«МІЛЬЯРДИ ВІР ЗАРИТІ В ЧОРНОЗЕМ...»
27 ЛИСТОПАДА —
ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ
ЖЕРТВ
ГОЛОДОМОРУ
Голодомор 1932–1933 років забрав, за оцінками дослідників, від шести до восьми мільйонів осіб.
Харківщина на той час була столична область, куди входили ще нинішні Полтавщина та Сумщина. Більшовики зробили її своєрідним полігоном для проведення свого злочинного умислу. Широке застосування репресій, масові порушення законності, свавілля, знущання над людьми викликали хвилю опору селян Харківщини. Про це свідчать скарги, листи, заяви людей, секретні донесення місцевих органів ДПУ, свідчення свідків голодомору. Доведене до відчаю селянство регіону чинило опір тоталітарному режимові. Розкуркулення було одним із найефективніших методів тотального терору проти селянства. В ті часи, до слова, «розкуркулили» мого 75-річного діда у м. Лебедині (Сумщина), котрий хазяйнував без найманої праці, і відправили на Соловки, де звели з білого світу. І могили не можу його знайти, аби бодай поклонитися. Отака чи подібна доля мільйонів поселян.
1.
Голодомор 1932–1933 був для Харківського регіону трагедією — помер кожен третій житель села. Виходить, учинено акт геноциду. Хоча Москва, звідки йшли диявольські накази упокорення українців, досі його не визнає, все списує на посуху (не було її тоді в Україні й, зокрема, на Харківщині). Про це свідчать очевидці, які дивом урятувалися від голоду.
«Проклинати не можна,— виплескує наболіле Марія Удовиченко з села Мала Ворожба на Сумщині,— але в серці так і клекоче гнів, так і рветься назовні. Владоможці понівечили життя і долю мільйонів, породили брехню і беззаконня. Ті, що давно померли, із собою образи не брали, не заберемо її й ми. Вона буде висіти на совісті наших катів...» Доповнюючи один одного, автори свідчень переповідають страшні подробиці лиходійства, скоєного нелюдами на слобожанській землі близько 80 років тому.
Ці та десятки інших свідчень, зібраних мною на теренах Харківської, Сумської та Полтавської областей, нагадують безодню, від якої волів би триматися подалі... Хотілося б нам чи ні, а заглядати в неї треба, аби позбавитися від холопства і зрадництва, принизливої запопадливості й рабської покірності. Цього від нас вимагають німі могили закатованих голодом, до цього закликають, відходячи в небуття, останні живі свідки української катастрофи. «Лежу на городі, ноги попухли, про смерть не думала, бо ще не розуміла, чого така слабка,— згадує колишні муки Надія Артеменко із Сахновщинського району на Харківщині.— У роки голодомору була десятилітньою дитиною, а тому усвідомлення пережитого прийшло з роками. А скільки маленьких Петь, Ваньків, Марусь повмирали, так і не зрозумівши, хто і за що спровадив їх у могили?!»
2.
«Мільярди вір зариті в чорнозем, мільярди щасть розвіяні у прах»,— так, ніби устами знищених і ненароджених українських хлопчиків і дівчаток, підсумував втрати поет Василь Симоненко. Переважна більшість свідків у роки голодомору була дітьми або підлітками. Їхні батьки й дідусі могли б розповісти значно більше, але ті з них, що вціліли у жахливу годину, не дожили до пори, коли про все побачене й пережите можна сказати на повний голос. Батьки заповіли своїм дітям хоча б страшною правдою відплатити катам за тортури і наругу, за свій квітучий край, перетворений на велетенський цвинтар.
«Той жах, який я бачила, жебракуючи з малою сестричкою по селах, важко збагнути. Заходимо до однієї хати — лежать мертві люди, до іншої — така сама картина,— розповідає донька репресованого батька Анастасія Ткаченко із Первомайського району на Харківщині.— Знайшли нас із сестричкою напівживих у бур'янах і відправили до патронату, а взимку роздали малосімейним, як поросят на трудодні». «Село 33-го залишилось у моїй пам'яті страшним, зарослим бур'янами. Від сусіда до сусіда нікому доріжку прокосити. Вили голодні пси, а потім і їх не стало — поїли. У селі стояла мертва тиша»,— доповнює картину вселенського лиха Галина Зубченко із Куп'янського району на Харківщині.
