БЛИСКАВКИ Б'ЮТЬ ПО НАЙВИЩИХ ВЕРШИНАХ
Ім'я Юрія Спіженка у постчорнобильський період не сходило зі шпальт нашої газети. У той страшний час, коли люди не мали правдивої інформації про стан Чорнобильської атомної станції, про вплив радіації на здоров'я, в суспільстві панували напруження і неспокій. Як заступник міністра, а пізніше — міністр охорони здоров'я Юрій Прокопович узяв на себе сміливість говорити журналістам лише правду.
Пам'ятаю одну з перших прес-конференцій, присвячену чорнобильському питанню, де Юрій Спіженко зібрав велику журналістську аудиторію і сказав при всіх, що говоритиме тільки правду. Це дуже насторожило «нашого брата». Та новий заступник міністра, якого щойно призначили з радіоактивно потерпілої області (Житомирської) взяв на себе сміливість відверто сказати нам те, що бачили і фіксували медики, фізики і чим це загрожувало здоров'ю населення. Перебуваючи ще в Житомирі, на другий день після вибуху, він із своїми заступниками Володимиром Мальцевим, Віктором Пономаренком (яких теж немає серед живих) та іншими співробітниками вже були у потерпілих районах.
Після прес-конференції кількох журналістів він запросив до себе в кабінет. Там дзвонили всі урядові телефони відразу. Пригадую, як у Юрія Прокоповича по скронях стікав піт від напруження і від того, що йому говорило високе керівництво по телефону. У відповідь твердим і владним голосом він сказав: «Я говоритиму людям лише правду...»
Запланувавши цілу низку публікацій з тими, хто дожив до 25-річчя Чорнобильської катастрофи, хотіла зробити одне з перших інтерв'ю з Юрієм Прокоповичем, про що й домовилися. Та доля розпорядилася інакше...
Нещодавно, коли я була в одному з його офісів, він розповідав нам, кільком журналістам, про свою клініку, запрошував, говорив, що це клініка майбутнього, яка врятує життя багатьом нашим співгромадянам. У нього було дуже багато планів на майбутнє...
Люди, які знали і працювали поряд із «Ю. П.», — так називали його у своєму колі друзі, колеги,— вирішили сказати про нього своє слово.
Станіслав Прокопчук,оглядач «Урядового кур'єра», колишній редактор газети «Труд-Україна»:
— Спіженко належав до тих небагатьох людей, яких Творець наділив найрідкіснішим «букетом» природних чеснот: аналітичним розумом і чіпкою пам'яттю, глибоким баченням суті проблеми і твердою послідовністю в її вирішенні. Багато в чому завдяки цим якостям Юрія Прокоповича народна медицина в нашій країні знайшла нарешті офіційне визнання. Як заступник міністра охорони здоров'я України Спіженко активно підтримав виступи центральних газет колишнього СРСР на захист унікального самородка-«костоправа» Миколи Касьяна і взяв практично під свою опіку будівництво центру мануальної терапії в Кобеляках Полтавської області. На жаль, після розпаду Союзу цей грандіозний об'єкт, із пусковою готовністю на 80–90%, розікрали.
Юрій Спіженко чудово розбирався в людях, у мотивації їхніх учинків, тому коло тих, кого він вважав своїми друзями, було незначне. Як людина широкого інтелекту, чітка, конкретна і обов'язкова, що цінувала власний час, він не любив марнослів'я, фальші й запобігання. За роки нечастих (за потреби взаємної необхідності), але щиросердних, довірливих зустрічей у мене накопичилося чимало спостережень. І якщо Спіженко, стриманий і прискіпливий, увів тебе в коло близьких однодумців, то всі дорожили цим. Усе це виражалося по-різному і насамперед його готовністю за першої потреби знайти час у своєму щільному графіку роботи, щоб у ексклюзивній бесіді щось порадити, разом осмислити.
