ЗГАДАЙМО ВСІХ ПОІМЕННО
14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧАЕС
Тільки через 20 років після Чорнобильської трагедії було видано президентський указ про проголошення Дня вшанування учасників ліквідації наслідків найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. На превеликий жаль, на той час 13 тисяч із них так і не дочекалися належної їм по праву шани на державному рівні. За даними найчисельнішої та впливової громадської організації «Союз Чорнобиль України» щороку помирає від 50 до 70-ти чорнобильців. На межі життя перебуває понад 130 тисяч інвалідів-ліквідаторів, безпосередньо причетних до подолання наслідків вибуху четвертого реактора. Це — майже кожен шостий учасник тієї жахливої та небезпечної роботи у чорнобильській зоні.
Вони були першими
Вшановуючи нині живих, маємо пам'ятати й полеглих у борні з «мирним атомом». Перших серед 28 енергетиків і пожежників із ознаками гострої променевої хвороби відправили до спеціалізованої клініки у Москві. Одержані ними променеві та термічні опіки виявилися несумісними з життям. Звідти вони вже не повернулися і залишилися назавжди на Мітинському кладовищі.
Мені довелося побувати там, на «Алеї чорнобильських героїв», які й нині «дивляться» з барельєфів пам'ятників на врятований ними світ. Сторож цього кладовища розповів, що ховали їх у цинкових трунах у залитих бетоном нішах, бо вони, вже мертві, все ще випромінювали небезпечні рентгени.
Згадуючи ті часи, Володимир Холоша, нині заступник міністра МЧС, а у 1986 році — заступник секретаря парткому ЧАЕС, окремо наголосив на тому, що «всі, хто працював навесні та влітку після аварії, беззаперечно заслуговують на звання героїв. Попри будь-які труднощі й небезпеку вони виходили на роботу і працювали доти, доки не приходила нова вахта. Лише згодом їм на зміну приїхали енергетики зі Смоленської та Курської АЕС».
На долю чорнобильських атомників, перших будівельників і монтажників з БУ-605 Мінсередмашу СРСР, водіїв та вертольотників випала найважча місія — почати дезактивацію зони і спорудження об'єкта над зруйнованим четвертим блоком, який у народі влучно назвали «Саркофаг».
Саме вони та евакуйовані з Чорнобиля і Прип'яті переселенці були першими пацієнтами терміново перепрофільованих лікувальних закладів. Їх почали розміщувати у київській Жовтневій (нині 1-й міській) та обласних клініках, інфекційній лікарні на Сирці. Дітей із чорнобильської зони взяли під опіку медики Інституту гематології та переливання крові. На базі Інституту проблем фізкультури, що на вулиці Мельникова, вже у жовтні 1986 року було відкрито Науковий центр радіаційної медицини, підпорядкований нині Національній академії медичних наук України. Згодом побудували клінічну лікарню цього центру на проспекті Перемоги, де вже було понад 500 ліжок та півтори тисячі фахівців.
Президент НАМН України, директор Інституту урології Олександр Возіанов, який у 1986 році очолював клініку у Жовтневій лікарні, пригадує, як туди привезли перших постраждалих. Ними почали займатися московські лікарі, бо своїх спеціалістів із радіаційної медицини у нас не вистачало. Насамперед їх шокувало те, що машини, які прибули з чорнобильської зони, мили зі шлангів просто біля лікарні, забруднюючи її територію небезпечними радіонуклідами.
— Від них ми дізналися й про те, що засмаглі (як ми вважали) від тодішньої весняної спеки руки водіїв та постраждалих — це свідчення радіаційного опромінення. Ці прості приклади теж доводять, що брак достовірної інформації про небезпеку примножував негативні наслідки для здоров'я людей. І досі переконаний, що перші відомості про справжні наслідки аварії були значно применшені.
На другий день після аварії до Чорнобиля виїхав Андрій Сердюк, який працював тоді заступником завідувача відділу науки і шкіл і курирував медицину, а нині очолює Інститут гігієни і медичної екології імені Олександра Марзєєва НАМН України. У складі бригади цекістів були секретар ЦК Борис Качура і завідувач відділу пропаганди та агітації Леонід Кравчук, майбутній президент України.
