РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА: «МАЄМО ЗДІЙСНЮВАТИ КУЛЬТУРНУ ІНТЕРВЕНЦІЮ УКРАЇНИ»
Рауля Чілачаву — поета, перекладача, публіциста, вченого-літературознавця, державного і громадського діяча, дипломата (з 2005 р. і донедавна Надзвичайного і Повноважного Посла України в Латвійській Республіці) вважають феноменом двох культур, людиною, гідною Книги рекордів Гіннесса, адже він випустив у світ майже сотню книжок.
Рауль Чілачава належить до рідкісних талантів. Грузин за національністю, місцем народження і виховання, він, після закінчення університету в Україні, досконало опанував не тільки українську мову, а й історію та всю різноманіття української культури. Став найобізнанішим спеціалістом із українсько-грузинських літературних взаємин. Своєю творчістю довів, що може бути не тільки пропагандистом української поезії в Грузії, а й грузинської — в Україні.
Доктор філології, професор, академік Академії національних та соціальних відносин Грузії, заслужений діяч мистецтв України, член спілок письменників України та Грузії, лауреат літературних премій тощо, Рауль Шалвович в останнє п'ятиріччя «вторгся» ще й у латвійський простір. Дивно, але, перебуваючи на посаді посла, Чілачава спромігся видати 13 книжок, більшість яких має вигляд фундаментальних фоліантів.
— Раулю Шалвовичу, Ви, грузин, маєте репутацію щирого українця. Вам довірили бути Надзвичайним і Повноважним Послом України в Латвії, де Ви пропагували наші культурні цінності. Розкажіть про це.
— Доля моя склалася досить неординарно. В 1967 році я приїхав до Києва за обміном навчатися в університеті імені Т. Г. Шевченка. Та коли випустився, про моє «заслання» забули в Грузії, я залишився в Києві. І ось мене знову «заслали», цього разу на п'ять років до Латвії Надзвичайним і Повноважним Послом України.
Зокрема, так вийшло, що я, представник грузинської літератури, представляв літературу другої держави у третій державі. Хоча Україну, по честі кажучи, не розглядаю як другу державу, я з нею зріднився, як із ненькою. Але де-факто так є.
Я дуже радий, що роки, проведені в Латвії, були, як на мене, не змарновані, насамперед у сенсі дипломатичному: всі зобов'язання, доручення і обов'язки, покладені на мене, виконано. На жаль, Україна нині робить деякий крен в інший бік, хоч і мала євроатлантичне спрямування, адже наша дорога — в Європу. Нині ця дорога робить гак. Думаю, що це тимчасово. Україна — невід'ємна частина не тільки Євроконтиненту, а й духовного обширу Європи, вона рано чи пізно там буде.
Я потрапив до країни, яка надзвичайно дружньо і прихильно налаштована до України. Водночас Латвія так само налаштована і до Грузії. Мені поталанило в цьому. Україна і Грузія в певному сенсі йшли «в одній упряжці», розглядалися в контексті кандидатів у члени НАТО, Європейського Союзу, і через те Латвія, яка дуже швидко подолала дорогу до Європи, щедро ділилася з нами тим, як їй це вдалося. Щоправда, в неї був карт-бланш, про який я, відверто кажучи, навіть не знав. Виявляється, довоєнна демократична Латвія, яка була розтоптана Радянським Союзом, Німеччиною, мала в усіх ключових державах Європи свої посольства. Коли ж СРСР розвалився, Латвії навіть не треба було відкривати посольства — вона їх просто легалізувала. В України, звісно, інший шлях до Європи, і він буде тривалішим.
Упродовж усього свого дипломатичного відрядження я відчував стурбованість латвійських колег, послів інших держав деякими подіями в Україні.
— Напевно, передусім їх бентежили наші безкінечні універсали, розпуск Верховної Ради, запекла боротьба політиків між собою тощо.
