«РОЛІТ» І ЙОГО МЕШКАНЦІ
Проходячи у справах повз будинок № 68 на вулиці Б. Хмельницького в Києві, не можна не звернути увагу на численні меморіальні дошки на ньому. Хто ж ці відомі особи? Чому опинилися разом під дахом однієї споруди?
ЯКІ ТАЄМНИЦІ ПРИХОВУЮТЬ ПИСЬМЕННИЦЬКІ ШУХЛЯДИ?
Зробімо невелику екскурсію по цьому дивовижному будинку, аби бодай трохи розгадати його таємницю. А таких «секретиків», як переконують автори книжки «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслав Цалик і Пилип Селігей, назбиралося чимало. «Ця книжка — про життя українських літературних класиків ХХ століття,— пишуть у передмові автори.— А точніше, про маловідомі або взагалі незнані епізоди їхніх біографій. Те, про що ми розповімо, раніше знали хіба що родичі письменників або найближчі друзі. Тепер — завдяки книзі — таку можливість дістав і наш читач».
Як починалось...
Що ж то за назва — «Роліт»? Чому письменники гуртом оселялися в одному будинку? Все просто: тут були прописані так звані робітники літератури (звідси і назва). Протягом семи десятиліть у тих стінах мешкали чи не всі літературні корифеї.
Тепер щодо того, навіщо було усіх об'єднувати під одним дахом?
«Побутує думка, буцімто ОГПУ навмисно запхало літературну братію під один дах, аби зручніше було стежити за нею,— пишуть дослідники.— Але це міф, бо факти свідчать про інше. До започаткування «Роліту» каральні органи стосунку не мали — будинок виник на хвилі кооперативного руху. Інша річ, що згодом гепеушники належно оцінили «переваги» такого співмешкання».
А поки що у Києві, наче гриби після дощу, виростали три-, п'ятиповерхові кооперативні будинки — «Радянський лікар», заводу «Арсенал», кінематографістів, Академії наук.
Отже, письменницький ЖБК... Щоб стати його пайовиком, слід було внести кругленьку суму — тисячу карбованців! Звичайному робітникові така сума була не по кишені, бо його платня становила 875 карбованців... на рік. «Роліт» будували як дороге елітне житло. Та й справді, мати три- чотирикімнатне помешкання з персональним телефоном та всіма зручностями було на той час нечуваною розкішшю. Цікаво, що в цьому будинку хотіла поселитися письменниця Докія Гуменна, ім'я якої було тривалий час під забороною. Надрукувавши 1929 року повість «Кампанія», вона отримала гонорар — тисячу карбованців. Цей заробіток внесла як вступний пай. Проте гроші — грішми, але потрібно було довести відданість владі (недаремно організовану 1934-го творчу спілку назвали саме Спілкою радянських письменників). Тоді «зелену вулицю» давали авторам так званих актуальних творів — революційних, героїчних, на виробничі та колгоспні теми. Гуменна писала на «неактуальні» теми, тому так і не стала мешканкою «Роліту».
Після перенесення столиці України з Харкова до Києва (1934 р.) зведення «Роліту» потрапило під «пильне око» ЦК. «У Києві спішно споруджували будинки і для установ, і для новоприбульців,— згадував Микола Бажан.— Поспіхом зводили будинок, призначений для житла письменників».
