АРМІЇ ІСНУЮТЬ НЕ ДЛЯ ПАРАДІВ...
6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Серед найболючіших проблем, які належить вирішувати Україні найближчим часом, чільне місце посідають проблеми нашої обороноздатності. Вона, як відомо, забезпечується багатьма чинниками, серед яких армія «грає першу скрипку».
У якому стані нині наші Збройні Сили? Чи спроможні вони виконати в час «Х» покладені на них завдання? Які негаразди найбільше їм дошкуляють і як їх позбутися?
На ці та інші, не менш злободенні запитання, редакція попросила відповісти Валентина Бадрака — директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння.
— Незабаром українське військо відзначатиме своє 19-річчя,— говорить Валентин Володимирович.— Якщо провести паралель із нами, людьми, то воно є дорослим (посміхається). Але, на превеликий жаль, своє повноліття воно зустріло, м'яко кажучи, не у кращому стані, хоча і мало для цього всі можливості.
— Що мається на увазі?
— Нагадаю, що Збройні Сили України виникли не на порожньому місці, а створювалися на базі військового угруповання Радянської армії, яке налічувало майже мільйон особового складу і десятки, якщо не сотні тисяч сучасних на той час озброєнь і бойової техніки. А це означає, що було з чого і з кого вибирати, скорочуючи його чисельність і формуючи власну армію. Не розповідатиму про те, як перші особи держави, урядовці та керівники оборонного відомства піклувалися про власну армію, бо та ситуація, що склалася нині, свідчить сама за себе.
— Невже вона така погана? Адже протягом багатьох років нам розповідали про реформування війська, яке суттєво підвищує його боєготовність...
— Так, розповідали нам багато, але ж говорити — не означає робити. Реформування ЗС, якого вони, безумовно, гостро потребували, здебільшого зводилося до механічного скорочення чисельності і парку військової техніки. І без скорочення не можна було обійтись, оскільки та армада, яку Україна отримала з розпадом колишнього Союзу, нам була ні до чого. Щоправда, паралельно зі скороченням були потрібні максимально ефективні заходи, спроможні підвищити боєздатність війська. Зокрема, оснащення сучасними зразками озброєнь і військової техніки, підвищення рівня соціального захисту військовослужбовців. А це хоч і робилося, проте в надто малих масштабах: протягом останніх 19 років ЗС практично не отримали достатньої кількості озброєнь і техніки, які б суттєво вплинули на обороноздатність країни. Тому наша армія продовжує деградувати.
— А що скажете з приводу «Кольчуги», яка перебуває на озброєнні армії? Наскільки мені відомо, вона за своїми тактико-технічними характеристиками є досить сучасною зброєю, якої свого часу навіть боялися американці, плануючи вторгнення до Іраку. Тоді, нагадаю, вважалося, що Україна продала її цій країні, що, до речі, не підтвердилося.
— Так, вона унікальна за своїми можливостями, оскільки здатна виявляти повітряні і навіть наземні цілі за сотні кілометрів. Але ж їх потрібно ще й знищувати, на що вона не здатна. Втім, поки що у нас є для цього інші засоби. Та не треба забувати, що вони розроблялися ще наприкінці 70-х років, а надходили до війська вже у 80-ті. Тобто їм — по 30 і більше років, і вони старіють як морально, так і фізично. А замінити нічим.
— Невже Україна, яка має потужний оборонно-промисловий комплекс (ОПК), не спроможна забезпечити себе надійною зброєю? Врешті-решт її можна купити в інших країнах — ринок озброєнь перенасичений.
— Ми дійсно маємо ОПК, підприємства якого, попри всі негаразди 90-х років, зуміли вижити і тепер спроможні випускати деякі зразки озброєнь, котрі здатні конкурувати із зарубіжними аналогами. Наприклад, нині ми поставляємо зброю майже до 80 країн світу. Нагадаю, що ще наприкінці 90-х Україна продала Пакистану 320 танків Т-80У, а в наступні роки — на цілком законних підставах — чимало військової техніки до Казахстану, Алжиру, Китаю та інших країн, збагативши державну казну на мільярди гривень. А ось про себе «забула». Причина банальна — відсутність коштів у замовника, тобто Міністерства оборони: за всю історію існування Збройних Сил України бюджет оборонного відомства жодного разу не відповідав навіть їхнім мінімальним потребам. А це, як визначено чинним законодавством, три відсотки ВВП. Сьогодні реальний кошторис МО, тобто без урахування так званого спеціального фонду, який, зазвичай, наповнюється на 3–5 відсотків від запрограмованих сум, становить менш як дев'ять мільярдів. Це — мізерна сума, якої має вистачити лише на грошове забезпечення офіцерів та солдатів, їх харчування та інші витрати, які не мають безпосереднього відношення до підвищення бойової готовності частин і підрозділів.
