ПОЛУМ'Я ТРАГЕДІЇ, ГРАНІТ ПАМ'ЯТІ
50 РОКІВ РАКЕТНОЇ КАТАСТРОФИ НА БАЙКОНУРІ
В історії вітчизняної і світової ракетної техніки є не лише яскраві вікопомні досягнення, втілені в успішних запусках, а й прикрі невдачі та трагедійні події. Коли не тільки руйнувалися пакети і стартові комплекси, а й гинули люди, які працювали на полігонах. Виповнилося 50 років з часу однієї з найстрашніших за наслідками катастрофи, що сталася 24 жовтня 1960-го під час підготовки до першого пуску нової міжконтинентальної балістичної ракети Р-16 на 41-му майданчику секретного на той час Науково-дослідного випробувального полігона № 5 (нині це загальновідомий космодром Байконур). Та катастрофа забрала життя багатьох військовослужбовців та цивільних — керівників відомств, підприємств і організацій, фахівців ракетобудівної й деяких суміжних галузей промисловості.
Квіти до обелісків
Принципово нову ракету Р-16 (або ж, як її іменували у тодішній технічній документації,— виріб 8К64) було створено для потреб сформованих у СРСР наприкінці 1950-х Ракетних військ стратегічного призначення (РВСП). Розробником ракети стало очолюване головним конструктором Михайлом Янгелем особливе конструкторське бюро (ОКБ) № 586 (саме так тоді називалася організація в Дніпропетровську, яку згодом перейменували на КБ «Південне»).
Виготовляли ці ракети на розташованому в тому ж місті на Дніпрі заводі з таким самим № 586 (з часом підприємство перетворилося на виробниче об'єднання «Південний машинобудівний завод»). У кооперації з дніпропетровським конструкторським бюро і заводом у створенні та виробництві окремих систем та агрегатів для Р-16 брали участь різні підприємства, КБ і науково-дослідні інститути Харкова, Києва, підмосковних Хімок та інших міст СРСР.
Тож і через чимало років після тих трагічних подій, про які ми розповідаємо, українські працівники ракетно-космічної галузі — дніпропетровці, кияни, харків'яни, котрі час від часу прилітають на космодром Байконур у службові відрядження на запуски супутників різного призначення за допомогою народжених у нашій країні ракет-носіїв, за традицією приїздять на старий (він уже давно не експлуатується) майданчик № 41, на якому й сталася катастрофа. Покладають квіти до обелісків, установлених там на пам'ять про загиблих колег — ракетників і ракетобудівників.
Разом із творцями та виробниками вітчизняної ракетно-космічної техніки двічі відвідав 41-й майданчик Байконура і журналіст — автор цих рядків, якому довелося у 1999-му і 2007 роках побувати на космодромі. Тоді й було мною зроблено там фотографії, якими ми ілюструємо нинішню публікацію.
Р-16 — міжконтинентальна балістична
Якщо два попередні дітища дніпропетровських конструкторів і ракетобудівників — одноступеневі Р-12 (перший запуск відбувся в червні 1957-го) і Р-14 (вперше її було запущено в липні 1960-го) належали до класу ракет середньої дальності (відповідно 2000 кілометрів — у Р-12 і 4500 км — у Р-14), то Р-16 стала першою двоступеневою міжконтинентальною балістичною ракетою важкого класу, створеною в ОКБ-586, та мала набагато більшу дальність польоту — 13 тисяч кілометрів. Ракета могла оснащуватися різними видами ядерних боєприпасів. Варто відзначити, що Р-16, як і згадані Р-12 і Р-14, працювала на так званих висококиплячих компонентах палива — несиметричному діметилгідразині та сполуках азотної кислоти.
Перший льотний (тобто призначений для реального запуску, ясна річ, без ядерної боєголовки) зразок міжконтинентальної балістичної ракети Р-16 (8К64) у вересні 1960-го доставили на випробувальний полігон № 5, розташований у Кзил-Ординській області на півдні Казахстану — в пустелі на правобережжі ріки Сирдар'я, яка несе каламутні води до Аральського моря.
