ЛІНА КОСТЕНКО: «УТРИМАЙМО СЕБЕ НАД КРАЄМ ПРІРВИ»
Ліна Костенко... Це ім'я ніби камертон, що резонує з тим кращим, що є у нашому мистецтві і суспільстві. Вона має звання найвизначнішої сучасної української поетеси і притому ніколи не піариться, рідко з'являється на люди, більше того, за двадцять років мовчання вперше вийшла її нова книжка — прозовий роман «Записки українського самашедшего».
Твір написано від імені 35-річного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшего» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Над своїм першим прозовим романом поетеса працювала від 2001-го до грудня 2010 року.
— Ліно Василівно, розкажіть про Ваші мотивації.
— Ця книжка вийшла напередодні свята Святого Миколая. З ним завжди пов'язані подарунки, миколайчики печуть. Мій «миколайчик» не солодкий. Можливо, цей подарунок навіть не сподобається ні тим, ні тим, ні аж тим. Але я свідомо на це пішла, бо врешті треба скинути із себе останні ілюзії і проаналізувати проблеми сам на сам.
У Гоголя є «Записки сумасшедшего». Я ж давно хотіла написати «Записки українського самашедшего» — про українське божевілля зі своєю специфікою. Скажімо, оці постійні розмови про меншовартісність і таке інше. Це складова божевілля. А у нас схибленості не помічають, навіть якщо хтось кричить: «Та що ми за народ такий!»
Моє бажання написати «Записки українського самашедшего» наштовхнулося на власну пересторогу, зізнаюся, що я не належу до тих парнокопитних, які гицають, не подумавши. Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу. Так не хотілося писати чогось прикрого, і я стримувала себе. А тим часом насувалося третє тисячоліття. Скрізь лунало: «Міленіум!», казали, що перейти цей рубікон дуже важливо. Тепер про це вже забули, у XXI ст. живемо так, як і в попередньому, ще й буксуємо. Жаль, забули, що ми вже в третьому тисячолітті. А напередодні був чималий галас, навіть одна з держав назвала острів в океані — Міленіум. Мій комп'ютерний столик називається «Міленіум» — тоді їх ціла серія вийшла, моя родина подарувала мені такий «кораблик».
Мені дуже захотілося дослідити, як входить у третє тисячоліття людство, Україна, як входжу конкретно я. Перше, що зробила, почала йти паралельно з часом: щодня стежила за подіями — що, де відбувається. Конче потрібними мені стали матеріали журналістів. Я недаремно в книжці написала: «А хто у нас є? Журналісти! Очі суспільства, яке спить».
Я одночасно вивчала співвідношення України і світу, людини України зі світом. Це була величезна робота, набралося чимало стосів матеріалу. А я ж молодий прозаїк (як сказав видавець Іван Малкович), отож недосвідчений. Спробуй із цих завалів вийти. Відомо: хоч яка б інформація цікава і глобальна була, читач на п'ятій хвилині втомиться, на десятій знепритомніє, якщо пробиратиметься буреломом. А факти я зібрала найцікавіші, парадоксальні, адже живемо ми в божевільному світі, казна-що відбувається не тільки в Україні. Почалася робота з розгрібання матеріалу. І тут моя доня, прочитавши те все, каже: «Мамусю, а якби десь дзенькнула чайна ложечка». Тобто давай героя, давай людину. В результаті книжку я написала від імені чоловіка.
Є щось цікаве в тому: жінка написала нежіночий роман. Але ненавмисно, це не епатажне піжонство. Просто «Записки сумасшедшего» Гоголя написані від імені чиновника Поприщіна. Виникла перша фраза, і я зрозуміла: нічого не мінятиму. Мій герой сказав: «Я завжди був нормальною людиною». Так почався чоловічий роман. Я його вигребла зі світової й української інформації. Це такий сюрреалістичний Вавилон сучасного світу.