Так було і наприкінці листопада. На мій дзвінок його мобільний відповідав лише довгими гудками. Через кілька хвилин Юрій Прокопович сам зателефонував: «Звичайно, давно пора зустрітися. Зателефонуй на початку грудня. Наступного тижня мене не буде в Україні». 30 листопада, у понеділок, він швидко відповів на дзвінок трохи хриплуватим голосом: «Вибач, цього тижня мене не буде в Києві».
Цього разу Спіженко злукавив (можливо, вперше за всі роки нашої дружби). Він, як я зрозумів пізніше, не хотів чути щирих співчуттів і пропозицій чимось йому допомогти. Сильна і мужня Людина, він у цей час лежав у реанімації...
Тамара Хрущ, заслужений журналіст України:
— Дуже шкода, що з життя йдуть такі люди, як Юрій Спіженко. Він був відомою постаттю не лише у вітчизняній медицині, а й у політиці. Мені як журналісту довелося працювати з Юрієм Прокоповичем з 1988 року. Це був складний постчорнобильський період, коли наслідки аварії на ЧАЕС набували гласності в суспільстві, коли таким людям, як Спіженко, у складній ситуації засекреченості інформації довелося говорити правду.
Я зняла про Юрія Спіженка два телевізійні фільми. У той період, коли він був народним депутатом України, я їздила з ним глухими селами Житомирщини, спілкувалася з людьми, яким він допомагав. До нього зверталися всі, хто мав серйозні проблеми зі здоров'ям. Юрій Прокопович та його помічники організовували таким людям консультації, лікування у провідних клініках Києва. Всі, кому він допоміг, буквально молилися на нього. У кожному місті й селі, куди приїздив Юрій Спіженко, зустрічали його хлібом-сіллю і щирими словами вдячності. Юрій Прокопович як народний депутат від Житомирщини дбав про розвиток інфраструктури доріг, шкіл, медичних закладів.
У складний час занепаду економіки намагався відродити провідну колись галузь Полісся — хмелярство.
Мені випало знімати епізоди фільму в його сім'ї. Він був чудовим сином, батьком і дідусем. «Йду до Вас з надією»,— так ми назвали свій фільм. Бо Юрій Спіженко завжди йшов до людей з надією зробити життя кращим.
* * *
Наше знайомство, на жаль, відбулося тоді, коли вже не було з нами Юрія Прокоповича. Але яким він був зовсім недавно, як ставився до спеціалістів і до своєї роботи — про це у короткому інтерв'ю розповіли два його провідні фахівці.
Андрій Леонович, променевий терапевт, США:
— Я жив в Україні до 22 років, а потім поїхав до Сполучених Штатів Америки і вже там отримав освіту променевого терапевта.
Спочатку знайомство з Юрієм Спіженком відбулося у телефонному режимі, а після цієї бесіди він одразу ж запросив мене до своєї клініки. Йому дуже хотілося, щоб вона мала світовий рівень. Тому я приїхав в Україну, щоб поділитися досвідом, який накопичив в Америці за роки навчання і роботи.
— А де саме Ви працювали?
— Останні три роки я присвятив розробці Кібер-ножа, методиці лікування передміхурової залози, легенів тощо. Це було в Каліфорнії у самій штаб-квартирі компанії, що випускає Кібер-ніж.
Отож, приїхавши в Україну на три дні, щоб підписати контракт і поєднати в одне ціле клініку Спіженка з клініками університету Філадельфії та університету Маямі, я залишився на запрошення Юрія Прокоповича ще на тиждень. Робота була настільки захоплива, що тривала ще місяць. Після цього я приїхав до Каліфорнії, доробив свої деякі наукові розробки, взяв відпустку за власний рахунок і, як бачите, консультую і працюю наразі у клініці Спіженка. Ще й пишу книжки.
Юрій Прокопович був одним із найкращих керівників, яких я тільки знав. Людина честі і слова. Все те, що він планував, ставало дійсністю.
— А які нині медустанови можуть конкурувати з клінікою Спіженка?
— У французькому місті Ніцца є подібна. Вона досить сучасна, прогресивна. І також мюнхенська клініка.
