МОНОПОЛІЮ ПРОКУРАТУРИ ПОСТАВЛЕНО ПІД СУМНІВ
На порядку денному Верховної Ради — законопроект № 4505 про внесення чергових змін до Кримінально-процесуального кодексу (КПК). Поправка зовні невелика — лише одне слово, яке складається із трьох цифр. Проте вона може зробити справжню революцію у практиці розслідування кримінальних справ щодо хабарництва.
В українській державі нині є чотири відомства, котрі можуть вести слідство — це прокуратура, МВС, СБУ та податкова міліція системи ДПАУ. Підслідність кожної кримінальної справи визначено ст. 112 КПК, але якщо ви гадаєте, що вона розподіляє чотири сотні статей Кримінального кодексу України на чотири нерівні сектори, відповідно до спеціалізації кожного відомства, ви глибоко помиляєтесь.
Наприклад, усі злочини, скоєні неповнолітніми особами (нехай це буде крадіжка, зґвалтування або терористичний акт), розслідує МВС. Зате по всіх злочинах, скоєних службовими особами або працівниками правоохоронних органів, досудове слідство проводить прокуратура.
Є у Кримінальному кодексі чимало статей, щодо яких існує повна «демократія», і право їх розслідувати мають усі чотири відомства. Зокрема, ст. 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». Тобто чиї оперативники виявлять злочин, того слідчі й візьмуть справу до провадження.
За цим принципом можуть вирішувати підслідність низки інших злочинів. Приміром, оперативно-розшукові підрозділи системи МВС не ведуть цілеспрямовану роботу із виявлення фактів ухилення від сплати податків. Для цього у нас є інші спеціальне відомство. Проте буває так, що спіймають чоловіка з підробленими документами, той викаже «майстра», котрий «намалював» йому фальшиве посвідчення, а в того знайдуть підпільну друкарню, котра обслуговує конвертаційні центри, а вже через них будуть виявлені злочини, пов'язані з ухиленням від сплати податків. Для зручності розслідування, щоб не розпорошувати справу на епізоди, КПК дає МВС право розслідувати злочини, які формально не належать до його компетенції, однак були скоєні тією ж особою, проти якої порушували справу. Або зловмисник був тісно з нею пов'язаний.
Тобто справу порушено за ст. 358 «Підроблення документів», потім до неї додають епізод, кваліфікований ст. 205 «Фіктивне підприємництво», а далі ще й ст. 212 «Ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)».
Одначе у кодексі є стаття, щодо якої законом установлено виняткову монополію органів прокуратури. Це отримання хабара. Хоч хто б скоїв цей злочин і взяв зловмисника за руку «на гарячому», справа все одно потрапить до прокурорського слідчого.
Ні для кого не секрет, що хабарництво — поширене явище в усіх сферах суспільного життя. Викоренити його намагалися неодноразово, але безуспішно. Скажімо, у першій половині 1960-х, коли керівництво СРСР узяло курс на повну ліквідацію злочинності, виникла цікава ідея: залучати до перевірок підприємств торгівлі не лише спеціально уповноважені контрольно-ревізійні органи, котрі були наскрізь корумповані, а й профспілкових активістів, набраних із потужних промислових підприємств. Ця затія з тріском провалилася, оскільки на практиці виявилося, що «ударники комуністичної праці» вимагали хабарі у працівників торгівлі енергійніше, ніж бюрократи-чиновники.
Відтоді подібні експерименти більше не повторювали (принаймні у великих масштабах), а боротьбу з хабарництвом почали вести за планово-номенклатурним принципом. Тобто спеціальні відділи міліції під назвою «ОБХСС» подавали до прокуратури списки підприємств, установ і організацій, де за наявною інформацією процвітає корупція (вона процвітала скрізь) і де вони пропонують провести відповідні оперативні заходи. Прокуратура коригувала ці списки, і вони у значно скороченому вигляді потрапляли до відділів адміністративних органів обкомів партії, потім до Центрального комітету КПУ і врешті-решт затверджений, хоча й коротенький, перелік повертався до безпосередніх виконавців у ОБХСС.