— Колись Радянський Союз був світовим лідером за кількістю танків, бронемашин та деяких інших зразків озброєнь. А яка ситуація з ними в українській армії?
— Нині на озброєнні Повітряних сил — за інформацією МО — 247 бойових та військово-транспортних літаків, 60 зенітних ракетних комплексів, а Сухопутні війська мають у своєму розпорядженні 735 танків, 2 155 броньованих машин, 892 артилерійські системи, 72 бойові вертольоти.
— Як на мене, то не так це й мало.
— Якщо за кількістю, то, можливо, так, немало. Але ще раз наголошу: понад 90% цієї техніки розроблялося і створювалося в 70-ті, а то й 60-ті роки. А на календарі — 2010-й!..
Це — по-перше. А по-друге, танки — при всій повазі до танкістів — нині не відіграють тієї ролі в справі обороноздатності країни, яку вони мали, скажімо, в роки Другої світової війни. До того ж вони здебільшого є наступальною зброєю, а наша військова доктрина, як відомо, не передбачає наступальних операцій стосовно інших країн.
Загалом нині всі цивілізовані держави роблять акцент на авіацію, зенітні ракетні комплекси, інші засоби протиповітряної оборони: саме за ними майбутнє. Адже долі країн вирішуватимуться не в танкових битвах на кшталт знаменитої під російським селом Прохорівка, що відбулася в роки минулої війни між радянськими Т-34 і німецькими «тиграми». Зайвим підтвердженням цього можуть слугувати операції НАТО в Югославії, Іраку та Афганістані, військові формування яких були знищені з повітря і з мінімальними втратами для тих, хто наступав.
— Дехто вважає, що нашій країні ніхто й ніщо не загрожує, і тому немає великої біди в тому, що армія багато недоотримує з того, що їй належить. Прокоментуйте, будь ласка, подібні твердження.
— Так, прямої загрози для національної безпеки України, слава Богу, немає. Але ж ситуація у світі досить мінлива. Тому кожна країна, яка, зазвичай, не бажає утримувати чужі армії, утримує належним чином свою, національну. Впевнений: попри всі дипломатичні, інші важливі чинники, за допомогою яких вирішують питання національної безпеки, армії були, є і, мабуть, ще дуже довго будуть її вирішальними гарантами. З цієї причини навіть ті країни, що входять до військових блоків, підтримують свої збройні сили належно. Наприклад, Туреччина є членом НАТО, і в разі агресії проти неї інші його члени захищатимуть її. Проте ця країна асигнує на потреби оборони сім відсотків ВВП, а з донедавна переходить від закупівлі військової техніки до її виготовлення на власних підприємствах. Щоправда, за ліцензіями.
— Ваше ставлення до вступу України в НАТО?
— Звісно, особисто я обома руками за таке рішення. Бо ще жодна країна за всю історію людства не придумала кращого варіанта гарантування власної безпеки як «кооперація» з іншими. І ми тут не виняток. Але мусимо визнати, що членство в Північноатлантичному альянсі нам не світить. Принаймні найближчим часом.
— Чому? Можливо, з часом влада змінить своє ставлення до цієї проблеми?
— У тому, що її світогляд зазнає істотних змін, я глибоко сумніваюсь. А якщо так і станеться, то є інші чинники, які вона не в змозі ігнорувати. Наприклад, перебування в Криму Чорноморського флоту Росії. А до НАТО, нагадаю, країн, які мають на своїх теренах іноземні військові бази, не приймають. А це означає, що, підписавши так звані харківські угоди, Україна прирекла себе на позаблоковий статус на найближчі 42 роки. Втім, їх можна з часом денонсувати, що обіцяла зробити опозиція в разі повернення до влади. Але...
До неї ще потрібно повернутись. Якщо так і станеться, то на шляху денонсації, впевнений, виникне чимало проблем, про які опозиція, напевне, хоч і здогадується, проте воліє не говорити.
— Що залишається робити Україні для гарантування національної безпеки, зокрема зміцнення обороноздатності?
— Тут є кілька варіантів. Щодо членства у системах колективної безпеки ми з'ясували. Важлива роль покладена на дипломатів, нам потрібно активізувати свою участь у роботі різних впливових міжнародних організацій, зокрема ООН, ОБСЄ тощо. Словом, маємо, висловлюючись військовою термінологією, поле для маневру. А ще — зайнятись, нарешті, проблемами власної армії.
— Хотілося б, Валентине Володимировичу, почути про це детальніше. Зокрема, як і чи можна взагалі зупинити процес деградації армії?