Головою державної комісії з льотних випробувань Р-16 уряд призначив головнокомандувача Ракетних військ — заступника міністра оборони СРСР головного маршала артилерії Митрофана Івановича Недєліна. А технічним керівником цих випробувань став очільник організації, в якій було створено нову ракету,— головний конструктор ОКБ-586 Михайло
Кузьмич Янгель.
Передстартова підготовка
Розпочалися повсякденні будні багатогранних підготовчих робіт на технічній (у монтажному корпусі) і стартовій позиціях, де було задіяно багато цивільних фахівців, а також військових випробувачів із різних служб і підрозділів полігона.
Робота йшла в напруженому режимі — і не тільки тому, що нова складна техніка майже ніколи не народжується без проблем (під час контрольних перевірок раз у раз виявлялися різні відхилення, які оперативно усувалися), а й через причини далеко не технічного характеру. Справа в тому, що за радянських часів звичним — і здебільшого обов'язковим — було те, що тоді іменувалося «трудовими дарунками» до великих державних свят, партійних з'їздів та інших визначних подій. На жаль, не залишилася осторонь і ракетобудівна галузь. Тоді робилося все, аби перший випробувальний запуск міжконтинентальної балістичної ракети Р-16 було здійснено до 43-ї річниці Жовтневої революції. Й ініціаторами вказівок цього «трудового дарунка» напередодні свята стали не лише галузеве міністерство, якому підпорядковувалися ОКБ-586 та завод № 586, і замовник нової ракети — Міністерство оборони СРСР, а й вищі інстанції — тодішнє партійно-державне керівництво країни.
Спочатку державна комісія, очолювана маршалом Недєліним, призначила запуск Р-16 на 23 жовтня 1960 року. За дві доби до наміченої дати ракету встановили на шнековий пристрій, розташований у центральній частині стартової позиції на майданчику № 41, і розпочали передстартову підготовку.
Однак через непередбачені технічні негаразди (зокрема те, що при одній із перевірок було прорвано піромембрани, котрі відокремлюють паливні баки ракети від турбонасосних агрегатів, якими подавалися компоненти ракетного палива) дату пуску перенесли з 23-го на 24-те жовтня.
У ситуації, що склалася через виявлені технічні відхилення, головний конструктор Михайло Янгель схилявся до того, щоб злити з Р-16 компоненти палива й відвезти ракету на технічну позицію — для усунення недоліків, а також розпочати підготовку другої такої ракети. А це означало, що до свята запуск не відбудеться, а на таке, швидше всього, негативно відреагували б «нагорі». Мабуть, саме через це державна комісія з випробувань Р-16 все ж вирішила здійснити запуск 24 жовтня.
І ось 24-го о 18.45 за місцевим часом було оголошено 30-хвилинну готовність. Почали виконувати завершальні передпускові операції, серед яких — відстиковка заправочних комунікацій, зняття вітрового кріплення ракети та заглушок на ній, відведення установника від пускового пристрою тощо.
Проте, оскільки у ті часи ще не було так званого безлюдного старту (його створили пізніше), то на різних поверхах ферм обслуговування та внизу навколо ракети, яка стояла на пусковому пристрої, було багато людей — і не тільки тих, хто безпосередньо брав участь у передстартових операціях. Неподалік від ракети сидів на стільці і голова державної комісії маршал Недєлін. Було там і чимало його підлеглих-військових, і офіцерів із різних служб полігона, і цивільних фахівців.
Головний конструктор Михайло Янгель у ті хвилини вирішив перекурити. Щоб не подавати поганий приклад підлеглим, він не став робити цього на стартовому майданчику, а відійшов до спеціальної установки (саме це і врятувало життя йому та ще кільком курцям).
Люди горіли, мов факели...
Саме цієї миті сталося непередбачуване: через хибний (як з'ясувалося згодом при розслідуванні) імпульс, помилково виданий програмним струморозподільником (пристроєм системи управління), раптово самовільно увімкнувся маршовий двигун другого ступеня ракети. Зазначимо для читачів-нефахівців, що, оскільки в Р-16 перший і другий ступені були розміщені послідовно — тандемом, то коли ракета стоїть вертикально, її другий ступінь перебуває над першим. Тож струмені полум'я від двигуна другого ступеня, який несподівано запрацював, вдарили згори по конструкціях і баках заправленого паливом першого ступеня ракети.
