ГАРМОНІЯ КУЛЬТУРНОГО ЛАНДШАФТУ
«...природа —
Не слепок,
не бездушный лик.
В ней есть душа,
в ней есть свобода,
В ней есть любовь,
в ней есть язык».
Федір Тютчев
1.
Що таке ландшафт? Загалом ландшафт — складне природно-соціальне явище, сучасний феномен. Як просторово-часове утворення він у кожному окремому історичному зрізі свого розвитку (еволюції) характеризується певним динамічним станом.
Дедалі більш визнаним стає уявлення про ландшафт, як про земне утворення, до якого, крім природних, входять історико-культурні (матеріальні й духовні) складові, а також сліди життєдіяльності людини (городища, кургани, ділянки історичного культурного шару тощо).
Усе більшого значення у нашому житті набувають такі ландшафтні властивості та ознаки, як естетична привабливість (атрактивність) пейзажу, його розмаїття, барвистість, унікальність, мальовничість. Як заспокійливо, меланхолійно, поетично сприймається жаб'яча «симфонія» надвечір'я, вранішнє багатоголосся пташиного співу, шелест листя і гул лісу перед грозою, дзюрчання гірського струмка за стінкою туристського намета, грізний клекіт водоспаду. Як заворожує після літнього дощу гра кольорів веселки у променях сонця, насторожує, віщуючи зміну погоди, миготіння і відблиск зоряного неба, приглушений подих вітру.
У ландшафті закарбувалася пам'ять про минуле, у ньому живі добро, мораль, інтелект. Тобто він є природно-історичним, у ньому закладено безцінний інтелектуально-гуманістичний ресурс.
Інтегроване розуміння ландшафту як цілісної природно-культурної системи дає змогу говорити про територіальну сумісність природної й культурної спадщини українського народу.
Отже, нинішні ландшафти (етнічні, національні) можна трактувати як асоціативні, інтегральні, водночас історичні системи, в основі — природні. Втім, подібне розуміння ландшафту відображено в Європейській ландшафтній конвенції (Флоренція, 2000), ратифікованій Верховною Радою України. Цією конвенцією ландшафт визначається «як необхідний компонент людського середовища, відображення різноманіття культурної й природної спадщини, та основи ідентичності». Йдеться про гармонію природи і культури як земних явищ, географії та історії як галузей знань, простору і часу як категорій філософії.
Що таке гармонія, гармонійність? В естетиці («філософія мистецтва», «філософія відчуттів») гармонія — складова поняття краси. У Давній Греції її розглядали ледь не як основу прекрасного. Це одна з найвиразніших естетичних категорій, що трактується як найвищий рівень впорядкованого різноманіття, хаосу. До слова, хаос в античних греків був ідеалом краси.
Гармонія як явище, динамічний стан суспільних і природних процесів передбачає порядок (упорядкованість, благоустрій), відхилення від якого викликає дисонанс (порушення гармонії).
Професор Джей Епплтон із північної Англії у книжці «Переживання ландшафту» доводить, що природний ландшафт потрібно не лише споглядати, а й відчувати кожним своїм нервом. Це не кожному дано, це від Бога — бути причетним до високої краси. З цього приводу видатний англійський філософ і культуролог ХІХ ст. Джон Рескін вважав, що тільки розвинуті люди можуть бачити красу (гармонію) пейзажу. Це почуття має вроджену природу.
Так само з історією. За твердженням англійського дослідника Арнольда Д. Тойнбі, історію слід не просто читати, розуміти (цього замало!), а психологічно переживати (як говориться, всіма фібрами душі). Так, Микола Гоголь, піднімаючись на Голгофу, намагався відчути те, що переживав Ісус Христос. Йдеться про гармонію (благодатний спокій) в людській душі.
Можна твердити, що пейзажні властивості ландшафтів відображуються при їхньому спогляданні в зорових образах людини, в яких акумулюється не тільки інформація, що допомагає їй орієнтуватися в довкіллі, а й важливі для неї цінності, формуючи гармонійне з природою світосприйняття.
2.
Що таке пейзаж, сприйнятий людиною? Пейзаж можна трактувати як зоровий естетичний образ ландшафту, що відкривається перед спостерігачем із панорамних місць (арен) або видових (оглядових) точок.
Вважається, що образ ландшафту існує в уяві спостерігача і властивостях ландшафту, які викликають у людини певні асоціації. Так, український краєвид і польський krajobraz — відповідники німецькому die Landschaft. А ландшафт у науковій інтерпретації та художній сфері останнім часом є не таким собі простором, а образом, у якому він постає.
Компромісною формою наближення дикої природи до сучасного «Homo sapiens sapiens» та пізнання її незайманої краси нині стає екологічний туризм (екотуризм), здійснюваний на рекреаційних територіях національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, ландшафтних заказників тощо. Власне, в основі екотуризму — прагнення побути «наодинці з природою», можливість усамітнення.
