КОЛЕКТИВНА БЕЗПЕКА — НАЙКРАЩА
У цьому твердо переконаний генерал-майор у відставці Вадим Гречанінов, який нині очолює Атлантичну раду України, яка веде в державі роз'яснювальну роботу щодо Північноатлантичного блоку.
Україна і НАТО...
Останнім часом дискусії навколо цього питання трохи затихли: нова влада проголосила позаблоковий статус нашої країни. Але водночас не відмовилася від співпраці з Альянсом. Президентом України затверджено Річну національну програму «Україна–НАТО» на 2011 рік, де, порівняно з минулими роками, розширено практичні рамки співпраці. Свідченням цього можуть слугувати спільні навчання, що відбулися влітку поточного року, і в яких узяли участь військові кораблі НАТО і Військово-Морських сил України, візити вищих посадових осіб держави до штаб-квартири цієї організації, що в Брюсселі.
Незважаючи на це, тепер, як свідчать соціологічні дослідження, близько 30 відсотків українців за вступ нашої країни до НАТО, а понад 50 відсотків вважають, що робити цього не варто. Чому?
На це та інші запитання редакція попросила відповісти Вадима Гречанінова — генерал-майора у відставці, президента Атлантичної ради України, яка входить до Ліги «Україна — НАТО».
— Почну здалеку. Протягом десятиліть громадянам утовкмачували, що НАТО — агресивний блок, який готовий закидати нас атомними бомбами. На те, щоб люди в це повірили, було спрямовано всю потужність тодішньої пропагандистської машини КПРС. Подивіться підшивки газет «Правда», «Червона зірка» 60–70-х років минулого століття, і ви в цьому переконаєтеся.
Хто служив у Радянській армії, той пам'ятає, що на кожному відповідному занятті впевнено, аби слухачі повірили, доводили, що головний наш ворог — НАТО. Буваючи в різних регіонах нашої країни, переконався: 90–95 відсотків противників цієї організації — люди старшого покоління, які досі перебувають у полоні навіяних стереотипів. Одначе позбутись їх важко.
— Останнім часом світ надзвичайно змінився. Ці зміни торкнулися й Північноатлантичного альянсу. Звідси запитання: який наразі цей блок?
— За часів існування він був військовою організацією, котра протистояла іншій військовій організації — Варшавському договору, до якого, нагадаю, входили СРСР та соціалістичні країни Центральної й Східної Європи. Солдати цих блоків дивилися, образно кажучи, один на одного крізь приціли автоматів, а штаби розробляли плани бомбардувань столиць країн — членів НАТО і Варшавського договору: такий був час, названий «холодною війною», яка будь-якої миті могла перетворитись на «гарячу». Проте зі зміною політичної ситуації у світі, розпадом СРСР блок зазнав певних трансформацій і зараз ставить перед собою інші завдання. Зокрема, це боротьба з міжнародним тероризмом, поширенням зброї масового знищення тощо. У Північноатлантичного блоку немає противників, які б за своєю військовою міццю могли дорівнювати Варшавському договору чи навіть СРСР і становили адекватну загрозу. Так, є Росія, Китай, які мають ядерну зброю. Але та ж РФ і СРСР — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
Ні, я не кажу і ніколи не скажу, що НАТО перетворилося на такого собі ангела з крильцями. Це організація, яка насамперед опікується безпекою своїх членів, намагаючись усілякими способами унеможливити різні «сюрпризи» з боку інших країн. Саме тому після розпаду Варшавського договору всі його члени опинилися під «парасолькою» НАТО. Навіть держави Балтії стали його членами, зробивши висновки зі свого не такого далекого історичного минулого, гарантувавши власну безпеку.
Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен так образно характеризує зміни в НАТО: «Якщо Альянс часів «холодної війни» був НАТО 1.0, після її закінчення — НАТО 2.0, то після Лісабонського саміту ми повинні стати НАТО 3.0, яке готується до нових викликів ХХІ століття».
— Пригадую початок 90-х років. Тоді Росія вустами свого президента, інших вищих чиновників заявила, що не допустить розширення НАТО за рахунок бодай однієї екс-соціалістичної країни, не кажучи про колишні республіки СРСР.
— То були політичні заяви, розраховані переважно на суспільство, мовляв, з Росією завжди будуть рахуватися. Гадаю, політики, які робили ці заяви, чудово розуміли, що вони нічого (в сенсі розширення НАТО) не варті. Як можна було заборонити суверенним Польщі, Чехії, Угорщині та іншим країнам стати членами союзу, коли їх туди запросили? Адже на календарі були 90-ті роки, а не, скажімо, 60-ті, коли Москва за допомогою танків «поставила» на місце Прагу...
