ДРАМА В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ ТА БІЛЯ ОБЕЛІСКА
Кожен із нас колись навчався у школі або навчається зараз. А ті, в кого за партами сидять діти чи онуки, можна сказати, стали школярами знову. Отже, тема ця безпрограшна, бо хвилює надто багато людей. Так вирішила художній керівник театру «Відкритий погляд» Ксенія Ромашенко, взявшись до постановки вистави «Ніч після випуску» за мотивами повісті російського письменника Володимира Тендрякова. Днями її прем'єра відбулася в приміщенні театрального центру Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Молодого режисера Ксенію Ромашенко, здатну на рішучі кроки, в тому числі й експерименти, не злякало і те, що 2008 року в керованому нею театрі вже ставили інсценівку цього ж твору — «Гра в життя». Однак та вистава й нинішня зовсім різні. Чому?
А тому, що в основу сюжету попередньої постановки покладено історію про те, як кілька молодих людей після випускного вечора вирішили пограти в азартну гру — сказати правду одне одному в очі, висловивши свої думки про кожного. Проте у повісті Тендрякова є ще одна важлива сюжетна лінія — непроста розмова педагогів, вражених виступом на випускних урочистостях відмінниці Юлії Студьонцевої. «У минулій виставі за цим твором ми розглянули лише проблеми молоді, а зараз вирішили глибше зануритися у цю багатогранну тему»,— сказала на післяпрем'єрній прес-конференції Ксенія Ромашенко.
Тож у виставі паралельно розгортаються дві дії. Місце однієї — вчительська, а другої — міський обеліск, біля якого вночі зібралися колишні однокласники. І тут, і там точаться суперечки, в яких часом народжується істина, відбуваються певні відкриття і прозріння, і зрештою дорослішають та мудрішають люди. Навіть ті, чий паспортний вік є далеким від юнацького.
Стартовим сигналом до всіх оцих моральних пошуків став абсолютно непередбачуваний виступ Юлії Студьонцевої — дівчини, в особі якої педагоги звикли бачити втілення власних мрій про ідеального учня (такий собі «пионер — всем детям пример») і, звісно, винагороду за немарно витрачені зусилля. Одне слово, навчання Юлії було відмінним, а поведінка — зразковою.
І ось, уявіть, надія й опора педагогів наважилася заявити, що вона, мовляв, просиділа десять років у школі, немов у норі. А тепер перед нею багато доріг, але вона не знає, якою з них іти, бо в навчальному закладі вчили тільки предметів, але не дали інших життєво важливих знань.
Тема, яка стала центром тривалого обговорення вчителів — чи здатна радянська школа (у пострадянської проблем не менше) виховати не лише носія певної суми знань, а й повноцінну людину — актуальна для різних часів і країн.
Це підтверджує бліц-опитування, яке провели на київських вулицях митці театру «Відкритий погляд», поки тривали репетиції нової вистави. Запитання, які ставили людям про школу, та їхні відповіді глядачі мають нагоду прослухати в інтервалах між сценами спектаклю. В умовах драматично напруженої сценічної дії такі перерви для роздумів і аналізу потрібні й корисні.
Ксенія Ромашенко вдалася до цікавого, але складного для акторів постановочного прийому. Шістьох випускників і п'ятьох педагогів зіграли...чотири актори. Тобто кожному дісталось у середньому дві ролі, а на додачу слова автора. Тому я не могла утриматися від запитання, як було молодим артистам вправлятися з таким специфічним завданням. Наведу їхні відповіді.
Станіслав Жирков: «У роботі було багато труднощів. Та ми намагалися їх долати. Переглянули багато художніх, документальних фільмів про школу. Спробували згадати і втілити власні спогади про цей період життя. Звісно, ще не все вдалося, але будемо й далі працювати над виставою».
Богдан Любомирський: «Стикалися, крім творчих, із технічними проблемами — уявіть, як важко брати до рук дошку вагою 70 кілограмів, особливо, коли хтось по ній бігає. Стали сильнішими».
Олена Шверк: «Так, нелегко доводилося, у мене й досі спина в синцях. Але Ксенія Геннадіївна з нами дуже багато працювала. Це взірець того, скільки праці може вкласти режисер у виставу».
Критики називали «Ніч після випуску» повістю-диспутом, твором граничної соціальної загостреності. Однойменна сценічна робота театру «Відкритий погляд» повною мірою доносить до глядача цей авторський задум.
Суперечки її юних героїв часом набувають такої гостроти, що замислюєшся: хто ж має рацію? Надто вже неоднозначні питання порушують, аби можна було дати однозначну відповідь. А може, взагалі не грати в «правду в очі» й вважати цю гру забороненою? Так живе багато хто з дорослих, і свій вибір вони іменують дипломатією...
Та хоч би як запекло шукали правди герої, інколи актори переграють — на кону забагато галасу, метушні, зайвої жестикуляції. У деяких сценах емоційний градус усе ж варто знизити. Адже тихі, проникливі інтонації, інші прийоми щирої гри можуть бути кращими виразниками сильних почуттів і переживань. Віриться, що у подальшій праці над виставою митці дослухаються до моєї думки.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- НОЧІ НЕСТРИМНОЇ ТВОРЧОСТІ
- НОВА РОБОТА АНДРІЯ ЖОЛДАКА
- ФАСАДИ ДВАНАДЦЯТИ СТОЛИЧНИХ БУДИНКІВ РОЗМАЛЮЮТЬ ГРАФІТІ
- НА ДИТЯЧОМУ ЄВРОБАЧЕННІ ПЕРЕМІГ УЧАСНИК ІЗ ВІРМЕНІЇ
назад »»»