АЛЛА ПОПОВА: «БОГ ДОПОМАГАЄ ТОМУ, ХТО БАГАТО ПРАЦЮЄ»
Народна артистка України співачка Алла Попова незмінно вражає стрункістю, молодістю й усміхненістю. За цими «параметрами» вона мало чим відрізняється від студенток, яких навчає в Національному університеті культури і мистецтв. А от стосовно голосу і майстерності будь-кому фору дасть.
Пані Попова рано відчула покликання й рано стартувала: ще в студентські роки співала у джазовому хорі. Професійну співочу діяльність почала 1986 року першим гастрольним туром по Східній Німеччині містами Лейпциг, Берлін, Потсдам, Дрезден у супроводі свого естрадного гурту «Живі джерела». В 1989 р. Алла Попова робить другий тур по тих самих містах Німеччини плюс Франкфурт-на-Одері. Маючи не тільки музичні здібності, а й акторський талант, 1989-го виборює титул «Міс Кіношанс» і стає переможницею однойменного конкурсу. Згодом Алла — дипломант «Слов'янського базару-92», на «Червоній руті-93» посідає друге місце. Влітку 1996 року вона отримала Головний приз FIDOF на міжнародному фестивалі «Голос Азії», а також здобула для України титул «Королева Голосу Азії».
Відтоді річка творчості на ім'я Алла Попова тільки глибшає і стає потужнішою, а музичні краєвиди обабіч ваблять чарівністю завдяки працелюбству, смаку і друзям — поетам і композиторам.
Нині Алла Попова не тільки активно концертує, а й багато чого встигає супутнього. Вона — автор і ведуча телевізійної музично-розважальної програми «Рондо, або Фото на згадку» на каналі КДТРК. Голова журі міжнародних фестивалів: «Шоу-Західний регіон», «Молода гвардія», «Повір у себе», «Зоряні мости», входить до складу журі міжнародних фестивалів: «Мальви» (Польща), «Сузір'я Будапешта», «Сузір'я Відня», «Сузір'я моря» (Болгарія), «Гірське сузір'я» (Словаччина). Її майстер-класи проходять в Україні та за її межами.
Як доцент кафедри музичного мистецтва естрадного співу КНУКіМ, вона виховала не одну плеяду зірок української естради.
Її дискографія складає дванадцять альбомів. У репертуарі понад триста пісень.
— Пані Алло, є враження, що в нашому медіа-просторі, а отже в мистецькому, не існує нікого, крім так званих телезірок і ще кількох пробивних, але безголосих стрибунців немолодого віку.
— Гадаю, що всі телевисуванці — лише фон для артистів, котрі давно є взірцем справжнього професіоналізму, яких важко вибити з сідла. Зараз усі, у кого є рот, хочуть співати, прагнуть швидкої слави. ТБ, за невеликим винятком, плодить барвистих метеликів-одноденок. Насправді талановитих не так багато. Справжні артисти не люблять слово «зірка», для них найкраще звання — професіонал. Набуваючи величезного творчого багажу, вони стають заслуженими і народними артистами, доцентами і професорами, виховують зміну. Їхній пісенний матеріал успішно конкурує з будь-якими новаціями, в тому числі з тими, що впроваджують на «фабриці зірок». Там також можна зустріти непересічні обдаровання. Коли мої учні перемагають у різних проектах, я вельми радію. Все роблю для того, щоб вони ставали професійними співаками.
— Проте не факт, що саме таланти проб'ються.
— Так, неймовірно важко пробитися без фінансової підтримки. Елементарно замовити пісню, зробити аранжування і запис у студії — це вже чималі кошти. На щастя, декому дано не тільки співати, а й писати пісні, аранжувати, у мене є такі студенти. Вони — майбутнє нашого пісенного мистецтва.
— Де реалізує свій дар Алла Попова?
