ПОВЕРНЕННЯ ВЕРТИНСЬКОГО. НЕ ТІЛЬКИ У БРОНЗІ...
Неперевершений і потрібний людям в усі часи російський поет і шансоньє Олександр Вертинський торік з нагоди його 120-річчя був у центрі уваги сучасних акторів, мас-медіа, музейників Києва, Москви, інших міст колишнього Союзу і далекого зарубіжжя. У нашій столиці відбувалися концерти, виставки, спектаклі, присвячені життю і творчості Олександра Миколайовича, можна було подивитися про нього й телепередачі, щоправда, нечисленні.
Та минув ювілейний рік, і подібних акцій відчутно поменшало. Невже на цьому й закінчилося духовне повернення Маестро до Києва — міста, де він народився і яке обожнював до кінця життя? Зерна надії на те, що цей процес триватиме, зронила в серця небайдужих презентація благодійного проекту створення в Києві пам'ятника Олександру Вертинському.
Автором цієї ідеї є колекціонер, експерт живопису, мистецтвознавець та засновник і директор одного з перших у нашій столиці антикварних салонів — «Антик-Центру» Олександр Брей.
Свою ініціативу пан Олександр пояснив так:
«Чому пам'ятник? І чому Вертинському? Знаєте, Олександр Миколайович — культова постать не лише для Києва, а й усієї культури Срібного століття, «останній із могікан». Пік його творчої кар'єри припав на дореволюційний час. Актор в образі П'єро став найяскравішим представником стилю «модерн».
Я слухаю його записи з дитинства. Відтоді, як почув уперше, відчув їх душею, не можу розлучитися з такими зворушливими арієтками. Нині, особливо коли в мене поганий настрій, ставлю ті старі платівки. І тоді знову хочеться жити, щось робити. Мене щоразу вражає: звідки в цієї людини такий вишуканий аристократизм, адже його батьки рано померли, і хлопчик зростав, по суті, на вулиці, тож міг стати ким завгодно. Та мабуть, генетично належав до тих, кого нічим не зіпсуєш. Не забуваймо, що цей унікальний митець, такий загадковий, органічний і внутрішньо вільний, сформувався в середовищі київської міської культури. Він повертався до Києва уві сні, а коли стало можливим, то й наяву. Уже літньою людиною ходив цими вуличками, плакав, що дало поштовх для написання проникливих поетичних рядків «Киев — Родина нежная...»
Я вважаю, що наше місто має платити Маестро вдячністю. Багато хто у світі не вірить, що в Києві досі немає пам'ятника Вертинському — людині Всесвіту, народженій на берегах Дніпра. Думка про зведення пам'ятника видатному акторові з'явилася два роки тому, та й раніше вона часто виникала у мене. Але, чесно кажучи, жила в мені надія, що врешті хтось її зреалізує. Щодня ходжу повз увічнений у бронзі образ Михайла Булгакова, з приємністю поглядаю на нього. І згадую, що Олександр Миколайович теж прогулювався цією вулицею, грав у театрі на Контрактовій площі, а на нинішній вулиці Сагайдачного підглядав за продавцями, і потім його спостереження втілювались у гумористичні сценки».
Піддавшись ностальгійним спогадам, Олександр Вікторович вирішив рішуче діяти — провести благодійний аукціон, попередньо звернувшись до володарів приватних колекцій та сучасних художників з проханням надати картини. Ніхто не відмовився. Тож справа просувалася. Попереду — конкурс, у якому братимуть участь скульптори (за словами Олександра Брея, вони теж радо відгукнулися на його ініціативу), серед яких, зокрема, Олександр Сухоліт та Микола Олійник.
Спілкуючись із журналістами, автор ідеї був доволі лаконічний і стриманий. Можливо, не хотів забагато обіцяти наперед. Повідомив лише, що місцем для пам'ятника обрано ріг Андріївського узвозу та Боричевого току. Готовий монумент має з'явитися приблизно за півтора року. А витрати на нього становитимуть мільйон гривень. На запитання про участь міської влади у цій благородній справі відповів: «Не заважає, і то добре».
А потім повів представників медійних засобів на екскурсію залами, де розгорнуто передаукціонну виставку живописних творів. До її експозиції увійшло близько 170 полотен. Їхні автори — всесвітньо відомі класики українського та російського образотворчого мистецтва (Костянтин Коровін, Роберт Фальк, Олександр та Альберт Бенуа, Іван Труш, Іван Селезньов, Сергій Свєтославський, Ріхард Зоммер, Микола Прахов), майстри радянського періоду (Олена Яблонська, Микола Глущенко, Віктор Зарецький, Галина Григор'єва, Сергій Шишко), сучасні художники (Ілля Чичкан, Олег Пінчук, Сергій Поярков, Олег Тістол).
По завершенні виставки, 11 грудня, відбудеться аукціон — до речі, 20-й, ювілейний для «Антик-Центру». Він ознаменує перший етап здійснення проекту, тобто зібрання коштів на спорудження пам'ятника.
Звичайно, можна порадіти перспективі появи в Києві бронзової постаті Олександра Вертинського, згадавши, як пожвавішали наші вулиці та сквери, коли в такому ж вигляді до нас повернулися актор-комік Микола Яковченко, архітектор Владислав Городецький, усіма улюблені літературні персонажі — Проня Прокопівна, Голохвастий, Паніковський...
Проте тут я бачу привід не тільки для радості, а й для перестороги. Страшенно не хотілося б, аби наша пам'ять про знакові особистості минулого стала масштабною пам'ятникоманією. Не забуваймо і про інші грані вшанування. Приміром, було б добре, якби записи Олександра Вертинського зазвучали на сучасних аудіоносіях, виходили б друком поетичні збірки й пісні шансоньє, книги про нього.
Наслідуючи приклад Олександра Брея, і собі поділюся спогадом, зовсім недавнім і не вельми світлим. Спускалася якось Андріївським узвозом і побачила чоловіка, який хвацько вигукував, що продає диски з піснями Вертинського. Для реклами «прокручував» одну-дві арієтки, що торкалися найтонших струн душі. Купила в нього диск, увімкнула вдома, а записів там катма. Слава Богу, повернути вдалося без ускладнень. Та настрій усе одно був зіпсований, тому що місця, де продавалися б якісні записи лицаря сумного образу П'єро, поки що не знайшла...
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- КІНОФЕСТИВАЛЬ БЕЗ ПРЕЗИДЕНТА СТУПКИ
- МОНЕТА «РОДИНА ТАРНАВСЬКИХ»
- «ДИВАЧКА» ІЗ ВСЕСВІТНЬОЮ СЛАВОЮ
назад »»»