МЕМОРІАЛ СКОРБОТИ НАШОЇ
Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні нагадує нам про мільйони українців, винищених інквізиторським більшовицьким режимом у ХХ ст.
«Тут серце калатає тривожно, а на очі навертаються сльози...»
Голодомори, що прокотились Україною чорними цунамі, відібрали життя у мільйонів людей: їхня точна кількість і донині невідома. Але історики, які досліджують цю трагічну сторінку нашої історії, кажуть, що лише у 1932–1933 роках загинуло три-чотири мільйони українців. Втім, офіційні переписи населення, які проводилися в 1926 і 1937 роках, засвідчили, що його чисельність зменшилася на 10 мільйонів. А ще ж були голодомори в 1921–1922 роках, у 1946–1947-му, які теж викосили чимало українців.
Для увічнення їхньої пам'яті і на виконання Закону України «Про голодомор 1932–1933 років в Україні» на Печерських пагорбах — в одному з наймальовничіших куточків столиці неподалік Києво-Печерської лаври — було споруджено Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні, урочисте відкриття якого відбулося в листопаді 2008 року — напередодні відзначення 75 роковин Голодомору. Його автор — народний художник України Анатолій Гайдамака, а головний архітектор — Юрій Ковальов.
Згодом, у липні 2009 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України було утворено Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні», а вже 24 серпня того ж року він прийняв перших відвідувачів.
— Нині споруджено першу чергу меморіалу, яка структурно складається з вхідного порталу, скульптурної композиції на площі Пам'яті, свічі Пам'яті, зали Пам'яті та алей із символічними «чорними дошками»,— розповідає директор музею Віктор Діденко.— При вході до музею розміщено скульптури ангелів — охоронців душ померлих у ті страшні роки.
...На площі Пам'яті нас зустрічає скульптурна композиція «Дівчинка з колосками», яка символізує трагічну долю дітей, які, як і їхні батьки, помирали голодною смертю. В її руках — п'ять пшеничних колосків, які нагадують про переслідування комуністичним режимом дітей, які, щоб якось вижити, збирали на колгоспних полях колоски, що вважалося розкраданням державного майна і за що передбачалася кримінальна відповідальність. На площі розташовано 12 композицій із кам'яних жорен — жорен історії, які теж нагадують про трагедію, що спіткала Україну на початку 30-х. Коло, що складається з них, має подвійну символіку. З одного боку — це звичайне прадавнє знаряддя, що є символом вічного джерела людського життя, за допомогою якого протягом тисячоліть люди випікали хліб. А з іншого — це образ Часу — 24 годин у добі, протягом яких помирало 24 тисячі українців.
Свіча Пам'яті орнаментована скляними хрестами, що символізують душі померлих. Малі хрести — душі маленьких дітей, великі — душі дорослих. Вона, за замислом авторів проекту, є пам'ятником відродженої України всім невинно убієнним інквізиторським режимом українцям.
Монумент нагадує силует свічки та зрубу дерев'яного храму, який підсилено стилізованим завершенням, що нагадує полум'я свічки та церковну баню. Біля підніжжя Свічі — чорні хрести, прикрашені фігурами бронзових лелек, які символізують українське відродження, вічність життя на нашій землі. А лелека, який розриває кам'яні лещата, пориваючись злетіти,— символ вічності українського народу.
— Від дня відкриття нашого музею минуло небагато часу, а його відвідало вже понад 300 тисяч осіб,— говорить Віктор Діденко.— І не лише жителів столиці, а й інших міст і сіл України. Побувало у нас чимало і громадян інших країн, про що свідчать записи у книзі відвідувачів. Наш музей є єдиним серед подібних закладів, який включено до програми перебування в Україні глав держав, урядів, спікерів парламентів, а також міністрів, які прибувають до нас із державними візитами. А це означає, що вони мають обов'язково вшанувати пам'ять жертв голодоморів, покладаючи до підніжжя «Дівчинки з п'ятьма колосками» вінки, квіти.
