ВОЛОДИМИР ВОРОБЕЙ:«РОБІМО СПРАВУ ЗА БУДЬ-ЯКИХ УМОВ»
Наш співбесідник — академік, доктор технічних наук, лауреат премії імені Володимира Винниченка, генеральний директор видавничої компанії «КИТ» Володимир Воробей. Головною справою його життя стала українська книжка, без якої він не мислить становлення нації і держави. Кібернетик та авіаконструктор, він починав власний «розбіг» поруч з такими видатними постатями, як Віктор Глушков, Микола Амосов, Олег Антонов. Нині він у добірних книжках возвеличує історію і славу України, талановитих українців.
— Володимире Васильовичу, цікаво, звідки Ви родом і як учений, конструктор, доктор наук, академік перекваліфікувався у видавця-поліграфіста?
— Народився я в 1952 році на Чернігівщині — в селі Волинка Сосницького району. Виріс на берегах Десни, які так зворушливо описував у своїх творах мій земляк, видатний український письменник, класик світового кінематографа та художник Олександр Довженко.
Виховувався в сім'ї сільської інтелігенції: батько-фронтовик був учителем історії, а мати (медсестрою дійшла до Берліна) все життя працювала в галузі охорони здоров'я.
У 1969 році, після закінчення середньої школи, вступив до Київського топографічного технікуму. Отриманий червоний диплом допоміг продовжити навчання у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті кібернетики. Там дуже пощастило на викладачів, серед них був видатний вчений Віктор Глушков. Він із захопленням розповідав нам, майбутнім фахівцям з найперспективнішої галузі того часу, про інформаційну систему, яку в недалекому майбутньому буде впроваджено скрізь. Тоді ми мало вірили в це диво, а пройшло не так багато часу, і з'явився такий уже звичний нині Інтернет.
Поряд з Глушковим довелося навчатися у таких знаних у світі вчених, як кібернетик Іван Ляшко та біокібернетик Юрій Петунін. До речі, захоплення кібернетикою пізніше допомогло познайомитися з видатним українським лікарем-кардіохірургом, ученим, дійсним членом НАНУ, директором Інституту серцево-судинної хірургії Миколою Амосовим.
З відзнакою закінчивши у 1978 році КДУ, я отримав направлення на роботу на Київський механічний завод, згодом перейменований у Авіаційний науково-технічний комплекс імені О. Антонова (АНТК). Трудову діяльність почав у конструкторському бюро, яке очолював авіаконструктор, доктор технічних наук, академік АН СРСР Олег Антонов. За своє творче життя ця видатна людина створила понад 60 типів літаків, серед яких — унікальний літак-трудівник Ан-124 «Руслан» та найбільший у світі літак Ан-225 «Мрія». Зараз його літаки працюють у всьому світі й мають почесну емблему «Ан», а розпочиналося все в Києві в 1946 році з випуску багатоцільового літака «Ан-2».
Я розробляв програмне забезпечення для проектування нових надсучасних літаків. Виріс із молодого спеціаліста до провідного конструктора, пройшовши цей шлях швидше, ніж зазвичай, тобто долав кожну наступну категорію чи професійну сходинку менш ніж за три роки.
У 1994 році мені запропонували роботу в Українському науково-дослідному інституті авіаційних технологій (УкрНДІАТ), очолюваному талановитим ученим, доктором технічних наук Георгієм Кривовим. Спочатку я керував підрозділом з автоматизованої підготовки звітної документації для Міністерства машинобудування і військово-промислового комплексу. Пізніше очолював дочірню структуру інституту, що займалася організацією міжнародних авіаційних виставок, на яких вже незалежна Україна презентувала свої кращі передові зразки новітньої цивільної та військової техніки.
На той час вітчизняна економіка переживала складний період становлення. Відбувалося тотальне падіння виробництва, зростали соціальні негаразди: питома вага національної продукції на внутрішньому та міжнародному ринку різко зменшувалася.
Певно, саме тоді я остаточно перекваліфікувався. Мене дуже приваблювали нові видавничі технології: застосування надпотужних обчислювальних машин та графічних станцій. Захоплення згодом реалізувалося в одному з перших поліграфічних проектів УкрНДІАТ — у каталозі військової техніки, яку Україна виводила на міжнародний ринок озброєння. З тих пір моє життя пов'язане з видавничою справою та поліграфією, і цьому бізнесу, вже на посаді директора приватної фірми, я віддаю увесь свій час.
— Нині через економічну кризу позакривали чимало видавництв і друкарень. Як справи у Вас?
— Так, криза, що розпочалася 2008 року, «зачепила» всі фірми. Тиражі видань та журналів значно скоротилися, а деякі редакції та видавництва зовсім припинили своє існування. Нам, завдяки ефективній організації праці, стабільно високій якості та сучасній потужній поліграфічній техніці, якою ми встигли озброїтися, вдалося встояти. Замовники охоче використовують наші можливості, задоволені оперативністю. Наприклад, три роки тому з фірмою «Кріон» ми започаткували новий великий проект під загальною назвою «Україна. Історія великого народу». За цей час з'явилося на світ майже п'ятдесят різноманітних назв книжок. У першому напрямку цього проекту — «Україна. Хронологія розвитку» ми показали, як відбувався розвиток України з прадавніх часів. У другому — «Україна — Європа» — зроблено порівняльний аналіз подій, що паралельно відбувалися в Європі та Україні. У третьому — «Україна і світ» ідеться про те, який вигляд мала наша прабатьківщина порівняно з іншими цивілізаціями — грецькою, римською, китайською, японською, індійською, єгипетською тощо.