«У грудні 1934 року та в січні 1935-го на ролітівське подвір'я одна за одною почали приїздити підводи й вантажівки,— пишуть Станіслав Цалик і Пилип Селігей.— Зазначимо, що в «Роліт» з'їхалися разом фактично всі ланки розгалуженого літературного механізму — поети, прозаїки, драматурги, критики, літературознавці, редактори, навіть видавці та цензори». Спочатку в «Роліті» налічувалося 60 квартир. Найпрестижніші — чотирикімнатні. Саме сюди в'їхало літературне начальство — голова спілки І. Кулик, зокрема, відомі письменники І. Микитенко, І. Кириленко, П. Панч. До трикімнатних квартир вселилися, зокрема, П. Тичина, М. Рильський, І. Кочерга, А. Головко, М. Бажан, Л. Первомайський, Л. Смілянський, О. Корнійчук, О. Копиленко, А. Шиян, С. Скляренко. Двокімнатні, менш престижні помешкання, дістали Н. Рибак, О. Кундзіч, С. Голованівський тощо. Як бачимо, дотримано письменницького «табеля про ранги». Утім, і він згодом зазнав змін. На момент завершення будівництва склався новий, відмінний від 1935 року, письменницький ранжир. У просторі квартири переселилися П. Тичина, М. Рильський, А. Головко, П. Панч, О. Копиленко, П. Усенко, Н. Рибак. Їхнім сусідом став Юрій Яновський, який переїхав із Харкова.
«Труди і дні»
Четвертий під'їзд, перший поверх, двері праворуч — квартира № 31. Саме тут оселився Микола Бажан із родиною. На перший погляд здавалося, нічого не може затьмарити радості творчості. Проте на календарі 1937 рік. Мешканці «Роліту» з тривогою прислухаються до кожного звуку. І було чого: нічний «чорний ворон» уже забрав літераторів В. Коваленка, Г. Савченка, С. Щупака, Г. Проня, В. Чигирина, В. Гудима... Кудись зник популярний драматург І. Микитенко. 17 вересня 1937-го заарештували приятеля Миколи Бажана — Якова Савченка — поета, кінознавця й теоретика драми. Ось чому поет із острахом дослухався до тупоту чобіт «лицарів пітьми» — гупатимуть далі чи зупиняться. Якщо зупиняться — це за ним. Будь-яка згадка про той світ, куди вночі зникали люди, викликала у Бажана панічний страх. Та чи були для цього підстави, адже на той час Бажан уже написав вірш «Людина стоїть в зореноснім Кремлі...»
Виявляється, мав. Приголомшливий факт наводив Борис Антоненко-Давидович — один із небагатьох українських письменників, якому пощастило вирватися живим зі сталінського пекла. З'ясувалося, що в той час, коли Бажан писав нові вірші, займався перекладом, виступав на зборах і у ЗМІ, НКВС назбирало на нього купу компромату! Що Бажан разом із Яновським і Рильським був членом... «контрреволюційної націоналістичної організації»! Про те, що Бажана хотіли заарештувати, через багато років розповів Хрущов. І так сталося б, якби Сталін на засіданні політбюро раптом не сказав: «Є такий поет Бажан. Він чудово, кажуть, переклав поему грузинського класика Руставелі. Нагородімо його орденом Леніна». Отак замість ордеру на арешт Микола Бажан одержав орден.
А от до Рильського доля була менш прихильна. У березні 1931 р. його було заарештовано і кинуто до Лук'янівської в'язниці у справі «української контрреволюційної організації». 1935-го поет дізнався, що неподалік Москви, на станції Пушкіно, було заарештовано М. Зерова. Невдовзі взяли ще двох учасників колишнього літературного об'єднання «неокласиків»: критика й перекладача Павла Филимоновича та поета й літературознавця Михайла Драй-Хмару. Якщо врахувати, що на волі лишався тільки Рильський, то виникало риторичне запитання: «Хто наступний?» «У ті невеселі часи,— пишуть автори книжки,— Максима Рильського та Левка Ревуцького запросив на розмову Андрій Хвиля, новопризначений керівник Управління у справах мистецтв при Раднаркомі УРСР. Після взаємних привітань Хвиля сказав, що зараз триває підготовка до першої Декади українського мистецтва у Москві, і є ідея відкрити цю декаду піснею про Сталіна. Саме таке доручення він і хотів дати Рильському з Ревуцьким. Пропозиція, що й казати, була несподіваною, адже пісень на славу вождя тоді ще не існувало. Митці вагалися: завдання було їм не до серця»... Радилися зі старшим братом Левка Миколайовича — Дмитром Ревуцьким, професором, відомим музикознавцем і фольклористом. Він порадив пристати на пропозицію, щоб не тільки залишитися «при житті», а й «передати естафету української культури майбутньому поколінню». 12 березня 1936 р. текст «Пісні про Сталіна» з'явився в українській «Літературній газеті». Про те, як ставився до цього опусу поет, спогадів майже не лишилося. Відомо, що Максим Тадейович не хотів говорити на цю тему. Проте авторам дослідження вдалося віднайти спогади київського поета і перекладача Івана Єлагіна. у поемі «Память» він згадував відвідини «Роліту»:
«Как-то чай у Рыльского я пью...
