БІЛОРУСЬ ОБИРАЄ
У Білорусі 19 грудня відбудуться вибори президента. Найвірогідніше, переможе Олександр Лукашенко, але його позиція як державного лідера інша, ніж була п'ять років тому.
Нові умови
Спостерігаючи за ситуацією у країні напередодні виборів, неважко зробити кілька цікавих зауважень. По-перше, опозиційні лідери, які на хвилі попередньої президентської кампанії стали пізнаваними і виразними політиками, поступилися місцем новим особам. Щоправда, вони у політиці тривалий час, однак у ролі політичних лідерів не виступали.
По-друге, рівень внутрішньої конфронтації опозиції високий, як ніколи раніше. Нема і мови про спільного кандидата від демократичних сил. Щонайбільше йдеться про якусь туманну «координацію» кампанії. Якщо на попередніх виборах Олександр Мілінкевич пов'язував надії з проєвропейським вектором, то нинішні претенденти на найвищу посаду в державі розраховують на варіант «аля Янукович». Вони хочуть одержати підтримку Росії, яка воліє бачити при владі у Мінську більш слухняного і передбачуваного політика.
Колишній лідер опозиції складає зброю
Лише останніми тижнями головні опоненти Лукашенка почали «представлятись» у європейських політичних салонах. Вибори супроводжуються поміркованою «відлигою» — опозиційним кандидатам дозволяється значно більше, ніж зазвичай. Водночас державні мас-медіа присвячують виборам і їхнім головним дійовим особам мінімум місця і часу.
Вони фактично ігнорують альтернативних претендентів на президентство, і останнім складно пробитися до виборців. Склад виборчих комісій став холодним душем для всіх, хто сподівався, що вибори будуть більш прозорі, ніж попередні. Підсумки виборів підбиватимуть лише 183 представники опозиції (було заявлено 1076 незалежних кандидатів) та 25 тис. представників проурядових партій і організацій.
Надзвичайно цікаво виглядають вибори у міжнародному контексті. Олександр Лукашенко перебуває у конфлікті з тандемом Путін — Медведєв. Він намагається забезпечити стабільність економіки в ситуації, коли більше не може розраховувати на прихильне ставлення Москви. Влада не скористалася новим законодавством, яке регулює користування Інтернетом, чого побоювались її опоненти. Хоча результат визначено заздалегідь, варто придивитися до виборчої кампанії, бо її перебіг характеризує актуальну ситуацію в країні, розклад політичних сил і дозволяє зробити прогнози на майбутнє.
Донедавна опозиція асоціювалась із Мілінкевичем. Визначений тривалими дискусіями і компромісами спільний кандидат демократичних сил на виборах у 2006 році, Олександр Мілінкевич вважався надпартійною людиною. То була його сила, поки це не суперечило інтересам найвідоміших опозиціонерів із багаторічним стажем. Після програних виборів вони визнали, що підготовку до наступної кампанії треба починати «з нуля».
Він хотів знову виступити спільним кандидатом, але на це не було жодних шансів. Коли у вересні 2010-го Мілінкевич оголосив про відмову брати участь у виборах, Анатоль Лебедько прокоментував це так: «Півтора року тому на таку інформацію я міг сказати: «Чудово! Людина реалістично оцінила ситуацію, не хвора на владу, не керується особистими амбіціями». А так півтора року ми ходили навколо нього і обговорювали спільний сценарій. На жаль, мушу сказати, що як до людини ставлюсь до нього спокійно, але як політик він зробив багато помилок».
Націонали під російським впливом
23 лютого нинішнього року група митців і науковців ініціювала громадську кампанію «Говори правду». Її лідером став поет Володимир Некляєв. У програмному зверненні він написав: «Вважаючи брехню загрозою для існування народу, починаємо загальнонаціональну кампанію «Говори правду». Щоб жити у правді, треба говорити правду. Це важко, але спробуємо. Це не буде політична кампанія, радше акція морального характеру. Маємо на меті діяльність не стільки на полі політики, як культури».
Метою акції мало бути пояснення громадянам справжньої ситуації в країні, розкриття фальшивої інформації, яка з'являється в державних медіа і висловлюваннях можновладців. Великим успіхом кампанії було збирання 10 тис. підписів під вимогою надання одній із мінських вулиць імені Василя Бикова, одного з найбільших письменників, а наприкінці життя переконаного опонента Лукашенка.
Хоча Некляєв тривалий час утримувався з оголошенням про свою участь у виборах, було очевидно, що має такі амбіції. Акція «Говори правду» набирала обертів, поет усе частіше виступав публічно. Він ніколи не заперечував, що проводить свою кампанію за російські гроші. Він навіть з'явився у другій частині відомого російського антилукашенківського документального фільму «Хрещений бацька», який демонстрував телеканал НТВ. Це викликало обурення влади у Мінську.
Відколи акція «Говори правду» офіційно змінила назву на «Голосуй за Некляєва», поет став найбільш пізнаваною постаттю виборчих перегонів. Під час збирання підписів (від кандидатів вимагали сто тисяч підписів на свою підтримку) у центрі Мінська за кілька сотень метрів від будинку адміністрації президента стояли намети, де було викладено документи, на яких кожний міг поставити свій підпис — річ, яку не бачили в Білорусі від моменту ліквідації наметового містечка на Жовтневій площі в березні 2006 року.
У його кампанії беруть участь багато відомих осіб. Одночасно в державницькому середовищі є застереження щодо залежності Некляєва від Росії.
Другий важливий опозиційний кандидат — Андрій Санніков. Ця постать давно відома в політиці: професійний дипломат, у 80-х працював у секретаріаті ООН у Нью-Йорку, у 1995–1996 роках був заступником міністра закордонних справ Білорусі. Подав у відставку з цієї посади після конституційного референдуму, який де-факто скасував розподіл гілок влади в країні.