Від цього матеріалу відбрунькувався ще один роман, уже жіночий, бо у мого героя є дружина, яка в «Записках...» не могла реалізуватися. Вона тільки туди входила, її було забагато, надто вона вибухова. І я з полегкістю паралельно писала другу книжку.
Ми живемо в третьому тисячолітті, невдовзі відзначатимемо 20 років Незалежності. Рано чи пізно літературознавство, історична наука осмислюватимуть, що це за період був, яку літературу дала незалежна Україна. У нас є дуже талановиті письменники — старші, молоді, ще молодші. Але чомусь нашу літературу називають «укрсучліт». З чиєїсь дуже нелегкої та недоброї руки. Навіть якщо хтось перший пожартував, навіщо було підхоплювати? Хто пише про літературу, так і уверне — укрсучліт. В основі цього слова є щось дуже неприємне — суче. З якого дива талановиті люди, які роблять справжню літературу, потрапляють на це негарне тло? Втім, ще кажуть «постмодерн». Також лунає «посттоталітарне суспільство», «постгеноцидне суспільство» і ще чимало інших «пост», а це означає — «після». А попереду що буде? Особисто мені цей «пост» набрид, треба вже нам усім вийти на старт і бігти вперед до перемоги, а не плентатися до химерного фінішу.
— Чи ототожнюєте Ви себе з героями роману? Чи ставитеся до когось особливо, пристрасно — з плюсом чи мінусом?
— Усі герої роману, майте на увазі, без імен. Бо що дає вам герой, який зветься Андрій Степанович чи Петро Васильович? Треба його суть відчути. У мене, наприклад, один герой називається левом, інвертованим на пустелю. І ви зрозумієте, що він таки лев і таки інвертований на пустелю.
Я всіх своїх героїв люблю, причому вони написалися самі. Я колись сказала, що вірші я пишу, проза пише мене, а над статтями я працюю. Так оця проза писала мене, оці люди мене вели, і моє завдання було лише в тому, щоб зайве відкинути, щоправда, книжка вийшла велика. Одному з героїв я передала дуже багато своїх думок, він не найлагідніший у книжці. Я дуже люблю такий тип мужчин. Він настільки український, ви його впізнаєте, з таких виходять дуже гарні люди...
Всі персонажі, які є в романі, виписані навіть не з почуття любові. Це саме життя. Життя душі на всіх порогах смислу,— я б так сказала.
— Колись у «Літературній Україні» (років 15 тому) був опублікований фрагмент Вашого твору, в якому йшлося про молодого юнака, що втік із армії і ховався у чорнобильській зоні. Чи це той самий герой, який є в книзі про «українського самашедшего»?
— Фрагмент, що був у «Літературній Україні», не має жодного відношення до обговорюваного роману. То справді вражаюча історія. В чорнобильській зоні я буваю з 1991 року. В публікації йшлося про хлопця, який втік із армії не як дезертир, а через знущання «дідів». Я пройшла по всіх тих місцях, де він міг бути, і написала повість. Вона приросла ще деякими речами. Я цю повість окремо пишу, зазначу, що в зоні був ще один хлопчина-утікач, якого ми з кінорежисером Ролланом Сергієнком (тоді він якраз знімав фільм «Чорнобиль. Тризна» за моїм сценарієм) підібрали.
— Роман написано від імені молодого чоловіка. Як Ви почувалися в чоловічій подобі? Як давали чоловічому голосу раду?
— Коли писала, добре почувалася: він писав мною. Коли піднімала голову, думала: що я роблю? Якось запитала видавця Івана Малковича: «Це мужчина написав, як ви вважаєте?» Іван зробив мені одне зауваження: коли йдеться про акторів — Чарльза Бронсона, Рафа Валоне, то мужчина не виявлятиме такого інтересу до них. Я моментально переадресувала цих акторів на сприйняття дружини мого героя, бо йшлося також про сучасні інтерпретації чоловічої краси — про секс-символи, красунчиків тощо. Тут я вже дала волю собі, бо не переношу нинішніх гламурних смаків, люблю Жана Габена, Бронсона — а він не вдався вродою, але ж який чоловік!
