«О ЧЕРНІВЦІ, ОАЗА ДИВИНИ!»
Те, що «модні й розкручені» міста, окрім географічних назв, мають ще й інші — не дивина. Це ознака їхнього визнання та любові до них. Приміром, Будапешт — перлина на берегах Дунаю, Стамбул — столиця трьох імперій, Рим — глава світу, Лісабон — спокійна гавань, Венеція — наречена морів, Париж — місто закоханих, Нью-Йорк — велике яблуко, Ієрусалим — місто світу, Флоренція — нові Афіни.
Ми, окрім «матері міст руських», тобто Києва та «міста Лева» — Львова, маємо ще й «маленький Відень» — Чернівці. Зізнаюся: я належу до тих, хто вважає цю невелику (230 тисяч чоловік населення) столицю Буковини діамантом культур, де в мирі і злагоді мешкають представники 80-ти націй і народностей. Зануритися в її особливості та принади — не проблема. Варто сісти в «цуг»,— так за часів Австро-Угорщини називали потяг,— і прибути в тодішню столицю герцогства...
«Троянда милосердя» буяє і взимку
Отож з пристрасною мандрівницею Україною, архітектором з Росії Наталею Неджарі в фірмовому цузі «Буковина», подалася в Чернівці. У вагоні, де було чимало молоді із західних областей, котра їхала додому, фактично ніхто не те що не здогадувався, а й не вірив: напрямок через Ходорів і Станіслав (Івано-Франківськ) до Чернівців понад століття тому проклали під керівництвом досвідченого фахівця, громадянина Великої Британії Томаса Брессея. Саме йому довірили з’єднати Східну Європу з Балканами, бо чудові, надійні залізниці в Австралії й Канаді, — справа його рук і розуму. Як бачите, досвід і практика інших континентів згодилися і нам. Їх варто підтримувати. До речі, в Чернівцях це усвідомлюють. Усе красиве і корисне, що за 600-літню історію міста дожило до сьогодення, відреставровано й збережено.
Перший сплеск емоцій — не «базар — вокзал», що нині характерно для великих і малих станцій, а вокзал — палац. Це не перебільшення, а факт.
— Дивися, он знову фотографують у залі люстру і стіни, вікна, стелю,— почула розмову двох залізничників про нашу несподівану «фотосесію» в одному з інтер’єрів вокзалу.
Зізнаюся: обминути вишуканий, елегантний віденський модерн — у такому стилі збудована споруда,— просто несила. Хіба можна пройти, не помітивши благородного поєднання білого, салатового кольорів із позолотою? Вони підкреслюють рельєфні орнаменти й композиції, а також те, що двоповерховому залізничному старожилу, якого «охрестили» в листопаді 1909 року, в 1999-му вдало повернули молодість. Подивитися, наскільки все зроблено по-європейському якісно, логічно і практично, закликає помахом руки динамічна, легковдягнена богиня веселки Ірида. Тобто її скульптура на високому фронтоні на тлі монументального зеленого купола вокзалу. Вона не самотня, а в товаристві фігурок ангелів і стрільців.
Нам з подругою теж пощастило: потрапили в товариство яскравих особистостей, людей, просякнутих «вірусом» любові до свого міста. Про його родовід вони таке знають, що варто осісти там назавжди, щоб усе побачити й почути. Не марно ж наша нова знайома, відома поетеса Тамара Севернюк, одну із своїх збірок назвала «О Чернівці, оаза дивини!». Я б додала: ще й джерело талантів, де б’ють протуберанці натхнення й оптимізму. Діти різних народів, котрі споконвіку тут осіли, розуміють і поважають один одного. Українські, єврейські, румунські, польські, німецькі та інші свята — привід поїхати або піти в гості до приятелів. Без концертів, спектаклів, почастунку й веселощів не обходиться.
Спасибі Всевишньому, наш вояж збігся з Ханукою — великим святом перемоги добра над злом, святості й чистоти. Це свято вогнів. Його освітлюють не лише свічі Мінори, а й емоційне піднесення всіх причетних до події. Пан Леонід Фукс, директор благодійного фонду «Хесед Шушана» («Троянда милосердя») відкрив серце і дав зелену вулицю тим, хто сам радів й іншим приносив радість. Незважаючи на кризу — все вдалося.
