ПОЧИНАЛИ ШІСТДЕСЯТНИКИ...
«Рух опору в Україні: 1960–1990». За такою назвою у видавництві «Смолоскип» побачив світ енциклопедичний довідник, присвячений знаковим подіям, що розгорталися в Україні з початку 1960-х років і завершилися здобуттям незалежності. Кожний, хто цікавиться неспотвореною історією, отримає багато інформації, яка раніше була надійно прихована. Довідник містить не лише біографічні дані борців за волю, а й бібліографію творчості учасників руху опору, політв'язнів і репресованих. Тут зібрано відомості про діяльність підпільних груп в Україні, а також осередків на захист українських політв'язнів у західних країнах. Низка статей стосується діяльності української діаспори, діячів різних національностей, котрі виступали на захист українських правозахисників, співпрацювали з ними.
«Українське питання»
Під час представлення цієї ґрунтовної праці директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич зазначив: «Ідея підготовки і видання енциклопедичного довідника про рух опору в Україні зародилася у видавництві «Смолоскип» у США ще 1982 року. У довіднику мало йтися про проблеми, пов'язані з політичними репресіями та обороною національних і людських прав в Україні. За тодішнім задумом, такий довідник мав насамперед з'явитися англійською мовою, пізніше українською. Це був час, коли вперше після багатьох років блокади українського питання у ЗМІ західний світ — політичні діячі, законодавці, громадські діячі, журналісти — під тиском подій, що відбулися в Україні, змушені були заговорити про українське питання, про український правозахисний (дисидентський) рух, про боротьбу за незалежність в Україні.
Першим проривом був розголос у світовій пресі книжки В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», яка з'явилася у найбільших американських видавництвах. Згодом побачили світ «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби (різними мовами) та «Більмо» Михайла Осадчого (французькою). Вийшли друком окремі випуски «Українського вісника» В. Чорновола, «Хроніка опору» В. Мороза англійською, деякі інші видання. З огляду на це, постала потреба в довіднику, що охопив би весь рух опору в Україні. Працівники видавництва «Смолоскип» спільно з молодим політологом, працівником української служби Радіо «Свобода» Григорієм Панчуком розробили концепцію такого видання».
Розпочалася робота, до якої активно долучилися як українські діаспорні історики, політологи, літературознавці (Я. Білінський, Б. Боцюрків, А. Жуковський, Г. Костюк, Ю. Луцький, Ю. Шевельов), так і колишні політв'язні, які опинилися на Заході (Н. Світлична, Н. Строката, Л. Плющ, К. Любарський). Редактором і автором бібліографічних статей став Григорій Панчук. На підставі самвидавних «Українських вісників», «Хроники текущих событий», багатьох самвидавних інформаційних матеріалів українською та російською мовами він підготував кілька сотень статей про українських політв'язнів і репресованих. Ці статті стали основою у пізнішій підготовці біографічних статей.
Енциклопедичним словником видання названо тому, що в ньому дотримано норми написання енциклопедичних і довідкових статей-гасел. Чому його видання затягнулося на тривалий термін? Із початком перебудови зусилля ініціаторів та членів видавничої комісії були спрямовані на процеси, які активно розгорталися в УРСР. Лише 2006 року, під час зустрічі з колишніми політв'язнями та учасниками українського правозахисного руху, цей проект обговорили і почали діяти. Видавництво «Смолоскип» вважало, що настав час упорядкувати факти й події, розпорошені в самвидаві та публікаціях, які з'явилися у західному світі й в Україні після проголошення незалежності. Джерельною основою для написання статей стали, по-перше, матеріали, зібрані в Музеї-архіві українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» у Києві, а також у бібліотеці видань українською й іншими мовами про рух шістдесятництва. Свої матеріали надали учасники правозахисного руху, колишні політв'язні.
Поглядів не міняли
Хоч там як, а видання справедливо претендує на назву енциклопедичного довідника. Адже неупереджений читач дістане багатий масив інформації, зокрема про таке дивовижне явище як шістдесятництво. Під час «хрущовської відлиги» постало нове покоління української інтелігенції — шістдесятники. У суспільно-політичному житті України 1960–1970-х років шістдесятники були внутрішньою моральною опозицією тоталітарному режимові, становили ядро дисидентського руху (Руху опору).
У книзі «Світло людей» (мемуари та публіцистика) відомий правозахисник, філолог і публіцист Василь Овсієнко подає портрети людей, з якими авторові довелося знатися і товаришувати. Доля самого Василя перегукується з долями сотень побратимів. Ось лише стислі віхи його біографії. 5 березня 1973 року заарештовано і звинувачено у проведенні «антирадянської агітації й пропаганди» у формі розповсюдження самвидаву. Засуджено на чотири роки у таборах суворого режиму. Брав активну участь в акціях протесту, голодуваннях. Звісно, що після звільнення за фахом влаштуватися не довелося. Оскільки Василь Овсієнко своїх поглядів не змінив, слід було очікувати нових репресій. І вони не забарилися. 1979 року його знову засудили до трьох років позбавлення волі. Карався в зонах суворого режиму. Відмовився свідчити у справах Л. Лук'яненка, М. Матусевича, Г. Снегірьова, В. Стуса, Д. Мазура. Відмовився написати покаянну заяву з осудом діяльності Української Гельсінської групи, членом якої був. Засуджено на десять років таборів особливого режиму та п'ять років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. В ув'язненні спілкувався з Л. Лук'яненком, В. Стусом, Ю. Литвином, З. Попадюком, М. Горбалем, І. Кандибою, естонцем М. Ніклусом, вірменами А. Аршакяном, А. Навасардяном. Брав участь в акціях протесту. Звісно, що після звільнення знову не зміг працевлаштуватися за фахом. У вересні 1988-го увійшов до Всеукраїнської координаційної ради УГС. Лише за незалежності України зміг зайнятися громадською та просвітницькою діяльністю.
