ЗАПОВІТ ПІАНІСТА
100-річний ювілей Володимира Нільсена збирає музикантів, меломанів. Як і Софроницький, Ігумнов та Нейгауз, Володимир Нільсен став істинним творцем світової піаністичної культури XX ст. Беззаперечний його внесок у фортепіанну культуру України, його вплив на вітчизняних піаністів 50—80-х рр. Ще й досі пам'ятають Нільсена у багатьох куточках земної кулі, де плідно працюють його учні. Він лишається взірцем для тих, хто по-справжньому цінує фортепіанне мистецтво. Ім'я його ще й досі не «розтиражоване». Напевно, так має бути. Адже неординарна особистість — завжди елітарна. Як і справжнє мистецтво...
«...Чрез грезу Шумана и зыбкий стон Шопена...»
К. Бальмонт
«Навчитися — це талант!»
Йому завжди щастило на майстер-класи: він незмінно проводив їх із надзвичайним піднесенням, прагнучи все пояснити та водночас вдихнути життя у музику.
На нього чекають Москва та Вятка, Санкт-Петербург і Київ, Європа та Америка...
«Розкажіть про себе!» — лунає із залу. Володимир Нільсен відповідає помірковано, навіть ніяково: «От якби ви запитали мене щодо фаху... Та про що казати? Коли народився, коли оженився?» У залі пожвавлення...
«Віднайти істину самому — це найбільша насолода,— далі каже Вчитель,— це, мабуть, більше, ніж хтось її знайде для тебе...»
Maeстрo — біля рояля, він грає, пояснює, наводить приклади з фортепіанної, симфонічної та оперної музики. Іноді жартує, щоб «запалити» аудиторію, надихнути учнів (і не тільки з консерваторії) на творчу працю.
Ставлення Нільсена до учня цілковито залежало від ступеня його відданості музиці, спроможності стати однодумцем.
Навчатися у Нільсена було нелегко. Аркадій Аронов, професор Manhattan school of Music, який запросив Нільсена до себе у Нью-Йорк під час його візиту до США 1989 року, зазначав, що «він був учителем не для всіх, а для дуже талановитих».
Те стверджував й Учитель: «Навчатися чогось — це талант! Усі бажають навчатися, але навчитися спроможний не кожний».
Проти течії
«Людина має знайти своє» — нагадував Нільсен. Це «своє», свій шлях у світ мистецтва розпочинав він шукати ще у 20-ті, коли юнаком уперше торкнувся органних клавіш, а потім — фортепіано. І поводирем у цей світ стала Н. Голубовська — видатна піаністка, клавесиністка й педагог. Її віртуозну майстерність та неабияку музичну обдарованість відзначали композитори О. Глазунов і С. Прокоф'єв. Володіючи репертуаром, що охоплював фортепіанну музику різних країн та епох, напрямків і стилів, вона була наділена геніальним хистом глибокого проникнення в поетичний світ композитора, прагнучи виявити все духовне багатство твору, пізнати істинний задум автора. Зустріч із Голубовською стала вирішальною у долі молодого музиканта. Нільсен успадкував творчі принципи педагога. Проте мало знати істину: потрібно ще й знайти у ній своє справжнє місце.
Колосальний вплив на формування таланту молодого піаніста мав і рідний Санкт-Петербург, його культурно-історична аура — Пушкін і Достоєвський, магія білих ночей, «оград узор чугунный» Літнього саду, Невський проспект, де він жив понад півсторіччя свого життя.
Старт професійної кар'єри Володимира припав на добу становлення так званого соціалістичного реалізму в усіх сферах культурного життя. Мало це вплив і на фортепіанне мистецтво, в яке проникла термінологія й дух перших п'ятирічок. Виголошувалися ідеологічні догми щодо «радянського виконавчого стилю», підкреслювалися риси піанізму, зокрема «непохитна воля», «залізна витримка» та «надзвичайна енергія».
Романтична натура Володимира Нільсена, його духовна спорідненість із видатними романтиками — Шубертом, Шуманом і Шопеном — ніяк не збігалися із «залізним» ритмом радянської епохи і досить вороже сприймалася музичною критикою того часу. Так, як він, ніхто не грав. Ні в кому не було такої проникливості та проникнення у музичний текст твору. Не випадково професор Г. Нейгауз дав найвищу оцінку Нільсену-піаністу за виконання ним концерту Шопена: «Так грають лише раз у житті!»
Лірико-поетичний дар Нільсена, який з успіхом подолав Всесоюзний відбірковий конкурс, його бездоганне володіння шопенівським репертуаром не допомогли йому взяти участь у міжнародному Шопенівському конкурсі, що відбувся у Варшаві 1937 року. Не був він комсомольцем, як тоді вимагалося, мав іноземне прізвище та ще й родичів за кордоном.
Ситуація повторилася рік по тому, коли Володимир Нільсен, уже лауреат I Всесоюзного конкурсу піаністів (II місце), не поїхав до Брюсселю за персональним запрошенням на Міжнародний конкурс піаністів імені Ежена Ізаї. Не мав успіху й лист на ім'я А. Жданова від професорів ленінградської консерваторії.
І це не дивно. Адже на міжнародні конкурси країна делегувала своїх представників, яких виховала «рідна партія й комсомол». Достеменно, він був не свій, і влада — партійно-державна й музикантська — це відчувала.