— Мене можна почути щотижня на будь-яких концертах у Києві, в Україні й за кордоном — як співачку і ведучу концертних програм. Іноді бувають великі випробування, як, скажімо, на грандіозному концерті, присвяченому Дню Конституції, що відбувся на центральній сцені держави — на Майдані Незалежності. З десятої ранку до десятої вечора я ще з одним ведучим — журналістом Ярославом Понурком — вела цей концерт (у межах якого проводили фестиваль «24 карати мистецтва»), наприкінці ще зробила два виходи як співачка. Звичайно, важко фізично вистояти в літню спеку дванадцять годин в ім'я мистецтва, але дійство було чудове. Мені здається, я так загартована, що у своїй творчій юності не витримала б навантажень, які витримую тепер. Отже, роботи багато, тому Бог дає мені сили.
Хоча я все життя співаю, це моя найголовніша професія, але цього мені замало. Маю ще професійне хобі телеведучої. У Київській державній телерадіокомпанії я понад три роки веду авторську програму «Рондо, або Фото на згадку». На ній перебувало понад сотні гостей, всі найкращі люди України. Мета програми — пропаганда національної культури, піднесення творчості корифеїв української сцени: видатних співаків, акторів, композиторів, поетів, діячів мистецтв, талановитої молоді.
— Як виникла ця програма?
— Запропонував спробувати редактор музичних програм Олександр Кульчицький, він сказав: «Ти добре спілкуєшся у прямому ефірі як гостя. Чому б не спробувати самій вести програму, ще й у прямому ефірі? То як?» Я відповіла: «Не знаю, треба спробувати». — «Спробуй». Ми пожартували, на тому й скінчилося. Потім мені нагадали про мою обіцянку. Я спробувала — і пішло-поїхало.
— Ви, певно, пам'ятаєте запрошену першу персону?
— Звісно, її не можна забути. Це народний артист України Віктор Шпортько, єдина людина, котра була у мене в програмі тричі: двічі сама і зі своїм талановитим сином співаком Олексієм. Шпортько дав добрий старт програмі «Рондо, або Фото на згадку», бо в нього легка рука, світлий розум і щира душа.
— Чи правда, що Ви не співаєте кавер-версій?
— Так, у мене, наголошую, власний репертуар. Це означає, що я не співаю пісень після когось. Гадаю, не можна ставати зіркою на чужих шлягерах, треба, щоб тебе запам'ятовували, любили саме за твої пісні. Бо коли я співатиму всесвітньо відомий шлягер, то публіка аплодуватиме не мені, а пісні, яку виконували п'ятдесят або тридцять років тому. Якщо публіка шаленіє і кричить «Браво!» моїм пісням, тим паче авторським, тоді я на тисячу відсотків щаслива. Вважаю, це правильний хід. Не треба чиїсь лаври вішати собі на шию. Для мене — це питання честі. Отже, я використовую власний репертуар, який пишу сама, або пісні для мене створюють відомі поети і композитори, їх співаю тільки я і більше ніхто.
Нині готую до виходу одразу два альбоми. Україномовні й російськомовні пісні написано в різних стилях: арт-рок, фолк-рок і новий шансон. Щоправда, ще можливі перетасовки.
— Що таке «новий шансон»?
— Шансон народився у Франції, це оспівування любові й життя в усій їхній повноті. У нас шансон перетворили на лірику тюремних нар і зони, бо півкраїни сиділо за колючим дротом. Нині відбувається повернення до первородства, до першоджерел, отже, новий шансон — це благородство почуттів.
Я стала, як у юності, писати музику, публіка добре сприйняла пісні «З Новим роком, моє кохання», «Не моя провина», «Мамо, посміхнись», «Я збудую дім». Утім, основа мого репертуару — твори знаних майстрів: композиторів Кирила Стеценка, Олександра Мельника, Ірини Кириліної, Андрія Шустя, Юрія Дерського, Володимира Домшинського, поетів Степана Галябарди, Вадима Крищенка, Інни Рогози, Володимира Цибулька, Бруни, Галини Чорноволос.