— Можна. Для цього непотрібно якихось особливих заходів. Міністерство оборони має позбутися функцій, не властивих йому. Наприклад, охорони складів, баз, де зберігаються боєприпаси, непридатні для використання за призначенням. Адже для їх охорони та обслуговування відволікають тисячі солдатів, витрачають мільйони гривень.
Світова практика свідчить: 50 відсотків військового бюджету країни витрачають на утримання армій, а 50 — асигнують на їх технічне оснащення, проведення навчань — ті заходи, які мають безпосередній вплив на боєготовність армії.
А що у нас? На закупівлю військової техніки, озброєнь витрачають у межах 10%, а решта, тобто 90% оборонного бюджету, витрачають на утримання війська. Зокрема, харчування, обмундирування, грошове утримання особового складу. Розумію, що без цих витрат аж ніяк не обійтися. Але такої диспропорції не повинно бути. Досягти цього можна лише за рахунок збільшення суми на ті заходи, про які вже йшлося. Поки що маємо те, що маємо, як каже відомий політик. До речі, ситуацію у війську намагався змінити Анатолій Гриценко, за часів керівництва якого військовим відомством відбулися певні позитивні зміни. Однак Анатолію Степановичу було відведено обмаль часу і коштів. До того ж політична ситуація в країні не сприяла результативним реформам у Збройних Силах. Бо ж реформи, як і гроші, не люблять політичних збурень.
— Отже, екс-міністр оборони Євген Марчук мав рацію, стверджуючи, що ті бюджети, які формуються протягом усіх 19 років для військового відомства, були і є бюджетами проїдання?
— Цілком згоден із Євгеном Кириловичем. На жаль, за минулі роки ми надто багато проїли, забули, що техніка, озброєння мають здатність старіти, а різні фонди з майном — вичерпуватися. Якщо така тенденція триватиме й надалі, то ми незабаром опинимося біля розбитого корита. Щоб так не сталося, треба кардинально змінити погляди на проблеми обороноздатності. Наприклад, нині чисельність Збройних Сил України становить 200 тисяч чоловік. А реально, зважаючи на міжнародну ситуацію в світі, ймовірність виникнення найближчим часом воєнних загроз Україні, а також — і це головний чинник — економічну ситуацію — нам достатньо і 120–150 тисяч. Принаймні на найближчу перспективу. Проте це має бути не звичайне механічне скорочення, а таке, котре супроводжуватиметься збільшенням фінансових вливань у ЗС, які вкрай важливо зосередити на тих напрямках, які є нині стратегічними у зміцненні обороноздатності України.
Який рік поспіль ми чуємо про роботи, що ведуть над створенням корвету, такого потрібного нашим Військово-Морським силам. Час спливає, а корвета як не було, так і нема. І невідомо коли буде. Адже той шлях, який він має пройти від ескізу до спуску на воду, становить 3–5 років. Те ж саме можна сказати і про розробку «Сапсана» — зенітного ракетного комплексу, здатного надійно прикрити Україну з повітря. Зважаючи на його можливості, він міг би бути основою неядерного щита України. Не переповідатиму всі ті негаразди, які супроводжують цей проект, а скажу лише, що далі розмов справа не рухається. Як не рухається вона і стосовно інших зразків озброєння — високотехнологічних і сучасних, здатних підняти нашу обороноздатність на якісно новий рівень. А так, ще раз наголошую, бути не повинно.
— Останнім часом намітилося зближення України і Росії в багатьох галузях діяльності. Прихильники такої співпраці кажуть, що вона, в тому числі і з питань військово-технічного забезпечення ЗС, є дуже корисною для нас. А як Ви думаєте?
— Скажу так: все залежить від умов співпраці. Якщо ми не виступатимемо в ролі молодшого брата, сировинного додатка, то я категорично проти. Ну а коли співпраця будуватиметься на паритетних, взаємовигідних умовах, то, звісно, тільки «за».
Зауважу, що останнім часом Росія втратила і продовжує втрачати багато позицій у науково-технічних розробках, особливо тих, де застосовують надсучасні технології. Свідченням цього може слугувати факт, що нині росіяни ведуть переговори з Францією щодо придбання кількох фрегатів, хоча не так давно на її підприємствах будувалися надсучасні — як на той час — бойові кораблі, в тому числі і авіаносії.
— Зустрічаюсь з Вами не вперше. Так ось, хотілося б і цього разу почути Ваші прогнози щодо майбутнього українського війська.
— Усе залежить від політичної волі керівництва країни: якщо воно її виявить і як слід займеться реформуванням армії, то навіть за нинішньої економічної ситуації це позначиться на його спроможності виконувати покладені на нього завдання. Якщо ж цього не станеться, то з часом може бути так, що керівництво виконуватиме здебільшого бутафорські функції, потрібні для проведення військових парадів. Але ж армії існують не для цього...
Інтерв'ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»