«ДЕРЗНИ БЫТЬ ЩАСЛИВИМ»
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ. СКОВОРОДА-300
Запитую себе: де ми ще не побували з читачами «Демократичної України» у Григорія Савича Сковороди?
Здавалося б, скрізь і всюди: найперше на його батьківщині — в козацьких Чорнухах — і не раз; у Київській академії на Подолі, де він вступав у філософські диспути навіть із поважними професорами; у півчій капелі в імператорському Санкт-Петербурзі — почули тут його ніжний альт; у словацькому місті Трнава, де вчені мужі в знаменитому університеті намагалися схилити розумного «схизматика» Сковороду до своєї віри; в інших пам'ятних сковородинських місцях. У майбутньому не проминемо дістатися до угорського Токаю, де студент Могилянки провів аж п'ять років і звідки розходилися його маршрути по університетській Європі; неодмінно завершимо «подорожню карту» Григорія Сковороди в колишній Пан-Іванівці, нині Сковородинівці на Харківщині, де знайшов вічний спочинок український геній.
Проте щоб не лише пройти шляхами-дорогами великого мандрівника, а й пізнати глибину його філософського вчення, точніше сказати «народомислія» Сковороди, спробуймо детальніше розкрити його науку про свободу людини, про щастя в житті та про «сродну працю» — три головні опори становлення, виховання й життєвих змагань людини, його співвітчизників учора і сьогодні.
Мірою свободи
Я не бачу в дзеркалі давньої й новітньої історії, не знаю і в нинішньому перебігу часу людини, котра б так цінувала свободу, як любив її, як дорожив свободою, захищав свою незалежність від «сітей світу» українець Григорій Сковорода.
Просто щодень жити, ходити по світу для Сковороди означало бути вільним.
Бути вільним — означало для нього творити, говорити з Богом.
Бути щасливим — означало для Сковороди бути вільним найперше у виборі шляху, життєвого діла, свого майбутнього.
Ніхто у світі так велично не уславив людську волю, як Сковорода своєю одою, в якій він поставив свободу вище за найвищу земну коштовність: «...если сравнить злато, то против вольности еще оно блато», а також застеріг себе й кожного від такого ганебного вчинку, як «дабы вольности не могл как лишитись». Недаремно свою оду поет назвав латиною — мовою для всього світу: «De libertate» — Про свободу.
Кожен рядок, написаний Сковородою, дихає свободою, вірою, щастям. І дихає так не лише тому, що, як сповідується Сковорода в своєму «Саду божественних пісень», «мне вольность одна есть нравна», а тому, що свобода — «моя мера в жизни главна». Найсуворішою мірою свободи поет визначає кожен свій вчинок і весь свій шлях, безперестанний пошук щастя для себе і людства.
Сковорода був вільний у виборі поширених занять, свого способу життя в соціумі. Він твердо, а часом різко відмовлявся від пропозицій, більше того, настійливих запрошень єпископів, губернаторів, лаврських святенників зайняти місце, гідне його талантів і вченості,— прихилитися до «відомого стану», одержати «достаток і щасливе життя», стати «стовпом церкви».
Проте Сковорода не міг відмовити покликові великої дороги, не почути дзюрчання струмка з криниці під вербою, «де видно воду аж до дна», бджолиного шепоту пасіки, де його полонить «одна только в свете дума», не може не розчинитись у затишку козацького хутірця, де прямо з натури пишеться байка «Собака та кобила», а всю багаторічну мандрівку поет благословляє душевним поривом: «О дуброва! О свобода!». Мандрівка Україною якраз і стала для Сковороди «відомим станом», головною професією, любимою «сродною працею», його свободою на все життя.
Ніщо не могло обмежити свободу Сковороди в його новому світосприйманні, у виробленні власного, лишень йому притаманного світогляду — ні вікова релігійна традиція, ні Біблія, неодмінна супутниця філософа в пішій та духовній подорожі, ні сам Бог. Сковорода був віруючою людиною, але навіть церковні автори наголошують: він був «вільний церковний мислитель», вправний лоцман у безмежному символічному й алегоричному біблійному морі.
Хоч хто б згадував Григорія Сковороду з його сучасників, писав про мислителя впродовж двох століть, кожен неодмінно вказував на одну, як кажуть, «особливу прикмету» мандрівного філософа: він ніколи не розлучався зі своєю супутницею — Біблією. Тож народний поголос наділяв вічного пілігрима познаками глибокого християнського вірування аж до поштивої богомільності. Насправді Біблія була для Сковороди однією з наріжних опор його філософського світогляду й моральної довершеності. Внутрішнє, багатозначне й алегоричне тіло й тло Біблії — «третій світ» філософської концепції Сковороди. «А Біблія есть симболичный мир...», який вивершує перші два сковородинські світи — макросвіт: навколишній матеріальний світ / «Мир обительный, где все рожденное обитает» / і мікросвіт: тобто сама людина / «Человек есть маленький мирок...»/.