Кто-то «Песню» вскользь упомянул.
Рыльський встал, сдвигая резко стул:
«В доме у повешенного, брат,
О веревке вслух не говорят!»
Містика й життєві драми
Червона гранітна дошка на фасаді «Роліту», позолочені літери: «У цьому будинку в 1934–1952 роках жив і працював видатний український письменник Іван Антонович Кочерга». Начебто усі формальності залагоджено — митця пошановано. Проте небагатьом було відомо, яким насправді було життя українського драматурга.
У письменницьких колах переповідали майже анекдотичну історію, як Іван Кочерга, тоді провінційний літератор, в одну мить став киянином та ще й мешканцем престижного письменницького кооперативу. Так, надіславши до «Кабінету молодого автора» свою п'єсу під назвою «Майстри часу», Кочерга одержав відповідь: «Краще вчіться на шевця». Але невідомий автор із провінції не розгубився, а надіслав цю саму п'єсу до Москви на всесоюзний конкурс, тільки під іншою назвою, перекладену російською мовою. І що ж? П'єса «Часовщик и курица» дістала першу нагороду. Коли розкрили конверти зі справжніми іменами авторів, то виявилося, що автор найкращої п'єси з України. Звісно, такого скандалу не стерпіли: український автор не мав права випередити російських колег! Хоча авторові «Часовщика и курицы» дали другу премію, п'єса виявилася для нього щасливою. Кочергу відкликали з Вінниці, зробили членом Спілки письменників, дали квартиру.
Автори дослідження, уважніше придивившись до героїв комедії «Майстри часу», дійшли цікавих висновків. У п'єсі, створеній начебто у реалістичній манері, з'являється демонічний персонаж — «таємний радник і доктор механіки» Карфункель. Цей чужоземець називає себе «майстром, що розуміє життя і його механізм».
«Певно, читач уже зрозумів, про що йдеться,— пишуть автори.— Так, цей іноземець дуже виразно нагадує Воланда з відомого роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Уточнимо: не стільки нагадує, скільки передує йому. Адже І. Кочерга завершив п'єсу в Житомирі 1933 року, в той час, коли прозаїк, який жив у Москві, лише розпочинав роботу над другою редакцією роману (загалом їх буде шість), окреслюючи сюжет і склад основних персонажів. Саме тоді Михайло Опанасович мав змогу подивитися у столичних театрах виставу за п'єсою українського колеги. Загалом деякі «перегуки» між обома творами (чи випадкові?) вражають. Воланд, подібно до Карфункеля, розмовляє то з чужою вимовою, то зовсім без неї, й охоче погоджується з припущенням, що він — німець. Навіть назви цих творів мають щось спільне: «Майстри часу», «Майстер і Маргарита». Не заглиблюючись у подальші літературознавчі нетрі, зауважимо, що українському драматургові належить першість у зображенні візиту нечистої сили до країни більшовиків».
У могилу його звела сімейна драма, точніше трагедія, яка тривала не один рік. Ім'я цієї драми — молодший син Роман. Людина обдарована, творча, він гарно малював, намагався писати. Але, приклавшись до чарки, перетворив на пекло як власне життя, так і усієї родини. Іронія долі: трагедія розігрувалася не на сцені, а в родині драматурга. До речі, смерть Івана Кочерги стала у «Роліті» першою, про яку офіційно повідомляли в газетах. Дивно, але до того часу майже ніхто з ролітівців не прожив так довго і не відійшов у засвіти природною смертю. Одні гинули в катівнях НКВС чи гестапівських підвалах, другі зникали в сталінських таборах, треті вкорочували собі віку або полягли на війні.