На початку 1980-х років, за усталеними нормами, на один середньостатистичний район зі 100-тисячним населенням на рік мав припадати один судовий процес щодо хабарництва. Певна річ, у матеріалах справи міг бути не один, а кілька епізодів отримання хабара, тож якщо цю норму перекласти на міліцейський формат, то виходило, що співробітники ОБХСС по всій Україні мали порушити близько тисячі кримінальних справ, пов'язаних із хабарництвом.
Причому існували норми не лише кількості, а й якості. Наприклад, не менш ніж десять відсотків справ повинні бути груповими. Тобто засудженою мала бути не лише перша особа, а й хтось із його заступників, керівників середньої ланки або рядових працівників. Пропорція обвинувачуваних в одержанні й даванні хабара мала становити десь 3:1. Існувала навіть певна квота на секретарок, котрі мали бути засуджені за посередництво у хабарництві. Відхилення від норми допускалося, але у дозволених межах. Як допускалися й елементи «торгу». Наприклад, ми цього року проведемо зразково-показовий процес щодо якогось ресторану, інституту або ЖЕКу з десятком підсудних, зате потім наш район два-три роки ніхто не чіпатиме.
Одне слово, процедура узгодження тривала довго й нудно, але якщо давали «добро», у спійманого «на гарячому» хабарника не було жодних шансів уникнути лави підсудних. На відміну від тих часів нині громадськість має можливість спостерігати у сфері боротьби з хабарництвом певні моменти непередбачуваності, якщо не анархії. У 2000-х роках щороку порушували від двох до трьох тисяч кримінальних справ стосовно хабарництва, тобто кількісно більше, ніж два-три десятки років тому. Проте їхня якість щодо судової перспективи значно поступається епосі застою.
Так, чиновника можуть з усіма неспростовними доказами спіймати під час отримання хабара і притягти до кримінальної відповідальності, але при цьому обрати як запобіжний захід підписку про невиїзд і навіть не поставити питання про усунення з посади. Тобто всім відомо, що людина одержала хабар, але вона продовжує сидіти у своєму кріслі й керувати установою, ніби нічого не сталося. А після завершення слідства отримати покарання, згідно зі ст. 69 ККУ (більш відомої як «нижче нижчого»), у вигляді штрафу.
Серед кримінальних справ, порушених за ст. 368 «Одержання хабара», близько одного-двох відсотків вважаються нерозкриті через те, що зловмисника не встановлено. Такого радянським слідчим не могло приснитися навіть у страшному сні.
Рік тому в Києві стався випадок, який теж не вкладається в голові. Працівники міліції МВС спіймали на хабарі співробітника податкової міліції. Нібито звичайний епізод. Однак через кілька хвилин його колеги силою відбили затриманого товариша і подали скаргу до прокуратури, яка й досі розбирається, що то було: одержання хабара з боку працівника податкової міліції чи провокація хабара з боку співробітників МВС.
Таким чином, те, що право розслідування «хабарницьких» злочинів монопольно належить лише одному відомству, ще не означає злагодженості, узгодженості й ефективності роботи правоохоронних органів із протидії корупції. З огляду на це, у деяких відомих парламентарів народилася ідея трішки розбавити цей монополізм і дати можливість розслідувати справи за ст. 368 ККУ ще й СБУ. Не в усіх, щоправда, випадках, а лише тоді, коли співробітники спецслужби виявлять факт хабарництва під час оперативного супроводження розслідування кримінальної справи за іншою статтею. Наприклад, спіймали на контрабанді бізнесмена, взяли його під варту, почали розслідування, а обвинувачуваний узяв та й розповів про те, як він систематично давав хабарі одному працівникові митниці. За успішного проведення операції кримінальну справу щодо викритого посадовця за нинішніми законами має вести прокуратура. Але що станеться страшного, коли це робитиме той самий слідчий, котрий починав справу? Врешті-решт хоч якась конкуренція.
В усякому випадку варто спробувати.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ЕКСТРАДИЦІЯ ЧЕРЕЗ 12 РОКІВ
- ХРОНІКА ПРИГОД
- ПІДВІВ КУРОРТНИЙ РОМАН
назад »»»