У певний момент я відчула, що на моїх концертах не вистачає нової фінальної пісні. У мене їх чимало, але їм уже років по десять. Тож вирішила написати сама. Патріотичну. Це важлива і відповідальна тема, складно написати саме патріотичну пісню, щоб вона була не просто лозунгом, як колись у радянські часи «Партия — наш рулевой», «Ленин, партия, комсомол». Нині це без сміху і жаху слухати неможливо. Хоча ми в це вірили, співали. І згадуємо ті наївні роки з добротою. Проте досвід, життєва мудрість допомагають обминати помилки, зокрема при створенні патріотичних пісень. Не ідеологією треба керуватись, а любов'ю. Інакше ніхто не повірить. Патріотизм — це любов до матері, ближнього, до землі. Треба не тільки з любов'ю заспівати, а й вибрати максимально теплий текст, створити таку щиросердну красиву мелодію, щоб вона зачаровувала слухачів. Я спробувала це зробити на слова поета Вадима Крищенка «Моя країна — Україна». Пісня прозвучала на День Незалежності.
— Це правда, що Ви не шкодуєте часу і сил на благодійні концерти?
— Мені навіть кажуть: «Навіщо так багато ти цим займаєшся?» Напевно, тому, що життя коротке і треба встигнути зробити чимало добра, а не витрачатися на метушню, інакше потім пошкодуєш, коли потрапиш в інше життя. У когось гроші, перепрошую, це ерогенна зона, я не стверджую, що ставлюсь до них зверхньо, але сенс життя в іншому. Ми щасливіші серед здорових людей, кількість яких треба збільшувати. Я проводжу доброчинні мистецькі заходи для дітей-сиріт, дітей-інвалідів, для «Центру дитячої кардіології та кардіохірургії», Українського товариства сліпих, для ветеранів Великої Вітчизняної війни, ветеранів Чорнобиля. Цим людям обов'язково треба допомагати, якщо не фінансово, то творчо. Коли запитують про гонорари за виступи, відразу відповідаю: «Тільки не кажіть мені про гроші, для таких людей я співаю безплатно».
— Наші митці часто бідкаються на те, що у хворій країні хворий шоу-бізнес. А Вам через які конкретні проблеми доводиться продиратися?
— У мене змалку є принцип: не скаржитися. Мене, жінку, бува, дивує, коли наші співаки-чоловіки бідкаються без кінця, плачуть і ниють. Можливо, я і хотіла б поплакати комусь в жилетку, але скаржуся хіба що собі, або вдома обговорюю проблеми. Вважаю, треба вперто робити свою справу. Намагаюся не спинятися. Коли є бодай два-три дні відпочинку, починаю нудитися.
Якщо здаюсь інколи суворою, то тільки в справі. В особистому житті надалі залишаюсь лагідною і пухнастою. Треба все ж розрізняти: особисте життя — творчість — службові справи. В ділах не можна не бути твердою, інакше нічого не встигнеш. Однак діловитість не повинна затьмарювати людяність. Обов'язково має бути повага до себе і людей, з якими працюєш. А суворість... це, можливо, самоконтроль. Якщо я публічна людина, то маю постійно думати, що говорю, втім, це вже на підсвідомості: я звикла, згідно зі своїм вихованням відповідати за наслідки власних слів і вчинків. Не можна ображати людей, образи повертаються. Іноді спостерігаєш, як якийсь «зірковий мен» чомусь дозволяє собі сплеск негативних емоцій в публічному місці. Потім у всіх зіпсований настрій, а він розрядився, йому добре. Отакий енергетичний вампіризм. Це неприпустимо для артистів і людей інших професій.
Через які проблеми я продираюсь?
Щоб хотіти щось від держави, треба самому суттєве робити. Веду телепрограму, в якій пропагую національний продукт, точніше цвіт української нації. Роблю це благодійно, тобто не за зарплату. Дуже хочу, щоб восторжествувала справедливість — і наші українські артисти мали право на безплатну ротацію музичних здобутків на всіх українських телеканалах. Чому держава не втручається? Вона має своїх дітей любити так, як любимо її ми (тому так затято працюємо). Порівняймо з Францією, де національному продуктові надано дев'яносто відсотків ефірного часу і лише десять — іноземним виконавцям. У нас на практиці все навпаки.
