ОЛЕСЯ СІНЧУК:«ЯКІ МИ, ТАКИЙ І ПРОСТІР ДОВКОЛА НАС»
«Дівчина з Полісся» Олеся Сінчук є зразком ренесансної людини. Змалку вихована на поезії і музиці (батьки — педагоги-філологи), вона почала писати вірші, стала професіональним піаністом, згодом композитором і... художником-графіком. Вважає, що не розпорошується, просто одне доповнює інше. В тому, що найбільше лягає на серце, виявляє себе, працює у таких сферах, як фольклор, класика, акустичний рок, романтичні імпровізації для фортепіано, популярна музика, лірична пісня. Співає українською, російською, польською, іспанською, англійською мовами.
Натуру має напрочуд активну — брала участь у десяти всеукраїнських і міжнародних конкурсах, де перемагала у різних номінаціях: авторська пісня, українська сучасна поезія, художнє читання, акторська майстерність, фольклор, літературно-музична композиція, сучасна пісня і популярна музика.
Сінчук із тих невгамовних трударів, хто хоче — і втілює. Олеся виконала роль Русалки у фільмі Наталії Бондарчук «Пушкін». На її пісню «Лада» створено відеокліп про купальське свято. Київське видавництво «Віт-А-Пол» видало Олесину поетичну збірку «Зоряний вітер». У Польщі на міжнародному фестивалі, присвяченому творчості польської поетеси Марії Конопницької, Сінчук познайомилася з народною артисткою Раїсою Недашківською. В результаті співтворчості народилася музика Олесі до моновистави «Не питайте свою долю» за мотивами творів Тараса Шевченка.
На конкурсі «Коронація слова» мисткиня виборола третю премію за вірш «Я шепотіла».
Як український композитор і виконавиця Олеся Сінчук виступала з сольними концертами також у складі культурного Міжнародного фестивалю «Караван бардів» у Києві, Полтаві, Харкові, Севастополі, Львові, Хмельницькому, Феодосії, Одесі, Москві, Мінську, Ризі, Вільнюсі, Санкт-Петербурзі, Таллінні, Кишиневі і багатьох інших містах (майже у трьохстах!). Брала активну участь у Міжнародному музичному проекті «Єдине древо», котрий проходив у Чехії, Польщі, Україні.
А ще Олеся публікує свої вірші, пише пісні та інструментальні твори, виступає на радіо і ТБ, співпрацює з «Просвітою». Її дискографія налічує шість аудіодисків із піснями та інструментальними творами. До речі, сама вона добре грає ще на сопілці, гітарі, дримбі, перкусійних інструментах.
Щодня Олеся долає сходинки і швидко розвивається як творча особистість.
Дуже влучно про неї сказав поет Анатолій Сазанський: «Чуттєва Матінка-Природа малює образ з праукраїнки, перед якою схилялися і котру обожнювали. Через таких людей, як Олеся, світ знайомиться з Україною». Недарма, певно, вона зовні так схожа з Ніною Матвієнко.
Сінчук любить Україну, їй дуже близький прадавній світ слов'ян, бо він був складовою природи планети, гармонійно доповнював її, а не відокремлювався по-хижацькому від усього земного агресивним хапанням за принципом «моє, моє» (треба вдовольнятися необхідним, а не надмірним). Притому Олеся дуже сучасна інтелектуальна людина, яка прагне повернути землян обличчям до майбутнього, а для цього не треба їсти одне одного і нищити Землю. Вона сповідує екологію духу, що в наш час, на жаль, рідкість.
— Пані Олесю, скажіть кілька слів про Вашу малу батьківщину. Якими стежками Ви вийшли на столичний обшир, аби краще доносити свою творчість до людей?
— Я виростала у мальовничому містечку Любар на берегах Случі, там, де увесь простір наповнений поезією. Частенько на тих берегах народжувалися вірші. Дуже вдячна своїм батькам за розуміння і підтримку, тато в мене поет, мама — педагог і співачка. Дякую вчителям музичної школи, яка для мене стала другою домівкою. Це світ, сповнений краси, мудрості, таїни. У школі було стільки цікавого! Вечори «КВК», «Що? Де? Коли?», багато музичних гуртків, різні свята! Ми навіть опери або уривки з опер ставили в школі. Вона була могутнім центром культурного життя невеличкого містечка. Звісно, я не уявляла свого подальшого життя без музики і вступила до житомирського музичного коледжу. Там мені теж пощастило з викладачами, які по-справжньому «взялися за мене» у сенсі фортепіанної виконавської майстерності. А потім — Київ, музично-педагогічний факультет університету Драгоманова. Закохалася в столицю з першого погляду. Викладач фортепіано Наталя Лисіна говорила мені: «Ти відчуй мелодику Києва, побільше бувай у старому місті, заповіднику «Софія Київська», на Андріївському узвозі, Замковій горі. Почуєш, як звучить тиша давнини...» Напевно, з тієї тиші і почав народжуватися звук...