Проте недооцінка таких митців, як Нільсен та Голубовська, негативно впливала на розвиток усього радянського виконавського мистецтва, обмежувала його стилістичний діапазон.
Ось так, уже на світанку творчої кар'єри, визначилася доля Володимира як недооціненого митця. Він усвідомлював, що йде проти течії, «неспроможний увійти в русло», як висловився колись у листі до товариша.
Не випадково відчував він свою спорідненість із Дон Кіхотом: образ великого іспанця підсвідомо був присутній у житті Володимира Нільсена. Статуетку Дон Кіхота каслинського литва зберігав він під склом своєї книжкової шафи у Пушкіному, де проживав останні 35 років свого життя.
І в подальшому неспроможний він був улестити «сильних світу сього», догодити пресі та змусити натовп говорити про себе. Через те не удостоївся почесних звань і урядових нагород. На концертних афішах скромно позначалося істинно благородне його звання — «Професор Володимир Нільсен».
Нільсен у Києві
Київ любив Нільсена, і любов та була взаємною. Він милувався зеленню київської весни, із насолодою мандрував дніпровськими схилами й парками.
Навколо Нільсена у Києві завжди відчувалася аура тепла, поваги й шанування. Він чимало сприяв розвитку фортепіанної культури в Україні. У Київській консерваторії професор Нільсен працював з 1955-го до 1962 року, встигаючи, крім занять із студентами, проводити семінари й консультації для викладачів, виступати з концертами. Його відкриті уроки притягували до себе чимало музикантів і перетворювалися на майстер-класи.
Двері його класу завжди були відкриті для всіх...
У творчій біографії багатьох киян-піаністів Володимир Нільсен відіграв визначну роль. Його візити до Києва (ще й до кінця 80-х) ставали подією у культурному житті.
Його неодмінно оточували однодумці й учні, всі, хто цінує піаністичне мистецтво: завідувач кафедри фортепіано, професори І. Рябов, В. Воробйов, Є. Вознесенська, О. Олександров, який тривалий час працював асистентом Нільсена у Києві; Валерій Сагайдачний, заслужений артист України, який завершив свою творчу кар'єру у Греції; Сергій Скринченко, найулюбленіший учень Нільсена, піаніст надзвичайного хисту, який володів грандіозним фортепіанним репертуаром та, на жаль, передчасно пішов із життя.
Здавалося, навіть у мисленні митця було дещо від священнодійства та навіть чаклунства. Для нього, як теоретика й практика фортепіанного мистецтва, беззаперечним був тісний зв'язок музики й математики, який мав для нього суто прикладне значення, щоб розуміти логіку та красу музичного твору в цілому. Свої думки щодо проблем педагогіки і тонкощів виконавства Нільсен висловлював у формі афоризмів: «моя мета — стати тобі не потрібним» або «погані учні — це скарб, на них педагог навчається працювати».
«Хлібом насущним» для піаніста Нільсен вважав Баха й Бетховена, а також найулюбленіших своїх романтиків — Шопена, Шуберта і Шумана.
На думку маестрo, московська фортепіанна школа перетворилася на «фабрику зірок» з її курсом на лауреатство — будь-якою ціню. Важливіше виховати кваліфікованих педагогів, справжніх фахівців, які б працювали на майбутнє.
Для багатьох Нільсен став Учителем понад усе життя...
Визнання прийшло запізно...
Нільсен помер 7 жовтня 1998 року. Він грав до останнього дня, розуміючи, що ставити крапку не можна.
За доби горбачовської перебудови доля подарувала йому, практично «невиїзному», шанс побачити своїх учнів, які мешкали за кордоном.
80-річний Нільсен прилітає до Нью-Йорка. Звідти його шлях — на Оберлін, штат Огайо, де мешкають С. Закарян, Л. Калашникова і В. Мушкатколь. Нарешті, зустріч із Я. Гельфандом у штаті Міннесота. Він у Сіетлі, на Тихоокеанському узбережжі зустрічається з киянкою Л. Бланк. І знов — майстер-класи та захоплення критиків: «Як почуєте про відкритий урок містера Нільсена, то моя порада — не йти, а бігти туди...»
Завдяки французьким учням Ніколя Друену та Наді Імо Нільсен відвідує Францію, відпочиває та виступає там.
На жаль, визнання прийшло із запізненням...
Пам'ять Володимира Нільсена вшановують на Батьківщині й за кордоном. Ім'я його прикрашає меморіальну дошку в Петербурзькій консерваторії, де він викладав.
У Санкт-Петербурзі видані меморіальні збірники «Владимир Нильсен — артист и учитель» та «Наше святое ремесло» із записом бесід із професором та спогадами його учнів. Виконавська спадщина піаніста представлена компакт-диском у серії «Музыкальный архив Петербурга». У Києві DVD-фільм пам'яті професора Нільсена підготував свого часу вже покійний професор Б. Архимович. Меморіальні концерти розпочалися у Києві.
Як творчий заповіт звучать слова Нільсена, його заклик до учнів та колег з творчого цеху: «...Нагорода не в званнях і гонорарах, і навіть не в оваціях публіки, а в тій радості, яку відчуваєш від щоденної праці».
Володимир СКРИНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- СОЛОДКІСТЬ ГІРКОЇ ПРАВДИ
назад »»»