Ми зазирнули ще глибше, а саме — спробували з'ясувати, що ж відбувалося на території сучасної України до нашої ери. На світ з'явилися книги з науковими дослідженнями досі не відомого пласту нашої історії — Трипільської культури, яка охоплює шість тисяч років.
Усі книги проекту — повнокольорові, великого формату, дуже ґрунтовні, з чималою кількістю ілюстрацій, в середньому понад п'ятсот сторінок кожна. Автори цих книг — авторитетні фахівці з археології та історії, які працюють у провідних наукових закладах. Україна — держава з багатющою історичною спадщиною. Треба вивчати цей спадок, пишатися ним. Він дає всі підстави любити та пропагувати наш край.
Багато спільних проектів було здійснено з видавництвом «Криниця», яке очолює народний художник України Леонід Андрієвський. Почали ми співпрацю зі створення книги «Україна в старій листівці», яка має вісімсот сторінок та понад вісім тисяч ілюстрацій, що відображають історико-культурний розвиток України. Потім випустили в одному фоліанті величезне дослідження, присвячене одному з видатних братів — Василю Кричевському. Завершено книгу про другого брата — Федора. Видали низку книжок, пов'язаних з ім'ям Тараса Шевченка.
— Над чим працюєте зараз?
— Готуємо до видання великий проект «Байконур. Стрибок у космічну безодню». 12 квітня 2011 року виповниться п'ятдесят років від дня першого польоту людини в космос. Розповімо, як і в якій державі ми тоді жили і в якій живемо тепер. Цілий розділ відвели українській тематиці: вченим, космонавтам, фахівцям, які присвятили своє життя дослідженню космосу. Науково-технічне наповнення книги здійснив Геннадій Пономарьов, котрий 37 років працював на Байконурі, проводжав у польоти спочатку собак Білку і Стрілку, а потім Гагаріна, Тітова, Ніколаєва, Поповича, Терешкову та інших.
Ще один проект — серія книг, присвячених українським містам і селам. Перші «ластівки» вже є: вийшла книжка про місто Харцизьк, що на Донеччині. Зараз друкується книжка про місто трудової слави — Шахтарськ. Це знову ж таки великі томи, в яких ідеться про талановитих і працьовитих людей на тлі подій минулого та сьогодення.
Щодо перспектив — недавно до мене звернулися науковці з Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків із пропозицією видати опис-каталог музею. В далекому революційному 1918 році накладом усього 25 екземплярів подібна книжка мистецтвознавця Георгія Лукомського була видана у Франції, і лише один екземпляр потрапив до музею. Донині каталог-опис не видавався, бо, як завжди, немає коштів. Хоча це видатний музей, який можна порівняти хіба що з Ермітажем. Його експозиція має безцінну колекцію шедеврів світових геніїв.
Така деталь. У Синайській пустелі є монастир святої Катерини, де були ікони шостого сторіччя. Аби зберегти їх від гонителів, чотири з них передали священику Порфирію Успенському. Завдяки йому ікони стали надбанням музею.
Музей пережив революцію, війни. На жаль, сотні експонатів зникли. Однак його поповнення не припиняється. Це треба плекати, пропагувати, показувати. Люди мають бачити цю красу і розуміти значення таких подвижників-меценатів, як Богдан і Варвара Ханенки.
— Ви очолюєте видавництво та друкарню. Яка діяльність переважає?
— Спочатку був переважно видавцем, а коли озброївся сучасною технікою, то зосередив увагу на друкарні.
Криза стримує, немає можливості утримувати великий колектив. Нині працює п'ятдесят фахівців. Робимо видання будь-якої складності, досить швидко, але суто видавнича розробка часто потребує величезних зусиль, великого штату редакторів, дизайнерів, а, отже, і фінансових витрат. Тож простіше друкувати готові оригінал-макети, ніж створювати власні.
— Ви не видаєте комерційну літературу або «попсу»: детективи, дамські романи, фантастику тощо. Скажімо, проекти «Україна. Історія великого народу» або «Українські міста і села» розраховані на вдумливих читачів-гурманів, які цікавляться історією, тобто на фахівців, викладачів, учителів, студентів і школярів. Великі кольорові фоліанти на 500–700 сторінок чимало коштують. Яким чином їх вдається реалізувати?
— Усі роботи, які ми виконуємо, договірні. Кошти на їх виготовлення надають замовники. За 15 років мого «вільного плавання» як видавця жодного разу не було державної підтримки для виготовлення якоїсь книжки, навіть дуже потрібної Україні.
— Автор-замовник сам шукає кошти?