— Ви маєте чимало творчих іпостасей. Яка з них все ж превалює? Яка творча грань найулюбленіша?
— Важко відповісти однозначно, одна доповнює іншу. Вірші стають піснями, я сама їх і виконую, а у фойє концертних залів — виставка графіки. І тоді я відчуваю, що віддаю людям усе, подароване мені Творцем Всесвіту. Інколи якась грань яскравіше висвітлюється. Приміром, нещодавно мені випало спробувати себе у ролі драматичної актриси на конкурсі «Звенящие кедры» у Москві. Перед конкурсом займалась із народною артисткою України Раїсою Недашківською, отримала велику насолоду від її уроків. А взагалі ми з пані Раїсою давно співпрацюємо, я написала кілька музичних творів для фортепіано до її моноспектаклів на слова Шевченка і виконувала їх на творчих вечорах Раїси Недашківської.
Поезію відчувала у собі, напевно, з пелюшок. Мама розповідала, що я навдивовиж виразно реагувала з дитинства на поетичне слово, а воно звучало в нашому домі часто. У сім років написала перший вірш про лагідні мамині руки (у піонерському таборі, до речі, у Боярці, неподалік Києва). Наша піонервожата помітила, що я постійно щось пишу, і запитала: «Що там? Листи до батьків про тяжке життя в таборі? — «Та ні,— кажу,— ось вірші приходять...» Вожата була приємно вражена.
А до малювання взялася за цікавих обставин — незадовго до народження донечки. Виникали в уяві образи птахів, дельфінів, чудернацьких краєвидів. Вирішила перенести все на папір.
— Нині творчій людині пробитися неймовірно складно, на «розкрутку» потрібні шалені гроші. Найефективніший шлях — участь у всіляких телешоу: «Фабрика зірок», «Народна зірка», «Танцюють всі», «Україна має талант» тощо. Іноді туди потрапляють люди без глибокої культури і навіть без відповідної освіти. Ваш погляд на цю «технологію»? Що особисто для Вас є найбільш прийнятним на шляху до визнання?
— Телешоу, на мою думку,— це просто спосіб будь-яким чином привабити глядача, і, за великим рахунком, його організаторам не так уже й важливо, який рівень культури учасників програм. Сумно лише те, що глядачі переважно визнають телебачення найвищим показником культури і популярності. Якщо людину часто показують по телебаченню, то все, хоч би що вона робила, вважається еталоном.— Зазвичай, така думка побутує серед співаків, композиторів, вони прагнуть потрапити до «ящика»... Пересічний житель України перебуває в цій нав'язаній йому ілюзії і навіть не здогадується, що є чимало надзвичайно талановитих митців, які просто не мають доступу до сяючих блакитних екранів. Можливо, тому і виникає так багато нині альтернативних заходів, на які потрапити легше, ніж на телешоу. Для мене фестивалі, конкурси — це, насамперед, спілкування зі спорідненими душами, цікавими творчими особистостями, а ще — можливість усвідомити, що займаюсь улюбленою справою, дихаю на повні груди, відчуваю натхнення до нових пісень, поезій.
— У Вас вистачає сил брати участь не тільки в українських фестивалях, а й російських, польських. Ви стали дипломантом Всеукраїнського фольклорного фестивалю «Купальські роси» в селі Немиринці на Житомирщині і лауреатом міжнародної премії «Філантроп» у номінації «Виконавські види мистецтва» у Москві. Це, я так розумію, теж спроби виплисти на широку воду, отримати ресурси для подальшого руху?
— Звичайно, завжди є потреба в ресурсах, і часто саме перемога в тому чи іншому конкурсі дає можливість далі творчо реалізуватись. Але це, напевно, в моєму випадку не головне. Я просто дуже люблю подорожувати. Часто ми це робимо сім'єю. У мене ще зі студентських років збереглося захоплення походами в гори з відчуттям, що вся земля — наш дім чудовий. Кожна подорож — океан вражень, із якого виринають нові поетичні замальовки або пісні. Крім того, фестивалі — це спілкування з творчими неординарними людьми, нові ідеї, нова співпраця. Для мене це теж надзвичайно важливо.
— На Міжнародному етнофестивалі «Країна мрій» Ви плідно співпрацювали з гуртом «ВВ» та Ніною Матвієнко. Як це сталося? Чи співпрацюєте Ви й надалі з «Країною мрій?»
— З Ніною Матвієнко я познайомилася на одному з концертів клубу «Співоча родина» у Київському будинку вчителя. Саме тоді і виникла ідея створити кілька пісень, де б звучала сопілка. Згодом народився цікавий проект — пісня «Купалочка», яка починається з тихого соло сопілки, потім у мелодію вплітається голос пані Ніни, далі вступає гурт «ВВ» із сучасними інструментами, і все дійство набуває розмаху. У пісні була ніби втілена душа України — від прадавніх часів, автентичних наспівів до наших днів і віддзеркалення у сьогоденні вічної народної культури.