— Авжеж. Мене запитували: «Що у вас там коїться?» Я намагався, звичайно, виходячи зі свого статусу, пояснювати їм, хоча всі ми розуміємо, що не все у нас добре. Та життя триває, наші дипломатичні справи розвивалися успішно, відбулися державні візити наших президентів, кілька бізнес-форумів, було підписано низку міждержавних, міжурядових, міжвідомчих угод тощо. Отже, в сенсі взаємин і співробітництва у нас все добре і буде добре, я в цьому переконаний.
Коли їхав до Латвії, знав і відчував, що, крім виконання офіційних доручень держави, робитиму ще щось таке, що ближче моєму серцю, тобто я мав здійснювати — у найпозитивнішому сенсі — культурну інтервенцію України. Що я міг робити? Латвія не така вже терра інкогніто для нас, українські письменники знали багатьох латвійських колег, дуже любили відпочивати в Юрмалі, Дубултах, мали там знайомих і друзів, в тому числі і я. Тож, по-перше, відновив свої знайомства, по-друге, знайшов нових друзів, товаришів і однодумців, які хотіли щось зробити, аби оживити наші літературні взаємини.
Слід зауважити, що за роки незалежності в Латвії практично нічого не виходило з української літератури. В Україні Юрко Завгородній видав кілька книжок, у тому числі солідну антологію латиської поезії (сімдесят три автори). Тому, звісно, хотілося, щоб і в Латвії якісь відповідні кроки були зроблені. Я почав із того, що переклав вірші класиків латиської поезії Яніса Райніса і його дружини Аспазії — українською і грузинською, зробив том «Трикольорове сонце» (назва за однойменним віршем Аспазії). Це найвизначніші поети Латвії всіх часів. Виявилося, я був піонером, адже вперше додумався видати творчий доробок подружжя під однією обкладинкою. Це було підмічено президентом країни Вайрою Фріке-Фрейберга, яка сама є професором із багатьох гуманітарних наук. Вона спеціально мене запросила, подякувала за цей труд. Книга оригінальна ще й тим, що в ній розміщена велика добірка ексклюзивних світлин, надруковані афоризми, щоденники і листування. Райніс дуже довго сидів у в'язниці, подружжя листувалося. Це окрема «поема». Презентація книжки відбулася в найпрестижнішому будинку Латвії — Будинку Чорноголових, де була присутня вся еліта Латвії.
— У Будинку Чорноголових? Звідки така дивна назва?
— Ще від ХІІІ ст. існувала гільдія купців, об'єднана покровителем — святим Маврикієм, який був чорношкірим (у будинку є його зображення). Від того і пішла назва. Зазначу, що презентація була влаштована вельми цікаво: гостей зустрічали молоді люди в національному вбранні — латвійському, українському і грузинському, звучала музика, страви були національної кухні трьох народів. Вірші латиською читала легендарна актриса Ліліта Озолінь (нею, зізнаюсь, я марив на початку вісімдесятих). Її ви знаєте за знаменитим латвійським серіалом «Довга дорога в дюнах». Я читав українською і грузинською. До речі, цю книжку я робив не сам, допомагали співробітники, моя дружина переклала прозові речі. Це наша колективна творчість.
— А хто видання фінансував?
— Державних коштів — жодної копійки, все оплатив сам. Після цього я подумав, що треба видати Шевченка. Звернувся до Міністерства закордонних справ України. Вони погодилися і виділили 39 тисяч гривень (щоправда, цих грошей не вистачило, та вважатимемо, що це єдина книжка, видана мною у Латвії, профінансована державою).
Шевченка в Латвії видавали кілька разів, а останнє видання було в 1964 році, коли відзначали 150 років від дня його народження. Я скооперувався з видатним латвійським поетом Імантом Аузінєм, він допоміг вибрати кращі переклади, зроблені попередниками. Ще знайшли сучасних перекладачів, долучився й сам Імант Аузінь. Таким чином ми зробили цю книжку. Вона двомовна, ілюстрована малюнками самого Шевченка, з моєю передмовою.