— Ще наближаючись до Чорнобиля, ми відчули на зубах своєрідний «металевий присмак». Це була перша ознака великої радіаційної небезпеки, яка з часом могла призвести до ураження щитоподібної залози. А для запобігання хворобі потрібних йодистих препаратів на місці зовсім не виявилося, зокрема і на самій ЧАЕС, де вони мали б обов'язково бути. Довелося завозити з усієї республіки.
Виявилося, що ні представники цивільної оборони, ні медики не були готові до цієї аварії. Відсутність потрібної інформації, безперечно, не сприяла належній реакції на цю трагедію.
Передісторія катастрофи
Чи можна було уникнути Чорнобильської трагедії? Як відомо, умовного способу в історії не буває. Катастрофа відбулася, і наслідки її ще тривалий час болітимуть людству і, насамперед, країнам сумнозвісного «слов'янського трикутника» — Україні, Білорусі та Росії. І все ж, щоб запобігти таким всепланетарним техногенним аваріям, мусимо знати причини і можливості їх передбачати заздалегідь. Про ці чинники розповів президент Національної академії наук України Борис Патон.
— НАН України завжди брала активну участь у розробці багатьох науково-технічних проектів, зокрема й щодо військово-промислового комплексу. Проте нас навіть не залучили до розробки та здійснення програми будівництва атомних електростанцій. Більше того, відсторонювали.
Завісою цілковитої втаємниченості було оповито всі роботи з вибору майданчиків для атомних електростанцій, їх будівництва та експлуатації. Рішення з цих питань ухвалювалися виключно централізовано владними структурами СРСР, а в республіках мали ними керуватися й неухильно виконувати.
Перший енергоблок на ЧАЕС ввели в експлуатацію у вересні 1977 року. Передбачалося спорудити ще п'ять аналогічних реакторів Чорнобиля-1. Тоді ж почалося опрацювання проекту будівництва шістьох блоків Чрнобиль-2.
Через рік після пуску першого блоку, восени 1978-го, вчені-зоологи у відстріляних копитних тварин на території, що прилягала до станції, знайшли антроногенний тритій. Цей небезпечний компонент було виявлено й ученими-гідрогеологами у придонних прошарках греблі Київської ГЕС.
Це був тривожний сигнал. На жаль, ученим не дали змоги продовжити ці досліди. НАН спільно з Мінводгоспом подали доповідну Раді Міністрів України «Про будівництво Чорнобильської АЕС-2», проект якої мав розглядатися державною комісією 5 травня 1986 року. Трагічні корективи внесла аварія на четвертому реакторі.
Як показала практика, аргументи вчених щодо еколого-економічної обґрунтованості розміщення, будівництва та експлуатації атомних енергетичних об'єктів залишаються актуальними і донині. Проте за умов, які склалися тоді в нашій країні, не було жодних можливостей відстояти нашу науково-обґрунтовану позицію.
Лише після аварії до наших висновків нарешті дослухалися. До плану «атомізації» енергетики України були внесені запропоновані науковцями корективи. А тоді у Кремлі проігнорували навіть обґрунтовані попередження вчених про неможливість проведення традиційної Першотравневої демонстрації через украй небезпечний радіаційний фон у столиці України. Досить сказати, що 1 Травня він у майже 200 разів перевищував гранично допустиму норму. Хоч із запізненням, 15 травня, всупереч засторогам Москви, почалася евакуація дітей із уражених радіацією зон, у тому числі й з Києва. Загалом було вивезено понад 700 тисяч дітей різного віку на 3–4 місяці в екологічно чисту місцевість на території України та інших республік колишнього СРСР. Отже, збережено не тільки здоров'я більшості з них, а й здоров'я наступних поколінь.
Випробувано на собі
Серед «постійно діючих осіб», причетних до ліквідації наслідків аварії, були і журналісти. Попри всі перепони, вони «пробивалися» у зону лиха й інформували громадськість про стан справ у ній. Відверто кажучи, не уявляли ми тоді, яка небезпека чатує на сотні тисяч людей, яких потім назвуть знеосіблено «ліквідаторами» (за офіційними даними ВООЗ у ліквідації аварії взяло участь понад 800 тисяч людей з усіх республік колишнього СРСР).
