НОВИЙ ЗАКОН ДЛЯ СИЩИКІВ
На порядку денному Верховної Ради — розгляд у другому читанні нової редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (№ 2134). Серед авторів проекту — депутати з числа колишніх генералів міліції, котрі належать як до владної, так і опозиційної частини парламенту. Оскільки навіть вони у цьому питанні зуміли переступити через свої партійні суперечки, слід зробити висновок, що запропонований проект має велике значення для держави і суспільства. Нагадаємо: нинішню версію цього закону було ухвалено ще 1992 року. Не можна сказати, щоб вона безнадійно застаріла, але кількість правок до нього досягла критичної межі, за якою розмови про нову редакцію вже не здаються марною витратою часу.
Щоб успішно боротися зі злочинністю, працівники правоохоронних органів мають регулярно спілкуватися з представниками кримінального світу, а в деяких випадках і співпрацювати з ними або принаймні робити вигляд. Це — аксіома. Класичний приклад: сищик проникає до злочинної організації, щоб потім вивести на чисту воду усіх її членів. Проте в житті набагато складніше, ніж у кіно, здобути довіру бандитів, бо для цього треба хоч трохи пожити за правилами їхнього життя і, можливо, скоїти з ними не один злочин.
У такому разі держава мусить забезпечити сищикові певний правовий імунітет, аби його самого потім не посадили до в'язниці, як співучасника. Бо інакше ніякий Володя Шарапов не захоче ризикувати життям та ще й свободою. Але, з іншого боку, держава повинна зробити все, щоб оперативний працівник не зловживав своїм імунітетом. Аби проникнути в банду, іноді, приміром, треба імітувати крадіжку з каси і викрадені гроші прогуляти в ресторані, але ж не можна під цим приводом регулярно і систематично тринькати народні кошти.
У старому Кримінальному кодексі України (редакція 1960 року) подібні ситуації регламентувала ст. 16 «Крайня необхідність», де основним моментом було положення про те, що заподіяна шкода має бути менша за відвернуту. Але про те, як треба визначати, була ця шкода менша чи ні, в жодному законі не було прописано: для цього існували таємні відомчі інструкції, й така закритість створювала неабиякий маневр для зловживання владою.
Становище змінилося після того, як 2001 року було запроваджено нову редакцію Кримінального кодексу, де ризикам оперативної роботи було присвячено ст. 43 «Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації». З неї випливає, що дії працівника, котрий виконував оперативне завдання, не будуть вважатися злочином, навіть якщо вони заподіяли певну шкоду інтересам суспільства.
Проте з цього правила є винятки: сищик-розвідник ні в якому разі не повинен чинити насильство над людиною, пов'язане із заподіянням потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або настанням інших тяжких наслідків. Бо інакше його буде притягнуто до кримінальної відповідальності, а те, що при цьому він виконував оперативне завдання, вважатимуть лише пом'якшувальною обставиною.
Ще одна стаття ККУ, яка виключає кримінальну відповідальність, має номер 41 і називається «Виконання наказу або розпорядження». Однак і тут є виняток: відповідати перед законом усе ж доведеться за виконання явно злочинного наказу. Іншими словами, якщо оперативникові наказали простежити за журналістом, подивитися, що у нього в кишенях, або навіть забрати у нього теку з паперами, суд ще може погодитися з тим, що сищик міг не усвідомлювати злочинності наказу. Але якщо він за наказом побив або убив людину, ніякого виправдання не може бути.
Утім, у повсякденній оперативній роботі розшуковцям доводиться вчиняти не крадіжки чи пограбування, а те, що Кримінальним кодексом може бути кваліфіковане як порушення недоторканності приватного життя. Адже будь-яка особа, котра дізналася, що хтось без її згоди збирає про неї конфіденційну інформацію, має право звернутися до правоохоронних органів із вимогою покарати зловмисника. Тоді оперативникам, аби не потрапити на лаву підсудних, треба чітко довести, що всі їхні дії були законні й вчинені у суворій відповідності до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».
У новій його редакції найбільш цікава частина стосується прав, якими наділено оперативно-розшукові підрозділи. Якщо у нині чинному законі цій темі присвячено одну статтю (№ 18), то в запропонованій депутатами версії — аж три.
Одна з них стосується проведення заходів, що не потребують ніякого дозволу, наприклад оперативне опитування, наведення довідок, комп'ютерний пошук.
У другій ідеться про операції, які можна проводити тільки з дозволу керівника оперативного підрозділу. Серед них — контрольна закупівля, контрольоване постачання, візуальне спостереження у громадських місцях, отримання інформації про з'єднання абонентів телефонів без розкриття змісту повідомлень тощо.
А третя містить перелік шести заходів, котрі можна проводити лише з дозволу голови апеляційного суду області. Їх варто назвати повністю — це негласне проникнення до житла; зняття інформації з каналів зв'язку; контроль за листуванням; контроль за телефонними розмовами; негласне встановлення у володіннях приватної особи апаратури аудіопрослуховування та відеоконтролю.
Перелік заходів, зроблений у такому порядку, безперечно, більш зручний і зрозумілий для широкого загалу. Наприклад, у ст. 5 нині чинної редакції закону перелічено міністерства й відомства, яким дозволено провадити оперативно-розшукову діяльність і додано, що займатися нею іншим державним чи громадським організаціям, а також приватним особам заборонено. У новій же редакції цей момент більш конкретизовано — у законопроекті сказано, що їм заборонено проводити заходи, перелічені у двох останніх із трьох названих вище статей. А опитувати людей, наводити довідки чи займатися комп'ютерним пошуком — будь ласка.
А от серед положень, які сумнівні, обов'язкова наявність санкції прокурора. Якщо оперативному підрозділові потрібно, скажімо, послухати чиїсь телефонні розмови, його начальник має написати подання до голови апеляційного суду, але перед тим, як подати його на підпис, повинен погодити з прокурором. Той може погодитися, а може й ні, але без його згоди до суду ходити зась. Так прокурор фактично перетворюється на особу, від якої теж залежить, будуть чи не будуть проводити оперативно-розшукові заходи.
Фахівці Головного науково-експертного управління ВРУ слушно зауважили, що було б логічніше дати сищикам право звертатися за дозволом до суду незалежно від того, яка буде думка прокурора. Якщо той, приміром, не згодний, нехай письмово обгрунтує свою точку зору і додасть папір до подання. А голова суду, зваживши чи не зваживши на неї, вирішує питання сам.
Проте найбільш революційною є стаття, в якій ідеться про те, щоб дати сищикам право у виняткових випадках здійснювати проникнення, прослуховування та решту перелічених вище заходів без санкції «третьої влади». Тобто у разі неможливості своєчасного отримання згоди прокурора та дозволу суду через загрозу негайного скоєння тяжкого злочину. Або ще через особливості організованої злочинності. Певна річ, сищики, при бажанні, можуть штучно підігнати під це формулювання будь-що. Щоправда, протягом 24 годин після початку операції оперативники мають повідомити про це і прокурора, і суд, а коли впродовж 48 годин отримати дозвіл не вдалося, операцію припиняють, здобуті матеріали фото-, відео- чи аудіозйомки негайно знищують, про що складають відповідний акт. Утім, погодьтеся, що і за 48 годин можна одержати стільки інформації, що її потім вистачить на те, аби шантажувати людину все життя. Тож народні депутати навряд чи підтримають таку новацію.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- НЕБЕЗПЕЧНЕ ІНТЕРНЕТ-ЗНАЙОМСТВО
- ХРОНІКА ПРИГОД
назад »»»