Врешті я підступився до антології української класичної та сучасної поезії. У мене є певний досвід: я робив подібну грузинською мовою — 55 українських поетів. А тут 91 автор. Зрозуміло, що у мене знову ж таки була мовна проблема, та за підтримки Іманта Аузіня, Кнута Скуєнієкса, інших латиських поетів ми відібрали всі кращі публікації української поезії латиською мовою, зробили нові переклади.
На цю книжку не було грошей. У пресі я прочитав, що в Україні відкрився дуже серйозний фонд, започаткований одним видатним політичним діячем, основна мета якого — пропаганда української культури за кордоном, зокрема літератури. Я подумав: саме те, що треба. Пишу офіційного листа на бланку посольства, пояснюю: готова антологія, профінансуйте, через місяць книга вийде. І що мені відповіли? «Поезія не є пріоритетною для презентації української культури за кордоном». А я, до речі, приклав список авторів антології. В ньому, окрім живих класиків української літератури, якими зневажили, були Шевченко, Франко, Леся Українка, Тичина, Бажан, Рильський, Сосюра і багато інших. Вони, виявляється, не презентують українську літературу. На щастя, знайшов друзів-спонсорів, книга вийшла, хоч і не в тому вигляді, як задумувалося: не в твердій обкладинці, без кольорових ілюстрацій українських художників, без фотографій і факсиміле тощо. Організував чималу презентацію. Резонанс був грандіозний.
— На що ще замахнулися?
— Видав у Латвії двома мовами книжки класиків латиської поезії — Олександра Чака і Ояра Вацієтіса. Взяв на себе сміливість дещо перекласти, зокрема кілька прозових речей Чака.
А ще постійно пам'ятав, що я грузин. Запитував себе: що зроблено, скажімо, для пропаганди Руставелі? Виявляється, його «Витязь у тигровій шкурі» перекладений у Латвії не повністю (окремі розділи чудово інтерпретував видатний латиський поет Арвід Скалбе). Тож упорядкував книгу Руставелі відповідними фрагментами грузинською, латиською і українською (у перекладі Миколи Бажана) мовами.
Потім я «зазіхнув» на Литву: зробив книжку-альбом Чюрльоніса «Казка королів» за назвою його знаменитого малюнка, в ній близько сімдесяти живописних робіт художника, які я проілюстрував своїми поезіями. Видавати такий альбом — серйозна фінансова проблема, та, виявляється, і серед нашого брата — українського дипломата, є люди, котрі на такі речі знаходять гроші. Я звернувся до Надзвичайного і Повноважного Посла України в Литві Бориса Клімчука (нині він губернатор Волинської області): «Борисе Петровичу, є ідея зробити альбом з Чюрльонісом, але немає грошей». Він сказав: «Зроби, гроші будуть». Книжка вийшла. З цього приводу нас спеціально запросив і приймав президент Литви Валдас Адамкус, відбулася велика презентація цієї книжки в українській амбасаді, видання теж мало великий розголос.
Латиші виявилися людьми дуже вдячними: мої ініціативи зацікавили їх, вони запропонували видати мою книжку латиською та тими мовами, якими перекладені мої вірші. Отже, збірка вийшла п'ятьма мовами: латиською, українською, російською, англійською і грузинською.
Довгими латвійськими вечорами, роздумуючи про минуле, про свою долю, людей, з якими життя зводило, я написав грузинською книгу «Безстрокове відрядження». Ця книжка-колаж містить прозу, вірші, переклади інших авторів з української, латиської. Є окремі розділи про Україну, Латвію, українських письменників, Спілку письменників — про все те добре і не дуже, що відбувалося зі мною.
— Як Вам працювалося з українцями в Латвії?
— Там дуже хороші люди, я навіть інколи запитував себе: «Чому так виходить, що в українській діаспорі вихідці з Донбасу, Галичини, Херсонщини тощо живуть однією дружною сім'єю, всі — справжні українці?» Якби подібне було в Україні, то ми були б щасливі. В Латвії дуже славна українська діаспора, я багато з нею працював, там є п'ятнадцять національно-культурних товариств, з якими вельми приємно мати справу.