— Здебільшого так. Якщо не може заплатити одразу, працюємо на умовах сплати хоча б вартості витратних матеріалів. В повному обсязі кошти повертаються пізніше, після реалізації.
— Тож реалізація має швидко відбуватися?
— Авжеж, книжка не може продаватися десять років, замовник і видавець не виживуть. Приміром, згаданий проект про розвиток космічної галузі чисто комерційний. Ми з автором розраховуємо на те, що розповідь про 50 років космонавтики, що вмістила дивовижні події, буде цікава багатьом читачам.
— З огляду на зруйновану мережу книгорозповсюдження, тиск Інтернету, як доносити друковану продукцію до людей? Які механізми можна використовувати?
— Непросте запитання. Його треба вирішувати комплексно, створюючи ефективну систему. Щоправда, за нинішньої ситуації більшість людей не в змозі купувати книжки: прибутків вистачає тільки на товари першої необхідності.
По-перше, треба підтримати бібліотеки, яких залишилося дуже мало, і вони не поповнюються літературою.
По-друге, окрім книгарень, треба укорінювати таку гарну традицію, як створення в містах України та за кордоном осередків національної культури, щоб українець міг туди зайти з родичами чи друзями, почути українську пісню, купити українську книгу й сувеніри.
Є ще реалізація через Інтернет — без полиць та прилавків, без продавців, яким треба платити зарплатню. Але на теренах країни Інтернет і книжковий ринок на столичній Петрівці справу не вирішують. Нема книгарень на місцях, тобто ринок недоступний і ненасичений, отже — велика ціна.
Що закладено у 100% вартості книжки? 30% іде на створення, 70% — на реалізацію. Хоч яким би складним було виготовлення книжки, левову долю прибутку отримує реалізатор.
— Що заважає видавати зарубіжні хіти, які фінансово тягнули б за собою інші видання?
— Нічого не заважає, але чомусь іноземні автори та видавці до мене не звертаються. Певно, ніші зайняті. Звісно, якби я мав хоча б один проект на кшталт «Гаррі Поттера», то міг би підтримати не тільки музей імені Ханенків, а й зробити ще чимало корисного.
— Тобто для видавців пригоди Гаррі Поттера — це щасливий лотерейний білет, який на дорозі не валяється?
— Ви правильно сказали. Тому я на це не налаштовуюсь. Мені, українцю, треба втілювати в життя українські проекти. Наша головна реклама — це видані нами книги. Їх бачать, потім телефонують, пропонують співпрацю.
Наприклад, завдяки книжкам Вадима Мицика «Писанки Черкащини», «Вишневе поле», «Музей історії хліборобства», «Життя-горіння», «Виднокрай» тощо ми отримали замовлення на виготовлення унікальної за масштабом книги «Криві Коліна. Через терни і роки» — про звичайне село на Черкащині. В книзі подано не тільки світлини красивих краєвидів, а й передусім відображена складна і славна історія цього села, розташованого на березі річки Тікич. Ретельно розказано про долі людей, які пройшли революцію, голодомор і Велику Вітчизняну війну. Згадано кожного загиблого солдата. Подано цікаву інформацію про кожну родину села.
— Тобто життєпис одного села — як зріз життя всієї країни. Певно, сенс і цінність цієї книги в тому, що це не якась містечкова історія про суто своє. Вона породжує запитання «А ви пам'ятаєте своїх земляків?»
— Саме так. Це якраз і є та національна ідея, яку ми шукаємо.
— Володимире Васильовичу, а який папір Ви використовуєте для виготовлення книжок?
— Україна, на жаль, майже не виробляє якісного паперу. Корюківська фабрика перейшла на виготовлення шпалер. На Закарпатті залишилась одна паперова фабрика, але її продукція для якісних видань не підходить. То ж закуповуємо за кордоном, зазвичай у Китаї, як і всі типографські компоненти.
— Абсурд! В Україні матеріалів для потреб поліграфії не виробляють, а Китай, вибачте, неблизько.
— Прикро, але фарби, папір, змивки, всілякі розчинники, інші допоміжні поліграфічні матеріали та вимірювальні прилади, врешті машини для друку — не українського виробництва. Дивно, в космос супутники запускаємо, літаки створюємо, а поліграфію забезпечити своїми матеріалами не здатні. За двадцять років незалежності пора вже навчитися робити українське. Винахідливі і роботящі люди є, а виробництва немає.
— Ваше заповітне бажання?
— Кожна людина має займатися улюбленою справою, незважаючи на будь-які негаразди.
Живемо один раз, немає сенсу розпорошуватися на ниття. Якщо говоритимемо: «Зараз криза. Навіщо витрачати час і сили? Може, краще перечекати?», ліпше не стане від того.
Коли до мене приходить людина, і я бачу, що вона хоче видати книгу не особисто для себе, а книга має державне звучання — діти й онуки читатимуть її, вона буде випромінювати душевне тепло, то я з радістю візьмусь за її втілення. Хоч би як тяжко було.
Мене надихає те, що я роблю гарну, дуже потрібну справу і постійно спілкуюсь з цікавими талановитими людьми. Це додає сил та бажання плідно працювати.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»