У Кібер-ножа немає конкурентів. Це спеціальна філософія, яку Юрій Прокопович «адвокатував» по всій Європі. Він домігся того, щоб ми їздили на всі спілки (конференції) у світі. У спілку користувачів Кібер-ножа входять Україна і США. Навіть такі розвинуті країни, як Японія, Німеччина і Франція поки що не мають такої привілеї.
Олег Бобров, заступник директора клініки:
— Навіть не віриться, що з нами вже немає цієї видатної людини, блискучого організатора охорони здоров'я як Юрій Прокопович. Я знав його багато років. Хочу додати хоч кілька штрихів до розповіді про його життя. Коли трапилась аварія на ЧАЕС, він одразу зібрав тих фахівців, хто мав хоч якесь відношення до радіології. Це були відставні офіцери підводних човнів, інженери атомних станцій, фізики. Провели нараду і ухвалили на той час дуже важливе рішення: заблокувати жителям Житомирщини щитоподібну залозу препаратами йоду. Розкрили на свій страх і ризик сховища цивільної оборони, взяли калій йодит, довезли з інших областей і «нагодували» населення цим препаратом.
У результаті, як показав час, було врятовано від раку щитоподібної залози сотні тисяч життів. Втім, це стало зрозуміло тільки нині, а в ті роки такий учинок міг коштувати Спіженку не лише посади й партквитка, а й позбавлення волі. Знайшлися «друзі», які в один момент поставили до відома про таке самоуправство житомирського керівника можновладців «нагорі». На Спіженка почали з цікавістю поглядати відповідні органи. І тоді в його житті зіграв дуже важливу роль перший секретар обкому партії Житомирщини В. Кавун, який бачив величезний і багатогранний потенціал молодого керівника.
У 36 років Юрія Прокоповича було призначено заступником міністра охорони здоров'я з чорнобильських питань, пізніше — міністром МОЗ.
Розпався СРСР. Спіженко став останнім міністром охорони здоров'я Української РСР і першим міністром охорони здоров'я незалежної держави Україна. На його плечі випало безліч проблем, вирішення яких потребувало відчайдушної сміливості і прагматизму. Медикаменти виробляли в інших республіках або ж взагалі за кордоном, припинилися поставки вакцин, сивороток, нічим було лікувати населення. Дефіцитом стало все, навіть марля. Грошей не було. Купоно-карбованців ніхто не брав.
У цей момент «прихватизатори» накинули оком на фармринок, адже боротися було за що. Країна мала 52 млн громадян, і багато з них хворіли. У державу потекли різні фальсифікати, генерики. Тоді Спіженко створив Фармкомітет, який упорядкував реєстрацію і поставку ліків. Не було й документації на ліки, тому було створено Укрмедбіопром. Невдовзі держава вже могла забезпечувати своє населення ліками власного виробництва.
Анатолій Романенко, міністр охорони здоров'я Української РСР:
— Юрій Спіженко як організатор у повній силі проявив себе під час аварії на ЧАЕС. Ось, приміром, збираю я в МОЗі всіх начальників облздороввідділів і запитую: «Яка потрібна допомога»? Київська область просить, Чернігівська, а Житомирська, яку представляє Юрій Спіженко, мовчить». Запитую: «Чого мовчите?» У відповідь чую: «Усі проблеми, що виникають, вирішуємо самостійно».
Його сміливість і впевненість у собі навіть трошки вразили мене, адже він тоді був досить молодою людиною. Отож вирішив поїхати і подивитися на роботу облздороввідділу у Житомирську область. Там я нікого не застав. Мені сказали: всі заступники, а це — Віктор Пономаренко, Володимир Мальцев на чолі з керівником облздороввідділу Юрієм Спіженком перебувають у радіоактивно забруднених районах.
На той час вони були в Овручі. Я поїхав по районах і там із ними зустрівся. Вони вникали у всі проблеми як медичних працівників, так і населення. І коли трохи пізніше виникла необхідність ввести посаду заступника міністра з чорнобильських питань, Володимир Щербицький запитав у мене, чи маю я відповідну кандидатуру? Я назвав прізвище Спіженка. Він виправдав усі мої сподівання і навіть більше. Став відомим ученим, зробив значну реорганізацію в медицині, збудував суперсучасну клініку...