Чим тільки не доводилося харчуватись нещасним людям, аби вижити. «Зобачу ворон та граків — вони, як знахідка,— засвідчує Павло Силка із Гадяцького району на Полтавщині.— Лаштую рогатку або лук із стрілою, як уцілю — обід та вечеря сім'ї забезпечені» (вороння та галки на трупах людських відгодовувалися). Живучи у вовчій норі, представник розкуркуленої багатодітної родини Дмитро Дяченко з Липово-Долинського району Сумської області їв траву, пташині яйця, дохлу рибу, що спливала навесні у водоймах. Він же пригадав свого маленького братика, який, помираючи з голоду, пообгризав м'ясо на пальцях своїх рук. Повесні рвали липове листя, товкли і пекли так звані оладі. «Після того, як усе їстівне повідбирали, лишилась якась надія на овочі, що росли на городі, однак і вони не допомогли,— розповідає 93-літня Олександра Іванська з Валок на Харківщині.— Аби поглумитися над беззахисними людьми, влада послала на наші городи вантажівки, залишивши з овочів місиво». «До березня 1933 р. основна маса людей поїла у себе вдома все, що можна було з'їсти,— свідчить Олексій Довбня з Барвінківського району (Харківщина).— Потім збирали жолуді, коріння, бруньки, ловили жаб, молюсків і все, чим можна було утамувати голод. Люди пухли і помирали. Найтяжчими виявилися квітень–червень 1933 р. Божеволюючи від голоду, батьки почали їсти своїх дітей, діти — батьків. Ловили перехожих і теж їли. Смерть косила усіх без розбору».
Федір Савелійович Панченко із Валківського району (Харківщина), зазначивши, що в його рідному селі Черемушна загинуло від голоду чотириста чоловік, а на фронті минулої війни — 95, засумнівався, хто ж воював із моїм народом: Гітлер чи Сталін? Аналогію з війною проводить і харків'янин Олексій Григорович Волков, який знає про голод не з чужих розповідей. «У 1934 році села навколо Харкова,— засвідчує він,— нагадували передову після відступу ворога — самі печі без димарів, без людей». «У кожному домі — трупи дітей і дорослих. На своїй вулиці я не бачив жодної живої душі — лише мертвих. Тоді говорили «не померли», а «здохли з голоду»,— ятрить душу спогадами Микола Іванович Брюханов із Красноградщини (Харківщина).
Проте колишній мер Харкова, а нині губернатор Михайло Добкін не вважає за потрібне вшанувати пам'ять загиблих у ті страшні часи. У Харкові досі немає гідного пам'ятного знака жертвам голодомору (в Молодіжному парку стоїть лише скромний дерев'яний хрест). Склалася парадоксальна ситуація: тільки одна місцева влада проти будівництва пам'ятника жертвам голодомору. Так звані експерти з міського управління будівництва і архітектури вважають, що в Харкові... голодомору не було. Їх спростовує начальник Харківського ГПУ Кацнельсон: «У травні 1933 року на вулицях Харкова підібрано 11402 трупи, з них 678 дітей і підлітків. Тільки в перші дні червня підібрано 196 трупів...» Як зазначає у своїх свідченнях відповідальний працівник Харківського бюро судово-медичної експертизи Володимир Моїсеєв, на 15 квітня 1933-го органами ОДПУ на Слобожанщині було зареєстровано 2 млн 420 тис. чоловік, померлих від голоду.