Я не знаю, чи вийшла в мене роль «голосу чоловіка». Зате з другим, жіночим, романом, який паралельно писала, точно впоралася, без сумніву, раніше мала досвід.
— «Записки...» Ви писали дев'ять років. Чи змінювався світогляд героя впродовж цього часу?
— Ні, його світогляд не змінився. Я взагалі не люблю, коли у людей дуже швидко міняється світогляд, як у наших парламентаріїв: їхав на одній партії, поміняв світогляд — поїхав уже на другій.
Світогляд героя відбиває стан душі, ставлення до того, що він пережив від початку XXI ст. донині. Якраз друга книжка, що паралельно писалася, починається там, де закінчуються «Записки...» Подій було страшенно багато, нерви були на межі вибуху, побачите, що з героєм робилося. Людина в таких умовах або бореться, або вішається, або нидіє. Мій герой не з тих, хто може животіти. Хоча і не з тих, що вміють боротися. Це рефлектуючий інтелігент. А другий герой, якого всі можуть і незлюбити, ставить дуже складні запитання. Він, можливо,— це я в нежіночій іпостасі. І у нього не мінявся світогляд.
Чого ви думаєте, що світогляд — це якась теоретична схема? Світогляд — це теж дієва любов. Хіба ні? Якщо людина щось любить, у щось вірить, тоді буде міцний світогляд. Його не намалюєш, щоб того дотримуватися. Це дещо інше.
— Над чим зараз працюєте?
— Я завжди працюю. Наприклад, коли віддала рукопис «Записок...», перечитала дві книжки віршів, які за цей час написала. Проза мене міцно взяла, це відповідальна робота. Колись Валерій Шевчук, почувши, що я пишу прозу, сказав: «Тепер ви зрозумієте, за що взялися. Це вам не віршики писати». І правда, прозу дуже важко писати. Вірші створюються паралельно, хоч лівою рукою, їх пишеш завжди, бо чуєш і бачиш віршами. Повторю: вірші сам пишеш, а проза тебе пише. Отже, дві книжки віршів лежать готові.
Зараз дуже поспішаю дописати документальну експедиційну чорнобильську книжку. З 1995 року я працювала в експедиції у складі дивовижного колективу: це п'ятнадцять абсолютно безстрашних людей із Києва, Львова, Рівного, зокрема кандидати наук, доктор мистецтвознавства, зовсім юний хлопчина, якого я не хотіла брати з собою в зону, де є радіаційні плями (цезій ще так-сяк, а от плутоній — це серйозно), бо йому ще треба одружуватися, та він усе одно їздив із нами. За ці роки набралося море фантастичного матеріалу, який я надиктовувала на диктофон, записувала від руки.
— Де можна дістати Ваші книжки?
— «Записки українського самашедшего» видано накладом 10 тисяч примірників, і видавець обіцяє, що книжку можна буде придбати у книгарнях різних міст України. На початку року видавництво «Либідь» видало історичний роман «Берестечко» з дуже красивим оформленням Сергія Якутовича. Тепер «Либідь» видає книжку «Гіацинтове сонце». Якісь пірати внадилися видавати моє «Вибране» 1989 року на білесенькому папері. Торгують. І зловити неможливо.
— Ліно Василівно, колись Ви написали, що духовний Чорнобиль давно вже почався. Скажіть, будь ласка, «український самашедший» — це породження цього духовного Чорнобиля чи його жертва?