З Вижниці в Чернівці актори авторитетного Народного театру зі сторічним стажем привезли «Хелемських мудреців». Спектакль — справжнє відкриття. «Народжував» його від 1940-го до 1943 року відомий драматург і актор Мойша Гершензон, а на вишукану літературну українську мову в 1990-му переклав Іліє Мазорє. Треба бачити і чути, як аматори грають, а публіка сприймає! Бурхливим оваціям можна позаздрити. Артисти того варті, як, до речі, й програма «Музика євреїв світу». Її за сприяння Чернівецької міськради підготував струнний квартет «Гармонія». Заповнений слухачами Будинок естетики та дозвілля заполонили композиції Джона Вільямса до кінофільму «Список Шиндлера», п’єси справжнього класика Джорджа Гершвіна, попурі чернівчанина Леоніда Затуловського, народні мелодії. Послухавши життєрадісну музику, хочеться «Жити! Жити! Жити!» Саме цей твір композитора Джорджа Бока став апофеозом концерту і вечора.
Великі скарби «маленького Відня»
Серед дослідників є думка, що в період правління династії Габсбургів «маленький Відень» був своєрідним плавильним котлом. Саме тоді народжувалося все високохудожнє й прекрасне. А ще його називають Вавилоном Південно-Східної Європи. Не погодитися з цим не можна. Особливо, коли дізнаєшся, хто там народився, вивчився й пішов у світ широкий. По всіх континентах чернівчани розшукують знаменитих земляків. До речі, ті теж не забувають батьківщину-неньку — оспівують її, передають у дар свої раритети, твори, бібліотеки, при нагоді їдуть, аби знов відчути, що «..и дым отечества нам сладок и приятен».
Зазвичай біографії таких особистостей — суцільні драми й навіть трагедії. «Наукова туристка» Тетяна Дугаєва, котра нині мешкає в Польщі, не один рік присвятила пошукам співвітчизників. Її саму вже знають в Австрії, Німеччині, Нідерландах, Італії, Ізраїлі, США, Франції, Румунії, Швеції — там, де пустили коріння яскраві особистості. На її рахунку 39 живописців, скульпторів, графіків, архітекторів та дизайнерів, тих, хто зробив значний внесок у світове мистецтво середини ХІХ — початку ХХ ст. Пані Тетяна через журнал Time розшукала члена американської академії мистецтв і літератури, друга знаменитого скульптора Аристида Майоля, визнаного різьбяра Бернарда Редера, твори якого експонуються в багатьох музеях світу й регулярно виставляються на престижних аукціонах. Це його слова: «Все, чим я є,— зобов’язаний Чернівцям».
У цьому він не виняток. Коли до рук візьмете книжки «Теорія мистецтва від Платона до Вінкельмана», «Джотто і мова жестів», «Світло та колір у теорії мистецтва італійського Ренесансу», запам’ятайте: їх написав М. Бараш. Його пензлю належить і полотно «Мефістофель» (1932 р.), представлене в Чернівецькому художньому музеї. Знаєте, як називали чернівчанина Джона Еберсона в США? «Ореra House John». За його проектами збудовано 100 (!) театрів. Він увійшов в історію архітектури як засновник школи «Театру атмосфери». А скільки австрійських знаменитостей народилося в мальовничому місті! Едуард Амеседер, Густав Гесінг, Оскар Іван Ляске, Карл Евальд Ольшевський, Альфред Оффнер та багато інших. Чимало талановитих особистостей пустило тут коріння. Тож і їдуть сюди непосидючі пілігрими, аби побачити, де жили, творили, гастролювали Ференц Ліст, Іван Франко, Леся Українка, Євзебій Липецький, Микола Івасюк, Ольга Кобилянська, Данило Нарбут, Ірина Вільде — зрештою, всіх не перелічиш.
От коли потрапите під «крило» Лесі Щербанюк, директора муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського, то зануритесь у таке, що буде дивувати, вражати і навіть... лякати. Вона опікунка не казок, а історичних фактів, багатющої книжкової спадщини почесного громадянина міста, самовідданого просвітителя університетського студентства, автора антології «Український сонет», на вірші якого писали музику Степан Сабадаш і Андрій Кушніренко — Анатолія Добрянського. Єдиною пристрастю його життя були книги, які тепер належать городянам. Їх, 27300 одиниць, після смерті власника подарувала місту його двоюрідна сестра. Таке зібрання викликає пієтет, бо що не книжка — раритет. Це вже оцінили студенти Чернівецького університету імені Юрія Федьковича. Вони там мов прижилися — з ранку до смерканку занурюються в літературу та ще й беруть участь у різноманітних акціях, що організовують зодчі, історики, письменники.
Коли й мені пощастило переступити поріг пам’ятки архітектури — колишнього будинку цукрозаводчика Фішера, де нині книжковий осередок, і, зайшовши до меморіальної кімнати А. Добрянського, побачити якісні експонати та 400 (!) автографів знаменитостей, подумала: «Це ж справжній музей, який не можна обходити стороною».