— Чому Україна протягом майже двох десятиліть не спромоглася вступити до НАТО? Навіть за часів президента Віктора Ющенка, який був палким прихильником членства у цьому військово-політичному блоці...
— НАТО запрошує до своїх лав найперше країни, керівництво яких докладає всіх зусиль для набуття членства в Альянсі, де стабільна внутрішня політична ситуація і всі гілки влади діють в унісон, де переважна більшість суспільства — палкі прихильники цієї організації. Україна, на жаль, протягом 19 років свого існування як незалежна держава надто мало зробила, щоб вийти на загальні високі стандарти цієї організації й поповнити цей клуб.
Приміром, у роки правління Леоніда Кучми було проголошено так звану багатовекторність у нашій зовнішній політиці. Іншими словами, вище політичне керівництво країни ніяк не могло визначитися зі своїми стратегічними союзниками. Щоправда, слід віддати належне Леонідові Даниловичу, котрий, як він згодом написав у своїй книзі, розумів, що «Україна — не Росія», тому намагався підтримувати добрі відносини як із нею, так із НАТО.
— Однак наша північна сусідка робила і робить все можливе, щоб Україна не стала членом НАТО. Чи не так, Вадиме Олександровичу?
— Звісно, що так.
— Чому?
— Невже ви так погано знаєте історію українсько-російських відносин, що ставите таке запитання? Україна перебувала в орбіті її інтересів майже 400 років, люди впродовж усього часу проливали кров за інтереси Російської імперії. Словом, у Кремлі не можуть уявити Україну цілком самостійною державою, усіляко протистоячи цьому. Там чудово розуміють: при вступі України до НАТО Росія остаточно її втратить.
Якщо за часів «багатовекторності» росіяни мляво реагували на співпрацю з НАТО, розуміючи, що нікуди ми від них «не втечемо», то з 2007–2008 років, коли перед нами почали відкриватися реальні перспективи набуття членства в цьому блоці, принаймні приєднання до ПДЧ, що передує набуттю членства, північна сусідка розпочала масовану кампанію з недопущення цього. У хід ішли всі засоби: було залучено потужні мас-медіа, в тому числі українські, телебачення, деякі політичні сили.
Особливо активно цю роботу вели в східних регіонах, Криму, де найбільше російськомовного населення. Згадайте, наприклад, пікетування кораблів НАТО, які прибували до Севастополя для участі у спільних із українськими ВМС навчаннях. Ці та інші подібні акції щедро оплачували. РФ робила, як мовиться, все можливе і неможливе, щоб ми не увійшли до Альянсу: стосовно інших країн вона не докладала таких титанічних зусиль.
Не забувайте і про внутрішні чинники, а саме політичну нестабільність протягом останніх п'яти років, яка теж не приносила нашим керівникам і державі дивідендів в очах керівництва Північноатлантичного блоку. Все це разом узяте завадило нам стати повноправним членом НАТО.
— Як відомо, відбувся Лісабонський саміт НАТО, після якого Альянс, за словами його Генсека, повинен перетворитися на НАТО 3.0. Прокоментуйте, будь ласка, цю подію з точки зору українських інтересів.
— Лісабонський саміт назвали в НАТО найважливішим за останнє десятиріччя. Він, по суті, у схваленій новій стратегічній концепції відповів на запитання, чим він займатиметься подальші десять років. Це, по-перше, питання визначення загроз і безпеки в глобальному плані. З огляду на це, відбувається перевантаження відносин із Росією, серед головних завдань — Афганістан і протиракетна оборона на основі НАТО.
Що стосується України, то її в особі Президента Віктора Януковича було запрошено Генсеком НАТО на саміт для участі в ньому. Проте стало відомо, що Україна бере ділову участь лише в одній зустрічі країн-контрибуторів операції НАТО в Афганістані (ISAF). Тому делегацію України очолив міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. На жаль, і засідання Комісії «Україна–НАТО» на вищому рівні у межах саміту не планували. Треба розуміти, що Україна найперше була б зацікавлена в обговоренні не лише питань взаємодії в Афганістані, а й у розгляді широкого кола питань стосовно співпраці між Україною і Альянсом.
Водночас у рамках саміту відбулося засідання Ради НАТО — Росія.
Залишаю без коментарів цю ситуацію, яка є наслідком прийняття Україною, не зрозумілого у світі й державі, статусу позаблоковості, й вважаю, що Президентові України треба було їхати на Лісабонський саміт — потрібно вміти тримати удар.
— Новітня українська влада пролонгувала угоду про перебування Чорноморського флоту до 2042-го. Отже, це означає, що впродовж найближчих 25 років двері до НАТО для нас зачинено? Навіть за умови, якщо Президент України змінить свою точку зору стосовно цього питання?