Синтез думок і висловів філософа про Біблію логічно продукують сковородинський висновок, що Біблія є сама Богом, і так само «вишше небес», нарівні з Богом стоїть людина, в її істинному, апостольському вимірі: «А ведь истинный человек и Бог есть тожде». От до яких сміливих оцінок і висновків приводять Сковороду особиста свобода й космічність його мислення! І та ж «звабна» свобода виводить Сковороду на осмислення, розуміння й пошук людського щастя.
Головний розшук
Так само, як без свободи, Сковорода не мислить життя без щастя людини. Щастя — жива, дійова особа в усіх його діалогах, трактатах, піснях. А особливо у 21-й пісні його божественного «Саду...» Вся пісня світиться любов'ю, насичена прагненням щастя. Мабуть, нею й розпочав Сковорода пошук людського щастя. І найперше запитує: де воно? Запитує в кого? Послухайте:
Щастіе, где ты живеш?
Горлицы, скажите!
В поле ли овцы пасеш?
Голубы, взвестите!
О щастіе, наш ясный свет,
О щастіе, наш красный цвет!
Ты мати и дом, появися, покажися!
Мовчать горлиці, не туркочать голуби. Сковорода продовжує запитувати:
Щастіе! Где ты живеш?
Мудрыи, скажите!
В небе ли ты пиво пьешь?
Книжники, возвестите!
Не відповідають і «мудреці»: «Книжники се все молчат, птицы тож все немы...» Та Сковорода не поступається, не упокорюється розхожій примовці, що «щастія нет на земле, щастія нет в небе». Він продовжує розшук, він дивиться далі й вище і бачить, як «скачет младый елень, вышше небес, вышше гор». Молодий олень для Сковороди — то образ Спасителя і праведності ще й «крын (грецькою — «лілея») мой чист, нов, зелен».
Цим поет хоче сказати, що його чиста душа, нове тілесне єство не сприймають щастя, як звичне матеріальне задоволення й міщанське благополуччя (мовляв, «пиво пьеш?). Тільки тепер у Сковороди розкриваються навшир очі: щастя — «ты мати и дом, ныне вижу, ныне слышу!».
Просвітлений мудрець запрошує: «Сядем себе, брате мой, сядем для беседы» й неспішно починає дружню розмову про свободу й людське щастя.
Подвійний заміс
Тепер переконалися, знаємо: у філософії Сковороди подвійний заміс — свобода і щастя. Та якщо свобода для людини первісно природне право, найперше господнє приділення, то щастя — це готовність щодня його шукати, знаходити й підтверджувати розумінням і вчинком /»...Ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього»/. Шлях до щастя, здавалося б, спільний, але не для всіх однаковий. Переважна більшість людей вбачає щастя в матеріальних благах, прагне ощасливитися спочатку житейським достатком, згодом нестримним збагаченням і нарешті купанням у розкошах.
Тільки не Сковорода. Для нього «справжнє щастя» проростає не з матеріальних накопичень, воно не урівнюється споживацьким переситом, комфортним облаштуванням, не визначається навіть технічним прогресом, що на сковородинський час заявив про себе небаченими відкриттями й винаходами. Та послухаймо самого філософа.
І ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА. Весь у думанні й писанні, навіть гусяче перо не залишив у каламарі, він уголос перечитує слова зі свого свіжого трактату «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті»:
«Я й сам часто дивуюся, що ми надто цікаві до чужих країв, дбайливі щодо них і проникливі: виміряли море, землю, повітря, небеса, потурбували задля металів земний живіт, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік та міст, знайшли незчисленне множество некомплектних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо прірви, зупиняємо й скеровуємо водну течію, ставимо щодня нові досліди й творимо дикі винаходи...»
Справді, вже в ті часи дух захоплювало від великих і сміливих людських діянь, а від «диких винаходів» ляк пробирав. Як тут Сковороді не вигукнути:
«Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо! Але горе в тім, що при тому всьому відчувається, начебто бракує чогось великого, немає того, чого й висловити не вміємо, одне тільки знаємо, що чогось бракує, а що воно таке не розуміємо... Це явне незадоволення душі нашої чи не може дозволити нам здогадатися, що всі оті науки не наситять думок наших?»
Це вже прямо усепереч тодішньому віку просвітництва з його академіями, енциклопедіями, гальванічними дослідами, хитромудрими годинниковими системами та саморухомими машинами. Бо ж слобожанський провидець переконаний, що «є межа, риска, і край геть-но усіх бажань і намірів, аби всі свої справи приводили до свого найголовнішого і найпотрібнішого пункту, зневажили тим самим і царицю всіх отих духів чи наук, що повертаються від землі в землю, поминувши милосердні двері її, що відчиняють вхід і вводять думки наші з низької підлості до пресвітлої та істотної істини нев'янyчого щастя».
Таке моральне відкриття може належати тільки людині, котра зросла в шовкових луках сільського дитинства, котра огурно розкушувала ядерця сучасних їй наук, котра не спіймалася на гачок царських приманок, яка сходила півсвіту в пошуках істинної науки щастя і врешті-решт обрала шлях вдумливого мандрівника серед людей і до людей.