— У нас ще є меморіальна кімната,— поділилася пані Леся Щербанюк.— У ній зібрано фотознімки, речі, книги яскравої особистості, австрійця по крові, чернівчанина по духу Петера Деманта. 30 травня 2008 року з Москви привезли сюди домашню бібліотеку цього письменника, колишнього в’язня ГУЛАГу. Активну участь у цьому брало Посольство Австрії в Росії й чернівецький міський голова М. Федорук. У нашому місті, в інтелігентній сім’ї, де панував дух високої європейської культури, пройшло дитинство та юність Петера Зігмундовича. Як виявилося, це були найщасливіші роки, бо в 1941-му Деманта арештували й вивезли до ГУЛАГу. Наприкінці життя він з дружиною мешкав у Москві, де й відійшов у вічність. А свій скарб з чотирьох тисяч книжок, більшість із яких видано німецькою, румунською, французькою, китайською, італійською, арабською мовами, заповів місту своєї юності. Є у нас і сім авторських книг Петера Деманта, які він підписував псевдонімом «Вернон Кресс».
Частину приватних книгозбірень передали видатні городяни — композитор, піаніст, відзначений ЮНЕСКО званням «Золоте ім’я світової культури» Й. Ельгісер, професори С. Абрамович, О. Романенко, М. Кричало, П. Рихло, письменники О. Романенко та Я. Вишиваний. Ці фонди у відкритому доступі для читачів.
Я б додала: ще й для «туристів-дослідників», котрі вже знають, що в бібліотеці імені А. Добрянського є скарби історії. Нещодавно троє науковців із Варшави та відомий шведський учений, експерт ЮНЕСКО Бо Ларсон, американська письменниця, психолог Кора Шварц займалися їхнім розшуком.
Virbus unitis — «спільними зусиллями»
Те, що «маленький Відень» — велика скарбниця, в цілому, — аксіома. Скрізь домінують рідкісні, а то й унікальні споруди, об’єкти, предмети. Недарма ж навіть кіношники знімали тут фільми. Ось, приміром, у згадуваному будинку Фішера в стилі модерн, на вулиці Українській, 22, знімали телесеріал «Де ти був, Одіссей?» з Донатосом Баніонісом у головній ролі, «Лучаферул» («Ранкова зоря») Еміля Лотяну, «Меланхолійний вальс» Бориса Савченка за мотивами оповідання Ольги Кобилянської.
Австро-угорські, румунські пам’ятки архітектури увійшли в історію вітчизняного й світового зодчества. На щастя, вони в набагато кращому стані, ніж старожитності Львова. Шкода лише, що Чернівці масовий турист ще не знає так, як розрекламовані Київ і Львів.
Утім, є надія, що, як-то кажуть, «пересічні» мандрівники візьмуть приклад із любителів пізнавати прекрасне. До таких належить Тимофій Бадаянц, голова студії неординарного проектування Міжнародної академії архітектури. Його особлива пристрасть — Італія, Вірменія і... Чернівці.
Саме там, поблизу муніципальної бібліотеки, на Українській, 30, біля величного вірменського храму Петра і Павла, ми й зустрілися.
— Із колегами вже десять років як хочемо поставити в Києві вірменську церкву, навіть і проект її є. Тут така красива й благородна споруда височіє вже 135 років і викликає захоплення,— поділився враженнями Тимофій Петрович.
— То, може, вчиніть так, як місцева вірменська громада. Вони 1865 року створили комітет зі збору коштів на будівництво церкви,— підказала я.— Прохання почула вся Європа. Першим руку допомоги простягнув цісар Франц Йосиф — пожертвував тисячу крон. Його дружина теж додала ще сотню. До них приєдналася інша публіка, запрацювала лотерея — і за справу взявся нині всесвітньо відомий чеський архітектор Йозеф Главка. Він, до речі, автор найкрасивішого, найвинятковішого в Європі комплексу резиденції буковинських митрополитів. Нині це Національний університет імені Ю. Федьковича.
Про труднощі й проблеми, що розтяглися на роки будівництва церкви, гіди розповідають справжні драматичні оповідання. Втім, народження диво-храму відбулося 9 жовтня 1875 року. Нині він оновлений і діючий, з органом, відкритий для парафіян і любителів класичної музики. Його треба бачити, пізнати й оцінити. А для цього варто хоча б на кілька днів з’їздити в Чернівці. Там вразить «п’яна церква» — своєрідна посестра Пізанської вежі — Миколаївський собор із незвичної форми перекручених барабанів малих куполів. Зачарує принадами пішохідна вулиця О. Кобилянської, Турецька, Театральна площа, чудова філармонія й, звісно ж, серце міста — класицистична споруда Ратуші з благородним написом Virbus unitis — «спільними зусиллями». Саме це й знадобилося Чернівцям.
Олена СЕДИК, Чернівці — Київ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»