«Пітомнік» на Фундуклеївській
Спекотне літо 1942-го. У Києві порядкують німці. Серед білого дня на вулицях облави. Крамниці обслуговують лише німців і фольксдойчів — киян німецького походження. Решта киян перебивається завдяки так званим товчкам. Хоча базари ломилися від продуктів, зелені та ягід, людям бракувало грошей на їхню купівлю. Та ці, м'яко кажучи, незручності, не помічав волинянин Улас Самчук — автор знаменитого роману «Марія». Його мрія, про яку він марив стільки часу, збулася! Він приїхав до улюбленого міста, до того ж у товаристві коханої жінки Тетяни Прахової. Саме тими липневими днями відбулася найперша екскурсія на тему «Роліт і його славетні мешканці», яку провів для Самчука з Праховою письменник Аркадій Любченко.
Про що саме розповідав своїм слухачам Любченко, ми вже ніколи не дізнаємося. Однак збереглися нотатки Самчука, зроблені після відвідин «Роліту». Ідеться про його репортажі з циклу «У світі приблизних вартостей», які він надрукував у серпні, щойно повернувшись до Рівного. «Будова на Фундуклеївській, чи пак Ленінській, вулиці,— писав він,— дійсно велика будова. Це той «пітомнік», у якому сиділо показове «національне по формі і соціальне по змісту» товариство орденоносців, яке нагадувало собою зграю борзих собак... На те їх і помістили разом, на те вони і дивилися один за другим, щоб, борони Боже, котрийсь не зірвався з ланцюга».
Звернімо увагу, що Самчук називає письменників «товариством орденоносців». Деталь точна, зазначають дослідники, адже в січні та лютому 1939-го дехто з ролітівців отримав високі державні нагороди. Тож були всі підстави наглядати за новоспеченими орденоносцями. Адже за комфортабельне житло, створені владою умови життя та праці потрібно було розплачуватися.
У двох іпостасях
Радянський письменник привчався жити подвійним життям: відчувати одне, говорити інше. Подібну поведінку, характерну для Павла Тичини, помітила галичанка Софія Парфанович, лікарка і письменниця, котра відвідала поета в «Роліті» 1949 року.
Улюбленому поетові вона збиралася поставити чимало гострих запитань. Та щирої розмови не вийшло. Господар, уважно вислухавши гостю, подарував їй свою книжку «Партія веде» і, як пізніше згадувала Парфанович, «запропонував зживатися з радянською дійсністю». Наступного вечора вона знову відвідала поета. Цього разу Павло Григорович, узявши з полиці твори Леніна, порадив: «Ось що вам треба читати! Це чудові речі, це сама мудрість. Вони мене зробили людиною».
Чи вірив Тичина в те, що говорив? Відповідь на це запитання дає такий факт. Вже наприкінці життя Тичина попросив дати йому прочитати заборонену поезію Євгена Маланюка «На межі двох епох...», у якій згадувалася його перша збірка «Сонячні кларнети». «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась». Павло Григорович мовчки вчитувався у ці рядки-присуд, а потім сказав, що все це правда: «Він єдиний мене зрозумів...»
Автори «Таємниць письменницьких шухляд», скориставшись дозволом онуки Остапа Вишні, наводять трохи дивні пасажі зі щоденника автора «Вишневих усмішок»: «А от тепер — партія! Люблю! Ніхто, звичайно, не повірить мені, але я її люблю». Може, гуморист вирішив пожартувати? Але промовистий факт із його біографії усе розставляє по місцях: Вишня відбув десять років гулагівських таборів. Така була плата за намагання писати правдиво і чесно, лишатися самим собою.
Кожен, хто зазирне до письменницьких шухляд, відкриє для себе чимало нового. Та будьмо відверті: не лише задля сенсації варто читати цю детективну історію. Насамперед для того, щоб знати правдиву історію, без якої неможливе ані сьогодення, ані день завтрашній.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»