Через це відбувся миттєвий вибухоподібний спалах страшенної сили, який охопив 120 тонн паливних компонентів, що були у баках другого ступеня ракети. Першими у вогні одразу ж загинули всі, хто перебував на фермах обслуговування. Потім — протягом якихось двадцяти секунд — всепоглинаюче полум'я з шаленою швидкістю почало концентрично поширюватися на усі боки від ракети, що палала,— на 100–120 метрів, перетворюючи на факели і тих, хто стояв біля неї, і тих, хто намагався відбігти від Р-16. Людей вбивало не лише саме полум'я, а й отруйні випари палаючого ракетного палива.
Лише декому з тих, хто був на стартовій позиції, вдалося врятуватися, зістрибнувши на кілька метрів з майданчика, де вони внизу знайшли притулок у підземному бункері, схованому під бетонною товщею. Михайло Янгель брав участь у рятувальних роботах, де обпік руки.
У тому пекельному вогні загинув голова державної комісії Митрофан Недєлін, від якого залишилися тільки оплавлена зірка Героя Радянського Союзу та один із металевих ґудзиків маршальського мундира...
Крім голови держкомісії, катастрофа відібрала життя заступників головного конструктора ОКБ-586 Лева Берліна і Василя Концевого, загинуло чимало керівників різних відомств, підприємств і організацій із Дніпропетровська, Харкова, Москви та інших міст, офіцерів керівництва полігона № 5 та кількох його випробувальних підрозділів і ще багато фахівців.
У той день на стартовій позиції загинуло 76 людей, а ще 49 було відправлено до госпіталю (16 із них згодом померли від опіків і отруєнь). А загалом у катастрофі постраждали 126 осіб.
У СРСР тоді про цю трагедію нічого не згадувалося ані в газетах, ані на радіо і телебаченні — все було цілковито засекречено, а з учасників тих подій режимні органи взяли підписку про нерозголошення утаємниченого.
Про смерть заступника міністра СРСР головнокомандувача Ракетних військ маршала Недєліна було оголошено, що він при виконанні службових обов'язків загинув у авіаційній катастрофі,— і урну з його прахом поховали в Москві у кремлівській стіні. Що ж до решти загиблих на 41-му майданчику, то їхні тіла були — за бажанням рідних і близьких — доправлені для поховання у ті міста, де жертви катастрофи працювали до загибелі (без оприлюднення причин їхньої смерті).
Загиблих офіцерів полігона та інших його працівників поховали у Ленінську (нині — місто Байконур) у братській могилі в одному зі скверів, що знаходиться між проспектом Юрія Гагаріна та Авіаційною вулицею. Над могилою встановили монумент, внизу якого зроблено напис (цитую мовою оригіналу): «Вечная слава воинам, героически погибшим при исполнении воинского долга! 24.10.60».
На майданчику № 41 про трагедію, що сталася восени 1960-го, нагадують два гранітні обеліски. На одній стелі, встановленій поруч із місцем колишнього запускового пристрою, викарбувані прізвища всіх, хто загинув у тій катастрофі. На деякій відстані від цього меморіалу — якраз на місці, де під час підготовки до пуску ракети Р-16 сидів Митрофан Недєлін,— стоїть кам'яна брила зі скорботним написом про загибель маршала.
* * *
...А в дніпропетровському ОКБ-586 його фахівці спільно з колегами з інших міст доопрацювали й удосконалили другий зразок Р-16. І другого лютого 1961 року відбувся успішний запуск цієї ракети на розрахункові 13 тисяч кілометрів.
Згодом надійність таких міжконтинентальних балістичних ракет було підтверджено низкою їх запусків за програмою льотно-конструкторських випробувань. З огляду на це, у січні 1962-го розпочали серійне виробництво ракет цього типу. А в жовтні того ж року уряд СРСР прийняв постанову (ясна річ, секретну), за якою Р-16 були прийняті на озброєння Ракетних військ стратегічного призначення. І на бойовому чергуванні у військових частинах радянських РВСП ці ракети були з 1963-го до 1976-го, становлячи одну із важливих складових ракетно-ядерного щита держави.
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»