його колег у США. Найпомітнішими віхами на цьому етапі стали запуск у СРСР першого штучного супутника Землі (1957), перший політ людини в космічному просторі (Юрій Гагарін, 1961), перший космічний політ жінки (Валентина Терешкова, 1963), перший вихід людини у відкритий космос (Олексій Леонов, 1965), перша висадка землян на Місяці (американці Нейл Армстронг і Баз Олдрин під час експедиції на Ароllо-11 у 1969 р.).
Ми — на порозі... Чого?
— Тож із цього переліку та наведених вище дат видно, що зі 104 років, які минули від появи фантастичного роману Жуля Верна «Із Землі на Місяць» (1865) і до справжньої висадки людей на Місяць (1969) більшу частину цього часу (близько 70 років) людство витратило на інтелектуальну працю, завдяки якій народилися «божевільні ідеї» та було ініціативно опрацьоване їхніми піонерами ракетобудування,— підсумував Юрій Батурин.
Згодом на шляху розвитку ракетної техніки та її використання — зокрема у пілотованій космонавтиці — було ще кілька визначних подій, серед яких — радянські орбітальні станції «Салют» (70–80-ті); американська програма «Спейс шаттл» (старт першого космічного човника — «Колумбії» — відбувся у 1981 р.), а потім була збудована і зробила чимало корисного флотилія таких кораблів багаторазового використання: радянський (надалі російський) орбітальний комплекс «Мир» (виведений у космос 1986 р., а зведений після тривалої експлуатації у 2001-му з навколоземної орбіти й затоплений у Тихому океані); Міжнародна космічна станція (її було виведено на орбіту в 2000 р., а перший екіпаж прибув на МКС у 2001-му; ця станція ще продовжує працювати).
Отже, зазначив Юрій Батурин, завершився приблизно 140-літній глобальний інноваційний цикл у космонавтиці, і зараз більшість подій у цій сфері — то, так би мовити, інерційний шлях подальшого розвитку, пов'язаний із удосконаленням ракетно-космічної техніки та розширенням її можливостей. Цим інерційним — теж потрібним — шляхом зараз ідуть і США, і Європейське космічне агентство, і Китай, і Росія, й інші країни, які здійснюють космічну діяльність.
— Але, мабуть, щось визначне має надалі відбутися. Проте,— говорить Юрій Михайлович,— ми цього (того, що починається — а, може, вже й почався — наступний глобальний цикл) не помічаємо: адже недарма кажуть, що велике видно на відстані. Мине якийсь час, поки ми це помітимо. Десь зараз, вірогідно, народжується нова інноваційна наукова й технологічна хвиля, котра розпочне черговий глобальний цикл розвитку космонавтики. Його появу нам хотілося б спрогнозувати...
Міцні зв'язки не рвуться
Кореспондент «Демократичної України» поцікавився у Юрія Батурина його баченням перспектив подальшої співпраці України і Росії у космічній сфері — з урахуванням усіх «плюсів» і «мінусів» відносин цих держав — політичних, економічних, науково-технічних та ін.
Відповідаючи на моє запитання, Юрій Михайлович зазначив, що Україна і нині володіє потужними ресурсами у галузі космічної діяльності, а тому для Росії було б неправильно відмовлятися від їх використання. Так само для України доцільне використання потужних ресурсів Росії у цій сфері. Тому у різні періоди далеко не однозначних російсько-українських міждержавних відносин (у них були і часи «охолодження», і газові «війни» тощо), вчені та інші фахівці, котрі працюють у ракетно-космічних галузях двох країн, не переривали ділових контактів — і зараз активно продовжують плідно співпрацювати, задумують нові спільні проекти і готуються до їх реалізації,— заявив на завершення Юрій Батурин.
Вадим ФЕЛЬДМАН
ІЗ ДОСЬЄ «ДУ»
Юрій Батурин — учений з багатогранною освітою, закінчив Московський фізико-технічний інститут, Московський державний університет (причому за двома фахами — юридичним і журналістським), Дипломатичну академію Міністерства закордонних справ РФ. Долучився свого часу і до високих поверхів політики та державного управління: працював радником президента Росії. Пройшов курс тренувань у Центрі підготовки космонавтів, після чого у 1998 р. здійснив свою першу космічну подорож на орбітальний комплекс «Мир». Згодом Юрій Михайлович продовжив працювати космонавтом-випробувачем у ЦПК імені Ю. Гагаріна. 28 квітня 2001 р. він удруге вирушив на навколоземну орбіту — цього разу в екіпажі космічного корабля «Союз ТМ-32» і Міжнародної космічної станції (МКС). Надалі Батурин у ЦПК став заступником командира загону космонавтів. Із часом учений цілковито присвятив себе науковій діяльності й очолив Інститут історії природознавства і техніки РАН.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»