Як зазначається в енциклопедичному довіднику, шістдесятників умовно можна розподілити на «культурників» — хто прийшов до руху через літературу й мистецтво і не міг миритися з режимом, і «політиків» — хто від початку ставив перед собою політичні завдання. Після відставки Хрущова восени 1964 р. тиск державної цензури на інтелігенцію посилився. «Перша хвиля арештів» у серпні-вересні 1965 року замість залякати шістдесятників збурила хвилю протестів. Першою відкритою акцією проти арештів шістдесятників були виступи І. Дзюби, В. Чорновола і В. Стуса восени 1965-го на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Як не згадати про машинописний журнал «Український вісник» В. Чорновола (1970–1972), у публікаціях якого поєднувалася боротьба проти національного гноблення та за права людини? А вже на початку 1972 р. влада завдала жорстокого удару по шістдесятниках. У таборах суворого режиму було ув'язнено І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, Ігоря та Ірину Калинців, В. Марченка, В. Чорновола. Як бачимо, шістдесятництво як явище відіграло значну роль в організації в Україні Руху опору.
Незгідні й нескорені
Зародження дисиденства (від лат. dissidens — незгідний), як і шістдесятництво, було спричинено «хрущовською відлигою». Дисидентський рух, як зазначається в енциклопедичному довіднику, розвивався у СРСР трьома шляхами. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найпоширенішим був московський правозахисний рух (О. Солженіцин, А. Сахаров, Л. Алексєєва тощо). Іншою формою «антигромадської поведінки» були релігійні переконання. Українці (П. Григоренко) також брали активну участь як у російському, так і загальносоюзному Русі опору. Показово, що у сфері міжнаціональних відносин Рух опору засуджував шовінізм та імперіалізм; шанував культурну самобутність національних меншин. Завдяки повазі до інших націй та захисту прав національних меншин в українському дисидентському русі були представники різних національностей.
Протягом 1960–1980-х років у Русі опору брали активну участь близько 600 осіб, здебільшого представники інтелігенції, робітники, студенти, селяни. У 1960-му осередок українських дисидентів становили переважно шістдесятники. Найвпливовішими постатями в українському дисидентському русі були І. Світличний, І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо. Основна форма діяльності дисиденстського руху — створення та поширення самвидавної літератури. Твори І. Дзюби, В. Чорновола, М. Брайчевського, Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, І. Драча, Л. Костенко, статті В. Мороза, редагований В. Чорноволом журнал «Український вісник» були основою самвидавної літератури. На початку 1970-х дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Правозахисники передавали самвидавні матеріали на Захід, де їх публікували за допомогою української діаспори.
У січні 1972-го було заарештовано близько 20 найпомітніших учасників дисидентського руху (зокрема В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, М. Осадчого, В. Стуса). Хоча масові репресії на деякий час паралізували активність дисидентів, найстійкіші з них продовжили боротьбу.
1975 року СРСР підписав гельсінські угоди й офіційно взяв на себе зобов'язання шанувати громадянські права. Дисиденти почали організовувати відкриті й, на їхню думку, юридично легальні групи, щоб стежити за дотриманням владою громадянських прав. Гельсінську групу було засновано в Москві 1976 р. Незабаром у Києві з'явилася Українська громадська група сприяння виконанню гельсінських угод (Українська Гельсінська група). Ініціаторами її створення були М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук'яненко, Н. Строката, П. Григоренко. Поступово членами УГГ стали й інші дисиденти. Утім, від попередніх етапів дисидентського руху Українську Гельсінську групу відрізняли дві важливі риси. По-перше, група була відкритою громадською організацією, яка вважала, що має право на існування. По-друге, учасники УГГ контактували з аналогічними групами в Росії, Литві, Грузії, Вірменії з метою захисту громадянських і національних прав. Дисиденти наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі, а також поважаючи права людини зокрема. Учасники УГГ часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимога Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх узяв на себе СРСР Гельсінською угодою, не перешкодили владі знову влаштувати дисидентам погром. 39 учасників УГГ отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України.
Діяльність УГГ свідчила про перехід дисидентського руху на новий етап боротьби. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної української держави. Незважаючи на те, що на початку 1980-х дисидентський рух був фактично паралізований, він став невід'ємною частиною загальної боротьби за дотримання прав і свобод. Адже він виник на ґрунті національно-визвольного руху та ідеології інакодумства, із суспільної необхідності захищати права людини. Дисидентський період став невід'ємною частиною національно-визвольного руху і відіграв велику роль у створенні сучасної незалежної держави.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
- ЗНАЙДЕНО ХРАМ ЕПОХИ ІНКІВ
- УТОЧНЕННЯ В ПАСПОРТІ МІСТА
назад »»»