Таїсія Лобода, головний лікар 12-ї клінічної лікарні м. Києва:
— Коли до МОЗу прийшов Юрій Спіженко, я працювала інспектором, а потім заступником начальника Головного управління лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню. Він був неординарною особистістю, яка зуміла зберегти галузь охорони здоров'я України під час розпаду СРСР. З його енергією і талантом Юрій Прокопович міг ще багато зробити для медицини, і сьогодні медична галузь не опинилася б у такому скрутному становищі.
Віктор Шатило, ректор Інституту медсестринства:
— 1986 рік став для кожного з нас своєрідним іспитом на професійність, зрілість. Я працював тоді заступником головного лікаря дитячої обласної лікарні в Житомирі. Наказом по Управлінню охорони здоров'я був призначений відповідальним за медичне забезпечення дитячого населення, що потерпіло від наслідків аварії. Ми активно проводили йодопрофілактику дітей, медичні огляди, дозиметрію.
Зустрічалися з ним переважно в радіоактивно забруднених районах. На той час ми в Народичах почали створювати початок реєстру потерпілого населення. Коли він ознайомився з нашим започаткуванням, то відразу взяв це на озброєння, підключив Міністерство охорони здоров'я, провідні наукові інститути. Ці наробки стали початковими документами Державного реєстру потерпілого населення. Можна було б багато говорити про Юрія Спіженка. Він завжди довіряв людям і бачив у них перспективу. Практично, ставлячи на відповідальне місце молодого фахівця замість досвідченого, він майже ніколи не помилявся. Люди зазвичай виправдовували його довіру. Дуже шкода, що його вже немає з нами.
Ольга Бобильова, заступник директора Інституту екогігієни і токсикології імені Л. Медведя:
— У 1986 році я була начальником відділу радіаційної гігієни та медичного захисту населення.
Як відомо, Юрія Спіженка призначили заступником міністра охорони здоров'я саме з чорнобильських проблем, адже він мав досвід особистої роботи у перші дні та місяці аварії на ЧАЕС. Він прийшов у МОЗ, щоб свій досвід, енергію, знання реалізувати для захисту населення. Не було жодного радіаційно забрудненого району на Житомирщині, та й в інших забруднених місцях, де б він не був, зустрічався з керівниками районних лікарень, Юрій Прокопович їздив по цих районах із науковцями, медиками та іншими фахівцями.
Вони провели величезну роботу, щоб проаналізувати реальну ситуацію та оцінити масштаби аварії для того, щоб поінформувати український уряд та уряд СРСР про її наслідки. Ми неодноразово разом із Юрієм Спіженком приїздили до московського МОЗу, щоб довести масштаби аварії в Україні і вимагати широкомасштабних заходів щодо захисту здоров'я населення.
У тому тяжкому 86-му, коли було так багато неправди щодо Чорнобиля, він зумів змінити ставлення журналістів до МОЗ України своєю відвертістю та правдивими свідченнями.
Від автора. Ми, журналісти, були в його кабінеті так само часто, як і працівники МОЗУ, і ставали свідками народження важливих документів, у яких була правда про Чорнобиль і про те, що люди хворіють від радіаційного забруднення. У столиці України на базах багатьох лікарень почалося створення радіаційного центру, куди набиралися найдосвідченіші спеціалісти, щоб вивчати незвичайні захворювання, що виникали після радіаційного опромінення, та лікувати потерпілих.
В одному матеріалі дуже важко розповісти про яскраве і напружене життя неординарної особистості — Юрія Спіженка.
Як шкода, Юрію Прокоповичу, що сьогодні Вас уже немає з нами. Адже стільки могли б Ви ще зробити для України, яку так щиро любили.
Валентина СКОРОПАДСЬКА, заслужений журналіст України
також у паперовій версії читайте:
назад »»»