— Ні, тут ситуація складніша. Треба враховувати, що присутність на теренах країни-претендента іноземних військових баз не є умовою неприйняття до Північноатлантичного блоку. Отже, не Чорноморський флот і його базування в Криму, а великодержавна політика Росії — основна причина того, що ми можемо поки лише мріяти про НАТО. Навіть якщо Віктор Янукович і перегляне своє ставлення до нього. Проте не забувайте, що міжнародні угоди не для того укладають на чверть століття, щоб через рік-два розривати їх: президенти країн, котрі вважають себе цивілізованими людьми і надійними партнерами, так не роблять. Хоча, зважаючи на реалії української політики, особливості політиків, від останніх можна очікувати усього.
— До речі, Чорноморський флот навіть за часів колишнього Союзу не був серйозною військовою силою на просторах Світового океану. Чому ж тоді Росія так учепилася за нього в Криму?
— Нагадаю, що СРСР мав, як і Російська Федерація, чотири воєннно-морські флоти. ЧФ серед них вважається найслабшим. Та, незважаючи на це, він відіграє певну воєнно-політичну роль у Чорноморському регіоні, урівноважуючи ситуацію в ньому. Після того як, крім Туреччини, Румунія і Болгарія стали членами НАТО, ця ситуація почала складатися не на користь росіян, які обстоюють у цьому регіоні свої інтереси. Якщо нині покинути ще й Севастополь і залишитися без підтримки з боку України, то, як кажуть у таких випадках моряки, хоч «полундра» кричи.
До того ж підписання угоди про продовження перебування ЧФ у Криму до 2042 року додало політичних дивідендів Кремлю: в очах звичайних росіян президент Медведєв і прем'єр Путін є людьми, які обстоюють інтереси Росії й росіян, котрі живуть за її межами. Адже більшість росіян залишаються людьми, які живуть радянськими стереотипами, де Севастополь — це «русский город-герой».
— Чи обов'язково вступу до НАТО має передувати всеукраїнський референдум? Як цю проблему вирішували інші країни, коли входили до цієї організації?
— Одні країни проводили референдуми, інші — ні: кожна держава розв'язує цю проблему індивідуально. Що стосується нас, то Конституція не зобов'язує проводити його. Отже, є два шляхи вирішення цієї проблеми: або внести зміни до Основного закону, або діяти відповідно до нього, тобто не проводити референдум.
— Чи спроможна Україна, залишаючись позаблоковою державою, гарантувати власну безпеку? Якщо так, то що маємо для цього робити?
— Нині нам начебто ніхто не загрожує, хоча, як ви знаєте, деякі політики окремих країн висловлюють територіальні претензії. Отже, якщо вони прийдуть до влади, то завтра чи післязавтра ситуація може змінитися.
Найближчим часом, як я говорив, у НАТО нам не бути. Це означає, що влада має кардинально переглянути своє ставлення до проблем, пов'язаних із національною безпекою.
Так, вона досягається багатьма шляхами, але військовий не останній серед них. Потрібно модернізувати нашу армію, поступово оснащувати її новітніми зразками озброєнь і військової техніки, проводити військові навчання тощо. Поки що далі розмов про це справа не рухається. Приміром, скільки списів зламано навколо українського корвета, потрібного для ВМС, але він так і залишається в проектах, бо на їхню реалізацію не виділяють кошти. Подібних фактів можна навести чимало.
Стосовно вирішення практичних поточних проблем, то треба сказати, що тут є певні зміни на краще. Це стосується вирішення частини соціальних питань для військових. Фахівці Міноборони із задоволенням характеризують нинішню ситуацію: «Кошти надходять рівномірно та планово. Це вперше за 19 років».
— Вадиме Олександровичу, як Ви, радянський генерал, який обіймав високі посади в колишній Радянській армії (Вадим Гречанінов був начальником штабу окремої протиповітряної армії.— Авт.), котрий готовий був без роздумів збивати літаки НАТО, змінили своє ставлення до «ворога»? Дехто каже, що Гречанінов просто перефарбувався.
— Більша частина служби припала на радянський період історії. Мене виховувала комуністична система. Інших не було. Я — дитина своєї епохи. Але ж діти, як відомо, дорослішають.
Від початку так званої перебудови, незважаючи на непослідовність Михайла Горбачова, я почав мислити трохи іншими категоріями, ставити собі запитання, які ніколи не ставив. Не скажу, що завжди і відразу знаходив на них потрібні відповіді, але, шукаючи їх, став інакше мислити. Змінювався світ, а разом із ним змінювався і я. Бо людина, котра не замислюється над своїм життям, подіями, що відбуваються навколо неї, чимось нагадує, як слушно зазначав давньогрецький філософ Сенека, братів наших менших...
Інтерв'ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»