Правду про Чорнобиль приховували не тільки від них, а й від усієї світової громадськості. Тільки після розвалу СРСР, коли було оприлюднено втаємничені документи, пов'язані з Чорнобильською катастрофою, дізналися, зокрема, і про «Розпорядження Третього управління Міністерства охорони здоров'я СРСР від 27 червня 1986 року «Про посилення режиму секретності під час виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», у якому зазначалося: «...Засекретити відомості про аварію... результати лікування... ступінь радіоактивного опромінення персоналу, який брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».
Тоді про це розпорядження ніхто не знав. Всі вірили в те, що спільними зусиллями всього Радянського Союзу ми ліквідуємо всі наслідки цієї техногенної катастрофи. Без будь-яких застережень вірили у це й мої колеги, з якими неодноразово виїжджав у чорнобильську зону. Більше того, не усвідомлюючи реальної небезпеки, через елементарну необізнаність, ми прагнули випередити один одного у спробі «видобути» інформаційні сюжети з Чорнобиля.
Пам'ятаю й досі, як брали ексклюзивні інтерв'ю з безпосередніми учасниками «поховання» залишків вибуху на четвертому реакторі ЧАЕС у його розломі із даху третього. Роботу цю виконували солдати, мобілізовані із запасу, вдягнені у свинцеві лати і спеціальний одяг, яких називали «чорнобильськими лицарями». Вони скидали уламки твелів лопатами, їх «зміна» тривала 40–50 секунд, але й за цей час вони «набирали» стільки рентген, що в десятки разів перекривали і без того завищені норми того часу.
Зйомки цих робіт наша «команда» у складі телеоператора Сергія Мінько, відеоінженера Володимира Ракоїда, фотокореспондента Івана Лисенка і автора вели на двох рівнях: на горищі третього блоку і з вертольота. Один на чотирьох дозиметр «зашкалив» за річну норму для кожного з нас. Іван Лисенко невдовзі пішов із життя, а всі інші були визнані інвалідами-чорнобильцями.
Ще один пам'ятний репортаж про участь шахтарів у створенні «захисної подушки» під аварійним блоком. У його підготовці, крім уже згаданої групи, взяли участь тележурналіст Юрій Шкурлат і Михайло Сорока (нині він заступник генерального директора державного інформаційного агентства «Укрінформ»). Ці роботи були зумовлені вірогідною небезпекою так званого китайського синдрому (за мотивами відомого голлівудського фільму про заглиблення атомного реактора під землю). На щастя, цього не сталося, можливо, цьому сприяло й те, що гірники й монтажники все ж проклали тунель до підніжжя аварійного реактора і змонтували складну інженерну систему попередження найгіршого.
Цей телерепортаж, витриманий у мажорних тонах, був зроблений, щоб спростувати плітки про масову загибель гірників під реактором. Не уявляли ми, що ці плітки через певний час для багатьох із них стануть сумною реальністю. Але все це буде потім, а тоді ми знову поверталися до Чорнобиля, щоб на власні очі побачити, як ідуть роботи з ліквідації наслідків тієї жахливої катастрофи.
Поверталися ми з Чорнобиля зазвичай уночі. Київ, як прифронтове місто, зустрічав нас постами радіаційного контролю на своїх кордонах, незвичною тишею і тривожними снами збуджених вдень різними чутками і плітками киян.
Вшановуючи пам'ять полеглих енергетиків і пожежників, гірників і будівельників, не можу не віддати данину пам'яті журналістам Петру Дерикіту, Олександру Бойченку, Володимиру Лясколу, Ігорю Засєді, Володимиру Коліньку і моєму однокурсникові Івану Лисенку та багатьом іншим колегам, які, уражені Чорнобилем, не дожили відведеного їм власними генами віку. А живим ліквідаторам у День вшанування їх — побажати здоров'я і належного піклування держави про своїх рятувальників.
Олександр ПОБІГАЙ, постраждалий від наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, категорія 1, серія А, № 159362
також у паперовій версії читайте:
назад »»»