З кожним роком фестиваль набирає обертів, це чудово. Завжди відчуваю себе краплинкою цього радісного океану музики. На одному з останніх співпрацювала з відомим кобзарем Тарасом Силенком. Дуже природно, насичено звучить дует бандури і сопілки.
— Яким чином у руках піаністки з'явилася сопілка? Та ще й так гарно-вправно заспівала...
— О, це ціла історія! Сопілку мені подарував музичний фестиваль у Полтаві в 1999 році. Я виступала тоді у Полтавському музичному коледжі як піаністка-виконавиця з творами Баха та Бетховена. Після концерту підходить до мене дядечко, схожий на лісовика чи доброго чарівника з дитячих казок і каже: «Чудовий концерт! Візьміть від мене у подарунок ось такий сувенір!» — і дарує сопілку. Як виявилось потім, це був відомий полтавський майстер Іван Козаченко. Я взяла сопілку, спробувала грати... Виникло таке відчуття, ніби граю на ній уже давно! Потім, звичайно, брала ноти для флейти, вивчала відомі мелодії, багато імпровізувала. Особливо подобалося мені із сопілкою вийти десь на лісову галявину і в мелодіях відчувати дихання лісу, землі, неба...
А як вона звучить у Карпатах! Одного разу я поїхала до Болехова з гуртом альпіністів на тренування. Увечері зійшла на гору, граю. А луна така — ніби грають гори! Карпатський оркестр! Вранці приїхав інший гурт друзів-альпіністів, що ночували за 15 кілометрів від нас, розповідають: «Учора вночі хтось поблизу на сопілці вигравав. Лунали класичні мелодії для флейти і народні, і ще щось цікаве. Ходили, шукали того сопілкаря — не знайшли...»
— Звісно, краще один раз почути, ніж десять прочитати про це, однак про що Ваші пісні, Ваша музика?
— Про життя! Про все, що найглибше торкається душі. Відчуваю неабиякий зв'язок з народними піснями і намагаюсь їх відтворити у більш сучасному вигляді. Бачу красу моря, лісу, гір — хочу перелити в поезію цю велич, ніжність, неповторність. Торкаюсь таємниці кохання, материнства — це новий дивний світ поезії і пісень. А в музиці інструментальній взагалі немає кордонів. Там можуть бути втілені легенди, казки, мрії — все те, про що навіть не скажеш словом, витончене і невловиме...
— Це правда, що ви малюєте різнокольоровими ручками. Чи пробуєте акварелями, олією?
— Так. І все ж початок був якраз-таки з олійних фарб. Я дуже люблю експериментувати. Взяла якось фарбу, велику кількість розчинника — і вийшла така-собі чи то олія, чи акварель. Це були перші спроби у живописі. Через деякий час захопилася графікою — чорна туш по білому. Образи виникали в уяві, щойно брала до рук перо. Здавалось, якісь таємні глибини душі хочуть відкритися, проявитися. Коли зробила кілька замальовок білою гелевою ручкою, відразу зрозуміла — це моя стихія! Є можливість відтворити все, що відчуваю. А зараз пробую і аквареллю, і олією, і пастеллю.
Часто до нас у гості приходить Андрій Кубай, молодий київський художник, і проводить майстер-класи для всієї сім'ї. Тоді вже глина, акварель, олія, пастель — усе задіяне. У нас із балкону гарний вид на Дніпро, особливо насвітанку, коли на лівому березі сходить сонце. І щоразу він інший. Хочеться зупинити мить, відтворити її.
— Розкажіть про Ваші духовні основи. В одних піснях, малюнках і віршах — язичництво, в інших — християнство або ж відлуння духовних вчень. Як це переплітається і що є провідним?
— Це справді переплітається, і, на мій погляд, дуже гармонійно. Якось почула легенду, що Творець Всесвіту виткав нашу землю з космічного полотна, а потім вишив різнокольоровими нитками, тобто різними вченнями, релігіями, філософськими думками. Вони на цьому полотні у радості і світлі краси переливалися. Коли я прочитала ці слова, відчула, що у мене саме таке сприйняття світу. Справді, сонце у нас одне, небо одне, і закони космосу для всіх єдині.
Після однієї з паломницьких подорожей до Почаєва зрозуміла, що маю стати черницею і пішла до духівника на благословення. А він промовив: «Твоє служіння Богові — в миру, там теж має хтось служити».
Вивчаючи прадавні обряди і звичаї слов'янських народів, України, я усвідомила, якими мудрими були наші пращури, як добре розуміли взаємозв'язок землі і сонця, своє місце в природі, важливу роль міцної сім'ї, як колоритно висвітлювали національне буття у найдавніших українських співах: колядках, щедрівках, веснянках, піснях купальських, обжинкових, весільних, у баладах, козацьких думах.
Про наріжні моральні речі йдеться у всіх духовних вченнях світу — ми, люди, маємо усвідомити своє призначення, мету свого життя. Якщо будемо вдосконалювати себе і простір навколо, вдосконалюватиметься вся країна й уся планета.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»