Створення умов для екотуризму є однією з головних функцій національних природних парків України, які організовують на територіях мальовничих ландшафтів із унікальними об'єктами та явищами природи, що задовольняли б культурно-естетичні потреби відвідувачів, сприяли їхньому оздоровленню і відпочинку, розширенню природознавчого світогляду.
Гармонійне співіснування людини, природного середовища та рекреаційної інфраструктури, тобто коли елементи благоустрою (дорожньо-стежкова мережа, лавки тощо) гармонійно поєднуються з природними компонентами. За словами відомого вченого-географа В. Сочави, таке поєднання називається «співтворчістю людини і природи».
Тож екотуризм, як стиль, спосіб життя певної категорії людей своїм «природним» наповненням близький до пасторалізму, що відображує риси характеру людських натур, схильних до отримання естетичного задоволення від перебування у природному ландшафті. Екотуристи, певна річ,— пасторалісти, бо віддають перевагу незайманій чи малозміненій природі.
Зразком гармонійного, досконалого поєднання людини та природного середовища є садово-паркове мистецтво, або ландшафтна архітектура. У цьому випадку штучно створені художні елементи (витвори мистецтва) розміщуються людиною у природному ландшафті. Цим самим довершується зовнішній колорит і внутрішня структура створюваного у лоні природи культурного ландшафту. До того ж садово-паркове мистецтво — найбільш захопливе, котре найбільше діє на людину із усіх мистецтв.
Як еталони зазначеної «співтворчості» можуть розглядатися парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, в яких твори архітектури, скульптури чи кераміки продумано поєднуються, наприклад із куртинами підстрижених дерев, ґротами, побудованими з грубо обтесаного каменю, потічками з рукотворними меандрами. Тобто свідомо «вмонтовуються» у пейзаж місцевості, стаючи спільним витвором людини і природи.
3.
Ще у гомерівські (найдавніші) часи Давньої Греції (до кінця VІІІ ст. до Р. Х) ландшафтно-паркове мистецтво мало утилітарне (заняття спортом, театралізовані видовища) або релігійно-культове (парки-святилища) спрямування. Гармонію (краса) ландшафтів священних гаїв брали за основу та необхідну ознаку їхньої святості. То були так звані святилища-німфеї. Зазвичай центральне місце в них займали естетично оформлені водні об'єкти (ставок, водоспад, ґрот із озерцем). Принципи ландшафтної гармонії святилищ-німфей «творчо» впливали на територіальну організацію парків Стародавнього Риму та середньовічної Європи епохи Ренесансу.
У класичний період давньогрецької культури (V–IV ст. до Р. Х.) спостерігався пишний розквіт садово-паркового мистецтва. У довколишній ландшафт ідеально вписувалися старогрецькі театри. Особливого розквіту садово-паркове мистецтво досягло в епоху еллінізму (ІІІ–І ст. до Р. Х.). Елліністичний ландшафтний парк утратив культове, релігійне значення (яке він мав) і перетворився на ландшафт для відпочинку і розваг.
Однак, на відміну від «рекреаційних» ландшафтів Вавилону, призначених для відпочинку знаті, у древній Елладі вони використовувалися для розваг вільних громадян. Саме естетичні смаки звичайних еллінів ґрунтувалися на ідеї гармонії, міри, стриманості, тоді як у вавилонської знаті — на безмірній розкоші, показному достатку. Ці смаки позначалися і на територіальній конфігурації, організації та гармонії структурних частин ландшафтних парків, у яких поєднувався регулярний стиль (прямолінійні доріжки, алеї, колонади, тераси) з нерегулярним (ґроти, штучні пагорби, ставки).
У Стародавньому Римі ландшафтно-паркове мистецтво розвивалося трьома шляхами: сади-парки біля помешкання патриція, громадські парки і заміські вілли.
Ландшафтний парк житла патриція формувала колонада навколо внутрішнього двора у вигляді партеру з квітами, кущами, невеликими деревами (самшит, тис, кипарис), яким підстриганням надавали форму для гармонії з архітектурою довколишніх будівель.
На відміну від античних греків римляни, прагнучи жити поза містом (оскільки їхні міста вже у ІІ–І ст. до н. е. були перенаселені), будували заміські вілли. Ландшафти вілл займали все узбережжя Неаполітанської затоки та Адріатичного моря.
У межах вілли конфігурація природного ландшафту поєднувалася з регулярним садово-парковим плануванням. Улюбленою геометричною фігурою при цьому було півколо дерев із квітником посередині. Здебільшого схиловий ландшафт вілл Адріатичного узбережжя доповнювався терасою.
Нині у світі існує два основні стилі паркового будівництва, що склалися історично, увібравши в себе все створене в минулому: французький (регулярний, геометричний) та англійський (пейзажний, ландшафтний).
4.