Про це не можна забувати. Такі події, як незагоєна рана, болять, постійно нагадують про себе. «Ті, що пережили голодомор 1932–1933 років, спостерігаючи теперішню дійсність, думають: чи не готується наступний голодомор? — стенає плечима Анастасія Дука із Зачепилівського району, що на Харківщині.— Зростає безробіття, дітей немає за що годувати, вдягати, вчити, світло, газ відрізають, бо нічим платити. Як настає зима, в селах пиляють сади і лісосмуги, аби якось зігрітися...» Занепокоєння селянки має стати відповіддю тим, хто запитує: навіщо згадувати про померлих у ті роки, коли нинішня дійсність підносить стільки всіляких негараздів? Треба згадувати і обов'язково пам'ятати про ті страшні роки!
3.
1922 року, після проголошення СРСР, в Україні розпочалися репресії: депортовано або заслано на північ 70 київських, харківських, одеських та інших професорів. 19 травня 1930-го в Харкові за так звану національно-контрреволюційну діяльність засудили 45 діячів української культури. Протягом 1925–1929 років у Харкові проходили дискусії між письменницькими об'єднаннями «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, які закінчились арештами діячів красного письменства. Із 193 членів і кандидатів Спілки письменників репресовано майже половину. Доведений до відчаю репресивними діями більшовицького режиму 13 травня 1933 року (у розпалі голодомору) застрелився лідер ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий. Були репресовані художники, театральні діячі, серед яких головний режисер харківського театру «Березіль» Лесь Курбас.
Сталіну і його прибічникам не подобалася скрипниківська «українізація». За його наказом буквально за день було закрито українські школи, газети та осередки «Просвіти» не тільки в Україні, а й на Кубані, в інших регіонах. Для «зміцнення» керівництва парторганізації УРСР у січні 1933 року з Москви до Харкова відправляють П. Постишева. Він одразу стає членом політбюро ЦК КП(б)У, а ще секретарем обкому і міськкому партії. З його прибуттям у місті активізуються переслідування та арешти інтелігенції. 6 липня 1933-го М. Скрипника виключили зі складу політбюро. Не чекаючи на розправу, старий націонал-комуніст, архітектор українізації, мовчки вийшов із зали засідання, зайшов до свого кабінету, зателефонував дружині — й застрелився. Саме у розпал голодомору в Україні на всі заставки паплюжили академіків С. Семковського, В. Юринця та ін. Часопис «Прапор комунізму» звинуватив С. Семковського у «механістичній ревізії філософії марксизму-ленінізму», а В. Юринця, котрий володів західноєвропейськими мовами, писав неперевершені статті про західноєвропейську філософію,— в «буржуазно-націоналістичних поглядах». Їх звільнили з керівних посад, а через деякий час майже всіх учасників так званих філософських дискусій у Харкові знищили, як і все керівництво Всеукраїнського університету марксизму-ленінізму.
9 жовтня 1937-го в Соловецькій в'язниці за рішенням «трійки» розстріляли понад 1100 представників української інтелігенції, серед яких — письменники, поети, філософи. Це був терор проти української інтелігенції. У Зміївському районі (нині — Готвальдівський) у жовтні й листопаді 1937 р. безпричинно звільнили з роботи 36 учителів. У результаті в школах сіл Таранівка, Замостяжне, Скрипаївка не викладали історію, конституцію СРСР, російську, українську та іноземні мови. Усі репресивні акти були не тільки проти української інтелігенції. Так, у результаті ліквідації «куркульства як класу», за неповними даними, в Україні й, зокрема, на Харківщині, було «розкуркулено» щонайменше 200 тисяч селянських господарств, або мільйон селян. Більшість цих бідолаг потрапила в спецпоселення на півночі, в Сибіру та на Далекому Сході, де померла від голоду, непосильної праці, хвороб. Місцеві чиновники, вислужуючись, перевиконували норми й плани з центру. Потім і їх відправляли на той світ, щоб на них списати репресії. Згодом було знищено організаторів і виконавців репресій. Після смерті Сталіна репресованих посмертно реабілітували...
Віталій СТЕГНІЙ з Харкова
також у паперовій версії читайте:
- БЛАГОРОДСТВО НЕ ЗНАЄ КОРДОНІВ
назад »»»