Трапляється, що під час відвідування меморіалу глави держав висаджують дерева. Наприклад, кущі калини висадили, зокрема, президенти кількох європейських країн, віце-президент США, генерал-губернатор Канади, інші високопоставлені іноземні особи. Незабаром тут ростиме калиновий гай. У нашому музеї побували всі колишні президенти України, вшанували пам'ять загиблих і Президент України Віктор Янукович та Прем'єр-міністр Микола Азаров, інші високопосадовці.
...Сходами спускаємося до зали Пам'яті. Вхід до неї прикрашений світлинами, зробленими на початку ХХ ст. Із них усміхаються українські селяни, які були господарями своєї землі. А поруч — інші фото: з них теж поглядають селяни. Похмурі обличчя, в очах їхніх — смуток і печаль: до їхніх хат прийшов голод.
Відвідувачі музею, вхід до якого є безплатним, мають змогу переглянути кадри документальної кінохроніки, які ніби переносять нас у ті трагічні роки, де вкотре кожен торкнеться трагічної історії власного народу. Ці кадри не можуть не краяти серце, від побаченого на очі навертаються сльози. Перед нами постають виснажені голодом діти, котрі так схожі на бранців Освенціма і Бухенвальда. При бажанні можна переглянути Книгу пам'яті жертв Голодомору в Україні, яка складається з 19 томів. Вона містить інформацію про жертв Голодомору в тому чи іншому населеному пункті, в ній можна відшукати імена родичів чи знайомих, які стали жертвами «колективізації». Книга складена за областями, а за змістом ще не закінчена — пошукові роботи тривають.
У центрі зали — символічний вівтар, виготовлений у формі хреста. Всередині, за склом, зерно: 10 мільйонів пшеничних зерен, які ніколи не проростуть. Вони нагадують про тих 10 мільйонів людських життів, які, як стверджують дослідники голодоморів в Україні, було відібрано в українців. Тут можна ознайомитись і з експозицією, що складається з предметів селянського побуту: ступки, довбанки, рогачі, посуд, а також віялки, плуги, борони, якими вони обробляли землю і які при «розкуркуленні» були у них відібрані.
Алея «Чорні дошки» завершує композиційну частину меморіалу. Нагадаю, що в 1932–1933 рр. села й цілі райони, які не виконували спущені зверху плани хлібозаготівель, оточували озброєними загонами і до них припиняли постачання будь-яких продовольчих і промислових товарів, людям заборонялося молоти зерно на борошно — його вилучали. Тобто людей прирікали на голодну смерть. Навіть гітлерівці, окупувавши Україну, не додумалися до такого...
У цій галереї розміщені символічні чорні дошки, виготовлені з чорного лабрадориту, на яких викарбувані назви майже 14 тисяч сіл, що найбільше постраждали від голоду. Якщо нанести на ці дошки імена лише встановлених жертв голодоморів, то стіна, де вони розміщені, простяглася б на багато кілометрів. Списки ці поки що неповні, тож робота зі встановлення прізвищ тих, кого більшовики прирекли на голодну смерть, триває.
«Коли приходиш сюди, то серце в грудях калатає тривожно, а на очі навертаються сльози. Бо вкотре переконуєшся, яких страхіть зазнали наші діди і батьки. Меморіал нагадуватиме про це всім прийдешнім поколінням...»
Такий відгук залишила в книзі відгуків жителька Хмельницького Світлана Прокопчук. І подібних — сотні. Втім, є й інші, автори яких обурюються самим існуванням меморіалу, вважаючи, що голодомори — це «вигадки клятих націоналістів, які хочуть посварити нас з братнім російським народом...» Що ж, такі «одкровення» не варті навіть коментарів...
Проблем— хоч греблю гати...
Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні» відчинив двері для відвідувачів 24 серпня 2009 року — у День Незалежності України. За час, що минув, його відвідали понад 300 тисяч людей, в ньому проведено майже 5 тисяч екскурсій. Але...
Проблем у нього стільки, що, як мовиться, хоч греблю гати. Наприклад, будівля, в якій він розміщений, до цього часу перебуває на балансі Київської міської адміністрації, хоч давно має бути передана адміністрації музею. Для того, щоб це сталося, потрібне відповідне розпорядження уряду. А його немає. Коли буде — невідомо.
Персонал, який тут працює, своєчасно отримує зарплатню, держава асигнує кошти на оплату комунальних послуг. І на цьому, за великим рахунком, її участь у функціонуванні музею закінчується. Щоб не бути голослівним, оперуватиму цифрами і фактами. Так ось, для технічного обслуговування різних систем та агрегатів музею, які забезпечують його функціонування, потрібно близько 400 тис. грн.
Площа меморіалу становить майже 2,5 га, на яких розташовані його компоненти. Отже, її потрібно охороняти. Нині це роблять сторожі, підібрані директором. Але якщо залучити до охорони державні або приватні структури-професіонали, то потрібно понад 200 тис. грн. Щонайменше. Ці та інші витрати належать до одного коду видатків — надання послуг. Тож лише за одним цим кодом музей мав би отримувати 700–900 тис. грн. За ним же передбачається надання рекламних послуг, підготовка матеріалів для виставок, відеофільмів, придбання періодичних видань та літератури для бібліотеки музею, супровід та наповнення веб-сайту, обслуговування комп'ютерної техніки тощо.
Деякі складові меморіалу вже потребують оновлення, а то й ремонту. Зокрема, на алеї «Чорні дошки» потрібно поновити написи, оскільки строк придатності фарби закінчився, і вона лупиться. А загалом для задоволення всіх цих потреб потрібно близько 1,6 млн грн. Проте на 2011 рік за цим кодом видатків передбачається лише мільйон гривень. Отже, доведеться адміністрації музею якось викручуватися.
Штатна чисельність працівників музею становить 34 особи, а працюють лише 24. Причина банальна: низька зарплатня.
На жаль, при проектуванні музею були допущені певні недоліки. Наприклад, проектанти не передбачили вентиляції та системи опалення ліфтової шахти й коридору, немає примусової вентиляції, а на системі проекторів, які відтворюють відеофільми, не встановлено безперебійні джерела електропостачання та стабілізатори напруги. До речі, проектори, котрі тут встановлені, виготовлені в Норвегії. Проте їх робота залежить від технічного стану лампових модулів, термін експлуатації яких не безмежний. І сьогодні деякі з них починають виходити з ладу, потребуючи заміни. А вартість одного такого модуля — дев'ять тисяч гривень...
Адміністрація музею подавала до головного розпорядника коштів — Українського інституту національної пам'яті, якому підпорядковується, бюджетний запит на 2011 рік у розмірі 6,3 млн грн. Але тодішнє керівництво вважало, що це занадто багато, і знизило цю суму. За попередніми прогнозами на потреби музею планується виділити в 2011 році 3,6 млн грн. За словами Віктора Діденка, «ця сума не є катастрофічною для музею, але виникатиме багато проблем, яких, зважаючи на його статус, не повинно бути». Не погодитися з Віктором Володимировичем важко, адже Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні» є символом найбільшої трагедії в історії українського народу.
До речі, коли тільки-но починалося спорудження музею, то передбачалося, що після того, як буде введена його перша черга, розпочнеться будівництво другої — будівлі, де планувалося виставити експонати, документи тієї страшної епохи, які є німими свідками більшовицької політики в Україні зі знищення селянства, духовенства та інтелігенції. Саме на другу чергу музею покладалися великі надії щодо ведення просвітницької роботи. Але...
Нині про це ніхто і не згадує. Надворі інші часи, і у нинішньої влади інші цінності та пріоритети...
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»