Парки французького (регулярного) типу створювали з суворим дотриманням природної симетрії (пишних партерів, парадних алей, бордюрів тощо) і використанням різних архітектурних споруд: басейни, фонтани, каскади, скульптури. Дерева і кущі були лише декоративним доповненням — їм надавали вигляду різних геометричних фігур. Цей тип паркового будівництва має прадавню історію: Древній Єгипет, Ассірія, Вавилон, Персія, Індія,...Франція.
Із парків регулярного стилю зі світовим іменем назвемо парки у Санкт-Петербурзі, Царському Селі, в Архангельському під Москвою тощо.
У Києві найстарішим регулярним парком є Міський сад (у минулому — Царський сад, Першотравневий парк), розташований на схилах дніпровських пагорбів між нинішніми Маріїнським і Хрещатим парками. Парк було заплановано за проектом, розробленим у 1748 р. під керівництвом архітектора Б. Ф. Растреллі. У 1848 р. у ньому прокладено алеї й доріжки, що вели від Маріїнського палацу до великого розарію — «Долини троянд». На її місці нині стадіон «Динамо». Тут також знаходився відомий на весь Київ кафешантан «Шато-де-Флер». Петровська алея, прокладена на початку минулого століття, відокремлювала Царський сад від Купецького (Хрещатий, Піонерський парки). Над нею у 1910-му перекинули виготовлений на заводі Гретера і Криванека (зараз — «Більшовик») міст, який (реконструйовано уже) у народі (суперечливо, а може, справедливо) називається Чортовим, Поцілунків, або Кохання.
Наприкінці XVIII cт. регулярний тип парків змінюється ландшафтним, який зародився в Англії. До парків англійського стилю належать Павловський і Гатчинський біля Санкт-Петербурга, Леніно під Москвою, «Софіївка» в Умані, «Олександрія» у Білій Церкві, дендропарк «Тростянець» на Чернігівщині. У Франції парк Моно, Ерменонвіль, Англійський парк Малого Тріанону у Версалі, у Німеччині парки Верлітц і Мускау (з найвідоміших).
У ландшафті англійського парку такі «класичні» естетичні категорії, як регулярність, міра, пропорція, симетрія, що були притаманні французькому стилю, доповнилися новими категоріями: мальовничість, природність, унікальність. Власне останні три категорії почали «визначати моду» у трактуванні краси ландшафту десь із середини ХVІІІ ст. За основу брали італійський ландшафт із картин художників-пейзажистів ХVІ–ХVІІ ст. із хвилястим, слабо пересіченим рельєфом, хаотично розкиданими перелісками, водними гладями озер, лагідними водоспадами, чудовими панорамами і перспективами. Приблизно так уявляли тоді «райський» ландшафт.
Найвидатнішими ландшафтними архітекторами (дизайнерами) того часу були англійці Вільям Кент і Ланселот Браун. Віддзеркалюючи смаки романтизму ХVІІІ ст., вони ввели у ландшафтні парки іррегулярність і романтичність.
Англійські парки почали називати ландшафтними, пейзажними, романтичними. В них зелені насадження становлять основні елементи композицій, узгоджені з рельєфом і загалом пейзажем місцевості. Прямі алеї класичного французького парку змінилися звивистими стежками і куртинами. Штучні фонтани і водойми регулярного типу було замінено на романтичні каскади, водні потоки яких переливалися через розсипи каміння, а у бризках води заломлювалося сонячне проміння, відбиваючи кольорами веселки.
Спершу англійські парки мали сумний вигляд. І досі залишилися дерева плакучої форми. А пірамідальна форма крони налаштовувала на зосередженість (погляду до Всевишнього, на небі). В композицію також вводили мотиви пошанування минулого (могили з надгробними пам'ятниками, руїни замків тощо). Надалі вирішальним чинником краси стала мальовничість. Відповідно й паркові ландшафти набули мальовничого вигляду.
Поділ парків на зазначені два типи (класичний французький і романтичний англійський) умовний. Він існував до ХІХ ст., а далі відбулося змішування цих двох контрастних смаків. Так, у Алупці, у знаменитому парку графа Воронцова маємо дві частини парку: верхню — мальовничий англійський парк, і нижче палацу — французький парк із регулярним плануванням. У Києві Маріїнський парк, який закладено 1874 р., також змішаного типу. У бік Хрещатика він англійський, а до метро «Арсенальна» — регулярний французький. Смак до контрастів ландшафтів можна вважати за ознаку паркового мистецтва ХІХ–ХХ ст.
P. S. Гармонія творчо окультуреної природи (з відтвореними дерев'яними церквами!), що зберігається у межах заповідних територій та об'єктів, нині все більше стає безцінним еталоном, мірою і критерієм прекрасного. Унікальні садово-паркові пейзажі мають охороняти і зберігати як пам'ятки національної гордості й становити найцінніші перлини природно-культурної спадщини кожного етносу.
Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»