— Як Ви оцінюєте роль перекладачів художньої літератури?
— Минулого року восени всі мої книжки, що мають стосунок до Грузії, я повіз на батьківщину і мав там кілька великих творчих вечорів — від Тбілісі до мого рідного Зугдіді. Відчув, що в Грузії мене пам'ятають, а от в Україні інколи стає прикро: колег читати в оригіналі є можливість, а вони не можуть мене прочитати. Може, для них це і невелика втрата, але ж якщо поглянути на ситуацію під іншим ракурсом, чи не виникає у моїх українських друзів думка: «Чого цей хлопець у нас ошивається? Що він тут робить? Чи вміє він щось взагалі?» Бо знають мене тільки за перекладами або завдяки тому, що тут намагаюся зробити для інших, самовіддано, з любов'ю. Останнім часом я дедалі більше присвячую життя перекладу, хоча переконуюся в тому, що перекладати поезію — справа невдячна: ти або пишеш власні вірші на тему автора, або псуєш його. Та доки люди не володіють усіма мовами, перекладач існуватиме. Я, до речі, з тієї країни, де перекладачів Біблії грузинською визнали святими, їх можна побачити на фресках грузинських храмів. Звісно, я з ними не стаю нарівні, але вважаю, що робота ця потрібна. Ми маємо все робити для того, щоб люди один одного знали краще. Інколи мені навіть здається, що перекладач — це той добрий дух, який врятувався під час руйнації Вавилонської вежі, щоб відновити порушену єдність людства. Тому хвала перекладу і перекладачам, які доносять до людей нехай лише відгомін того духу, який є у кожного народу. Я вважаю, що поезія — це один із найпотужніших національних проявів духу, і тому хочу підказати керівникам будь-яких фондів: навряд чи щось інше може краще презентувати народ, ніж поети і книга.
Дай Боже, щоб кожен, хто від імені України їде в далекі чи близькі краї, хоч що-небудь робив для того, аби українська культура поширювалася, популяризувалася. На жаль, ця справа не заохочується нашою державою. Інколи навіть вважають, що це заважає основній роботі посла. Та я глибоко переконаний: гуманітарний напрямок є дуже важливою складовою діяльності будь-якого посольства. Треба, щоб нашу культуру, наше слово знали краще.
Колись я видав книжку під назвою «Дві столиці». Тепер бачу, що доведеться розширювати її діапазон — написати «Три столиці».
— Відомо, що за час Вашого перебування в ранзі посла Вас було відзначено найвищою нагородою Латвії — орденом Трьох зірок, обрано почесним доктором Латвійської академії наук і навіть прийнято до Спілки письменників Латвії.
— Я ще був нагороджений золотою медаллю Франца Кафки за гуманітарну і суспільну діяльність, а також отримав дві латвійські премії — літературну імені Олександра Чака і політичну імені Маврика Вульвсона.
— Розкажіть, будь ласка, про Маврика Вульвсона.
— Це знаменитий професор, народний депутат за часів Горбачова, який вперше заговорив із трибуни тодішньої Верховної Ради СРСР про пакт Ріббентропа-Молотова. Спочатку про це він сказав на об'єднаному з'їзді творчих спілок Латвії, після чого до нього підійшов перший секретар компартії Латвії Борис Пуго і сказав: «Ти своїм виступом сьогодні убив радянську Латвію». Вульфсон відповів: «Слава Богу». Цей чоловік, єврей, в сороковому році був до такої міри просякнутий радянською пропагандою, що цілував радянські танки, які увійшли до Латвії. Вже пізніше зрозумів, що й до чого, й боровся за свої ідеали.
А ще мене відзначено у 2008 році як кращого посла, акредитованого в Латвії, премією «Цицерон». Отже, Латвія мене щедро обдарувала, я отримав аванс, маю далі працювати. Я пропагував Україну в Латвії, тепер працюватиму також над тим, щоб пропагувати латишів грузинською мовою.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»