Хоча навала наркоподібного споживацтва на людину помітно наростала, а в наступні часи, вже після Сковороди, цілісне українське життя з його золотими бароковими традиціями розбилося, як дзеркало, на блискучі скалки багатства і зворотну чорноту бідності, на залишки народної краси й розсип новітньої виродливості — вичерпну, вбивчу оцінку цим новітнім кардинальним змінам дала людина спорідненої зі Сковородою душі — Олесь Гончар. У своєму щоденнику 27 січня 1992-го він записав: «Нормальне життя людства скінчилось 200 років тому, в сковородинівські часи. Наближаємося до останнього Божого суду чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агонії роду людського, аморальності, бездуховності». Хіба це не точний зліпок нашого часу, не яскрава картина нашої повсякденності?
Затверділий льодовик нахабної зажерливості, надспоживацтва, всеохопливої аморальності якраз і намагався розтопити поетичним словом і філософською думкою Григорій Сковорода. Послухаємо його.
І ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА. Розгорнув збірку «Сад божественних пісень» і прочитав наймиліші серцю рядки:
Нащо ж мені гадати,
Що в селі родила мати?
Нехай у тих мозок рветься,
Хто високо вгору дметься.
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мені все лихо —
Щасний буду чоловік.
А в розмислі «Розмова п'яти подорожніх...» Сковорода, немов через збільшувальне скло, розглядає весь набір людських примх і забаганок, якими підмінюється справжнє щастя: «Люди в житті своєму працюють, метушаться, утаюються, а нащо, багато хто й сам не тямить... Дістаємо високі чини, аби пиха наша від схиляння інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для всолодження смаку; вишукуємо всілякі музики, створюючи безліч концертів, менуетів, танців і контратанців для звеселювання слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і любими для ока квітами і обвішуємося ними, аби була приємність очам і достатня ніжність тілові...» І за цим осуджує тілесне «раювання»: «Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя?.. Чи не бачиш і тепер, як багатьох людей багатство пожерло, наче повінь всесвітнього потопу, а душі їхні надмірними вигадками з'їдають самі себе, як млинове каміння, крутячись без зерна?» І нарешті завершальний висновок: «Голова в людині всьому — серце людське».
Розуміння щасливої переваги духу, серця над забаганками тіла, фізичним усолодженням «осла нашого» (так іронічно Сковорода «величає» тілесну оболонку людини) знайдемо й у пізніші часи у людей, котрим близька духовна сутність славетного українця. Так уже в ХХ ст. Олександр Блок писав: «Що ж, хіба люди, які володіють достатком, щасливі й благополучні? Навряд чи».
Міркування філософа й передбачення поета в наш час підтвердила неупереджена соціологія. Вимір щастя економічним лотом за останні півстоліття дав помітний збій, що особливо виявилося, наприклад, у Великій Британії — країні, яка належить до «золотого мільярда людства». Якщо в 1957 році 52 відсотки британців, згідно із соціологічним опитуванням, вважали себе «дуже щасливими», то в 2005-му кількість «щасливців» зменшилася до 36 відсотків. Це при тому, що за цей час англійці збільшили свій матеріальний достаток утричі. Правду, чисту правду сказав наш Сковорода!
Так урешті-решт приходить відповідь на запитання: «Щастя, де ти живеш?» У серці людському, в мирній злагоді з навколишнім світом, у гармонії душі й тіла, одне слово, в пізнанні насамперед самого себе, і в неухильній вірності своєму природному покликанню, а отже, правильному виборі «сродної праці» на все життя. Непростий, часом прямо-таки трудний шлях, але тільки він приведе до істинного щастя в сковородинському вимірі.
Немає вищої мети!
«Дерзни быть щасливим»... Не даю заголовок в осучасненому варіанті, бо саме в сковородинському слові «дерзни» виражена сміливість, відважність, дерзання, завзяття пошуку й здобуття людського щастя. І щастя не тільки особистого, вузькоегоїстичного, а й суспільного, загальнолюдського щастя для всіх і кожного. Особисте щастя людини водночас є настільки категорією суспільною, всезагальною, так щільно вписується в постійний перебіг нашого життя, що у «Великому проекті. Григорій Сковорода-300» поставлено завдання: «Ввійти до Верховної Ради з пропозицією запровадити поняття «щастя» в Конституцію України як одну з найвищих цінностей — мету українського народу».
Завдання складне. Але вже тепер, коли розпочинається підготовка до внесення змін до Конституції 1996 року, воно на порядку денному, і поняття «щастя» може і повинно знайти своє місце в преамбулі Основного закону, в його пункті: «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Конституція проголошує нашу «відповідальність перед Богом», перед «нинішнім та попередніми поколіннями», то така ж конституційна відповідальність має бути і за «щастя українського народу». Щастя людини прямо випливає з Божого помислу, з вищої мети розвитку незалежної української держави.
Тож із Богом — до щастя людини!
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ПРОЕКТ ДЕРЖБЮДЖЕТУ-2011
назад »»»