Відтоді він неодноразово брав участь в акціях протесту проти порушень виборчого законодавства, був одним із ініціаторів Карти-97 — за зразком чехословацької Карти-77 — відкритої петиції, яка вимагала відновлення демократії (підписалося понад сто тисяч осіб). Ще навесні цього року, коли білорусько-російські відносини погіршувалися, Санніков став частим гостем у російських медіа, де критикував нинішню владу. Тоді з'явилися голоси, що власне його Кремль вважає бажаним спадкоємцем Лукашенка.
Санніков користується найбільшою підтримкою опозиційного інформаційного порталу Charter 97.org., заснованого відомим журналістом Олегом Бабеніним. Він мав стати речником кампанії Саннікова. Третього вересня цього року Бабеніна знайшли мертвим на своїй дачі, що було шоком для опозиції й незалежних медіа. Знайомі та колеги журналіста відкинули версію його самогубства. Смерть Бабеніна була настільки загадкова, що виникла низка гіпотез. Проте жодна з них не пояснювала, хто виграв би від убивства журналіста. Напевно, не владний табір, який тоді посилено шукав підтримки з боку Європи, і не Росія, котра доброзичлива до Саннікова.
Андрій Санніков — лідер руху «Європейська Білорусь», який ставить за мету інтеграцію Білорусі з європейськими структурами, хоча на цьому напрямі не здобув значних успіхів, а його оцінки, що Білорусь може вступити 2016 року до ЄС, треба зарахувати до категорії political fiction. Декларуючи відданість європейському напрямку, але залишаючись прихильником поглиблення зв'язків із Росією, Санніков не бачить у цьому суперечності. У висловлюваннях він гостро засуджує русофобію, за яку в Білорусі вважає відповідальним... Олександра Лукашенка.
Загалом у списку осіб, які зібрали потрібні сто тисяч підписів,— десять прізвищ.
Переоцінка цінностей
Програму висунення одного, спільного, кандидата від опозиції, було відкинуто, хоча, певно, частина претендентів вирішить «віддати голоси» тому, хто має трохи більші шанси. Некляєв і Санніков недавно організували прес-конференцію, на якій оголосили про «координацію» дій під час кампанії та співпрацю проти фальшування результатів виборів. Кандидати хочуть спільно вести інформаційну кампанію і разом виступати на міжнародній арені. Проте вони не допускають можливості зняття кандидатури на користь одного з них. На запитання, чи не бояться вони звинувачень, що створюють проросійський блок, Санніков відповів: «Не боїмось цього. Мусимо приймати дійсність такою, якою вона є. Пам'ятаймо, що в Європі є численні прихильники Лукашенка, а чимало людей у Росії підтримає опозицію».
Багато опозиційно налаштованих білорусів насторожено ставиться до надмірної проросійськості його опонентів. Цього не міняє навіть факт, що вони водночас пов'язані з білоруською культурою, мовою та історією, з ними роками боровся Лукашенко і вони — прихильники демократії. Про своєрідну переоцінку і зміну ролей говорив зрештою сам Некляєв, котрий стверджував, що Лукашенко нині переходить на позицію, яку колись займав БНФ (Білоруський народний фронт, найстарша права національна партія, послідовно антиросійська).
Білоруські політологи погоджуються, що нинішня кампанія більш «людська», ніж попередня. Виборчі штаби мають певну свободу дій, що особливо було видно під час збирання підписів. Влада поблажливо ставилась і до демонстрацій опозиціонерів, міліція не втручалася, навіть коли у них з'являлися заборонені біло-червоно-білі прапори. Вперше за останні 16 років відбулися телевізійні дебати, де кандидати протягом години критикували владу. Для спостереження за виборами запрошено представників ОБСЄ та СНД.
Найцікавішим у виборчій кампанії є її міжнародний контекст. На час виборчої кампанії припало посилення наступу Росії проти Лукашенка. Той із дивовижною витривалістю чинить опір цьому тиску не тільки на медійному, а й на газовому, митному, санітарному фронтах. Цей напрям знайшов своє вираження навіть у проголошеній 9 листопада 2010 року новій концепції національної безпеки, яка враховує негативний вплив Росії на Білорусь.
Тепер, коли Мінськ не може розраховувати на наддоходи від транспортування російської нафти і газу, тим більше на дотацію своєї економіки Москвою, Лукашенко намагається знайти своє місце у новій ситуації. Контракт на поставку 30 мільйонів тонн нафти з Венесуели (дорожчої, ніж російська) повинен забезпечити третину потреб Білорусі в цій сировині. Черговим шляхом поставок нафти (крім траси через Литву), ймовірно, буде український нафтопровід «Одеса–Броди» (у листопаді здійснено перше пробне прокачування нафти).
Білоруський уряд також шукає контракти на постачання зрідженого газу, планує збудувати власну атомну електростанцію (вона мусить забезпечити 10–15% національної потреби на електроенергію). Мінськ робить кроки для руйнування монополії Росії й створення альтернативного ринку енергетичної сировини.
У грудні минулого року Китай задіяв для Білорусі спеціальну кредитну лінію (на кілька мільярдів доларів). У липні Білорусь випустила для європейського ринку державні облігації на 600 млн дол. (уперше випущені в іноземній валюті), які користуються попитом інвесторів.
Хоч би як оцінювати президентство Лукашенка, він досяг успіху в утвердженні незалежності Білорусі від Москви. Парадоксально, але дилема, перед якою нині стоять білоруси, полягає в питанні: краще, аби Білорусь була демократична, але залежна від Росії, чи авторитарна, але самостійна?
За матеріалами закордонної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- СУПЕРЕЧНОСТІ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ
назад »»»