— Ні, до роману це не прив'язано аж так тісно. Чорнобиль із усіх духовних катастроф — одна з найбільших, для мене це чималий шмат мого життя, а в основу саме цієї книжки лягло не це, хоча таку тему я не могла обійти. Українське божевілля, його специфіка мають давні корені, XIX ст. минуло, потім двадцяте, а я не бачу позитивних змін. У «Записках...» написано, що наші проблеми — це як божевілля, тільки буйних виліковують, а тихопомішаних — ні. У мене таке враження, що деякі українські проблеми — оця тихопомішаність, яку вже важко вилікувати. Але треба. Я пробую втручатися, відкинувши страх. Знаєте, чого я боялася? Боялася зашкодити своїй державі, написати щось не те. Розумієте, незалежність — вона ж наша, її не можна втрачати. Відверто кажучи, коли я побачила, що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа, і не тільки винуваті вороги, а часто самі українці, і навіть патріоти, і навіть з вусами, я розсердилася.
— Як Ви оцінюєте те, що в парламенті зареєстровано закон про надання російській мові статусу другої державної?
— От парадокс: мова стала політикою. Я колись написала (правда, один професор цитує без лапок), що мова завжди і скрізь була засобом спілкування, а у нас це фактор відчуження. Мова чомусь перейшла в площину політики, це безглуздя. Я скоро друкуватиму статтю «За даллю — Даль» (пам'ятаєте, у Твардовського є поема «За далью — даль»). У ній усі ці проблеми порушуються. Погано я ставлюся до нинішньої ситуації. Якби ж то українофоби хоч російською мовою вміли говорити! Коли слухаю цей парламент, тільки виписую їхні «волапюки», це дуже страшно. Мова має бути виведена з площини політиканства. То навіть не політика. Ми всі повинні нарешті покінчити з цією проблемою.
— Дуже часто Ваші прогнози збувалися. Чи не про програміста Ассанжа Ви написали книжку? Які нинішні тенденції визначатимуть наше життя завтра?
— Мені дуже тяжко буває, коли справджуються мої прогнози. Так не хочеться, щоб вони справджувалися. У 1993 році в «Літературній Україні» була надрукована добірка моїх віршів. Зокрема таке:
І знов сидять при владі
одесную.
Гряде неоцинізм.
Я в ньому не існую.
Сказано, чому я не хочу бути присутня в цьому суспільстві і грати жодної ролі у сатанинському спектаклі. Ще було написано: «Декоративна незалежність ворушить вусами вві сні». Вона всі ці роки ворушила вусами, а дехто з патріотів дуже міцно спав. Був і дуже драматичний вірш з одного рядка: «Покотили Україну до самої прірви...» І от тепер докотили.
Передбачати — це бачити те, що відбувається, і відверто собі про це доповідати. Вголос мені не хотілося казати, всі ці роки я мовчала, нікому не заважала — ні літературному процесу, ні політикам. Нікому. Але я пильно дивилася, розуміла, до чого йде. Це дуже тяжкий стан. «Записки українського самашедшего», власне, частина роздумів про той результат, який маємо, коли я ці роки перемучилася і думала, куди ми котимося. Тепер вже дійшли краю, треба вже якось це перебороти, бо втратимо Україну (омріяно незалежну, красиву). Це факт. Нащо нам ті страшні речі, які зараз відбуваються в Москві, — міжнаціональні, расові — які хочете. Нам треба утримати себе над краєм прірви, яка перед нами постала. В цьому сенсі обкладинка книжки пророча: герой долає прірву, з іншого її боку — жінка, яблуко; це також дорога людини до людини, чоловіка до жінки і навпаки.
Щодо Ассанжа та скандальної історії навколо нього. Цього слід було чекати. Те, що я написала про програміста, закономірно,— це той тип людей, який я люблю. Це молодь, мій син, його оточення, це вельми розумні хлопці і дівчата. Вони часом розумніші від гуманітаріїв, багато читають і знають. Відтак це дуже сучасний фах, його представники зазирають у те, що буде далі.
У березні 2010 року на презентації мого історичного роману «Берестечко» в Українському домі я сказала: «Я повертаюсь, досить, я вже не стоятиму збоку». Всі, хто хотів щось зробити, робив. Видавництва, які хотіли видавати справжню літературу, видавали. Потуги політиків (серед них є більш-менш пристойні), як на долоні. Все нині видно.
Записав Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»