— Алло, додамо веселих нот у нашу бесіду. Розкажіть про накладки і казуси?
— Весело стає згодом, а от у процесі... Якось під час прямого ефіру зателефонувала бабуся років 95-ти. Раптом щось сталося з телефонним апаратом, його не можна було вимкнути. А глядачка одне й те саме речення прокручує по колу, щось говорить паралельно з нами, ми не знаємо, що з цим робити, кнопка не спрацьовує. Старенька, «в'їхавши» в ефір, відчуває себе хазяйкою, ми починаємо жартувати, переходимо на іншу тему, а вона своє товче. Зовні виглядало смішно, ніби ми створили заплановану гру, але це був непередбачений експромт, я пережила екстремальні хвилини, тим більше, що жінка говорила не надто приємні речі. Такий він, прямий ефір. Я не боюся різних підступів, мені здається, що на будь-які запитання знайду відповідь. І тоді згладила казус. Я народилася на Покрову, отже, гадаю, мені підвладна будь-яка ситуація, зможу звести її на добро.
На концертній сцені стався такий казус. Коли виникла мода виступати у великих темних окулярах, я привезла ефектні — в яскравих нотах — окуляри з Німеччини. Отже, туфлі з величезною шпилькою, коротка сукня, зоряний плащ. Позаду мій класний гурт «Парадокс». Співаю запальну пісню і, забувши про попередження: «Обережно, там оркестрова яма», елегантно йду, йду вперед і... падаю. Дивом потрапляю між стільцями і пюпітрами. Публіка завмерла, музиканти припинили грати, бо подумали: «Все, зламала шию». Німа пауза. І тут з'являюсь я, стиха промовляючи негарні слова. Піднімалася на сцену під бурхливі оплески, глядачі були щасливі, що побачили мене живою. Відтоді я уважна на сцені й не надягаю темних окулярів. А того разу мої жартівливі музиканти порадили виступати з концертним парашутом.
— Де Вам комфортно поза професією?
— Чудово почуваюся у храмах, які часто відвідую. А нещодавно мої друзі влаштували мені екскурсію по монастирях на Київщині. Це було чудово, душа відчула таку благодать! Ми відвідали монастирі святої Аліпії, святого Пантелеймона, Введенський. У Китаєвій пустині скупалася у джерелі.
Комусь, бува, погано в церкві, щось туди не пускає, а мені там завжди добре, я вдихаю запах ладану, свічок — і на мене сходить душевний спокій. Певно, недаремно в юності (в дев'яностому році) після трагедії у своєму житті, я співала в храмі. Легко читаючи ноти, долала будь-які партії, під керівництвом регента ми за рік вивчили майже всі пісноспіви. Відпочивши душею, потім знову повернулася до мирського життя, в естраду.
— Може, то було щеплення від легковажності в естраді?
— Інколи буваю легковажна (сміється). Про це свідчать деякі мої пісні. Треба собі дозволяти бути пустотливою, грайливою, це зміна настрою. Проте має бути певна межа, щоб легковажність не виглядала комічно — з ганебним підтекстом. Утім, не треба боятися бути смішною, головне — щоб за цим не стояли непристойні вчинки, які знеславлюють людину.
— У кожного є ідея фікс, завтрашня рожева мрія. Що для Вас найсуттєвіше, найголовніше?
— Найголовніший мій проект — моя дитина. Кожна жінка бачить себе у своєму продовженні, й я хочу бачити свою доньку найщасливішою жінкою у світі. Хочу бачити щасливими і здоровими своїх батьків. Хочу багато чого зробити для всіх дітей, котрих навчаю. Хочу створити школу-студію, здатну давати широку освіту і музичний фах.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»