СКОВОРОДА В ГОСТЯХ У ТИЧИНИ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ. СКОВОРОДА-300
Цю культурну подію, що відбулася в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини, можна означити одним словом ще й із заголовної літери — Спалах. Яскравий спалах чистих кольорів і гарячих слів, а також вибух нових думок і цікавих пропозицій.
...У привітній гостині тичининського музею, що в Києві на Терещенківській вулиці, нас зібрали гарно надруковані запрошення на відкриття виставки художніх творів і першого пленеру «Чорнухинська Сковородіана», присвяченій 300-річчю від дня народження Григорія Сковороди. Запрошення кожен одержав поштою з Полтавщини, із батьківщини нашого Перворозуму — козацького містечка Чорнух, від районної держадміністрації, районної ради і місцевого музею Г. Сковороди. Запрошення було підкріплене ще й директором київського музею-квартири Тетяною Сосновською, правнучкою Павла Тичини.
Одразу подумав: добрі зміни відбуваються в культурному житті. Якщо раніше на виставки, прем'єри, фестивалі запрошували переважно столичні митці, то тепер із глибинки долинають сигнали: приходьте, кияни, переяславці, харків'яни, подивіться, як у Чорнухах провели пленер студенти Київської національної академії мистецтв і архітектури у мальовничій красі Сковородинського краю. Хай ширяться такі переміни!
Ще вразило в запрошенні: культурологічний захід проводиться назустріч майбутньому 300-літтю від дня народження видатного українця Григорія Сковороди. Здавалося б, знаменна дата ще за горизонтом, проте ні на відкритті виставки, ні на попередніх «круглих столах», презентаціях, зустрічах я не почув жодного іронічного кпину: чи не зарано ми ступили на ювілейну дорогу, що веде до 2022 року, коли саме народився козацький син Григорій? Навпаки, всі погоджуються з тим, що підготовку до сковородинського ювілею саме треба починати за роки, а не за два-три «пожежні» місяці, що стало звичним. Тільки так удасться реалізувати «Великий проект. Григорій Сковорода-300», започаткований харківською інтелектуальною групою, очолюваною професором Іваном Гришиним, для якого проект став по-сковородинськи «сродною працею».
Першим паростком художньої виставки в Києві став студентський пленер — яскрава й незабутня подія. Я провідав молодих художників у липні, коли вони змагалися кольоровими пензлями зі сорокаградусною спекою на вуличках Чорнух, у левадах, гайках, на річці Многа, на Горловій горі, скрізь, де ходив із сопілкою юний Гриць Сковорода. Радістю стала для мене зустріч із пленеристами тут, на виставці, з кольоровим буйством їхніх робіт, невловимими «сонячними зайчиками» пензля Роксоляни Добровольської та великою завершеною картиною Олександра Піддубного, на якій Григорій дарує вам квіти біля батькової хати, а також повними світла етюдами їхніх обдарованих товаришів.
Коли після завершення пленеру головний сковородинський провісник Борис Войцехівський і господарка тичининського дому Тетяна Сосновська приймали та оцінювали студентські роботи в Чорнухах, виникла щаслива думка виставитися з ними в Києві, в музеї-квартирі поета сковородинської сили й ніжності. Задумали — зробили. Проте творчій натурі Бориса Михайловича цього видалося замало, і він ураз розширив пленерну панораму виставки великими картинами «дорослих», відомих художників.
І от зараз ви не відведете погляду від мозаїчного портрета Григорія Сковороди, переданого на виставку художником-академіком Леонідом Тоцьким. Таким філософа ми ще не бачили: розумний, проникливий позирк із містичним відблиском очей. А поруч — полотно олією заслуженого художника України Генрі Ягодкіна: філософ присів у задумі на дерев'яному зрубі криниці, а перед ним колообігом увесь світ, який він розгадував для себе і нащадків.
На протилежній стіні зали, від долу до самої стелі, Григорій Сковорода на повний зріст — молодий викладач поетики у Переяславі, обрамлений атрибутикою і емблемами ХVІІІ ст. Вертикальне полотно художника Костянтина Павлишина дихає сковородинською думкою, прозоренням філософа в наш час. А на підставці біля вікна видається іграшкою, яку так і хочеться підважити на долоні, скульптурка мандрівника з костуром через плече, на його кінці в співі «пташка жовтобока». Така ж скульптура Володимира Луцака (вже в повний зріст) стоїть на подвір'ї Переяслав-Хмельницького музею Григорія Сковороди, зустрічає шанувальників поета.
Поєднавши твори молодих і старших митців, художня виставка набула органічної єдності й стала більшим, ціліснішим явищем, аніж кожна з картин на стіні зали. Першим це помітив художник Валерій Франчук, який теж виставив свого стрімкого, буремного Сковороду, котрий летить через час і простір до свого 300-ліття. Я запам'ятав слова Шевченківського лауреата В. Франчука: «Подивіться, перед нами перша за всі часи, минулі й теперішні, республіканська виставка на тему «Сковорода в образотворчому мистецтві». Перша! І треба зробити все, аби вона не стала остання. Сьогодні ми побачили, що практично кожний художник звертається до образу Сковороди, і ми в змозі влаштовувати щороку показ нових творів, присвячених нашому генію. Уявляєте, який це багатющий художній матеріал! Мій колега Леонід Андрієвський до знаменного ювілею зможе видати кілька оригінальних художніх альбомів, а він у цій справі неперевершений майстер».
Директор видавництва «Криниця» народний художник України Леонід Андрієвський продовжив: «І кожного разу ми можемо влаштовувати сковородинську виставку в новому залі, найперше в нашому видавництві, а наступного разу вже в справжньому храмі добра і світла — Українському фонді культури. Проте ці виставки не будуть просто оглядовими майданчиками, вони стануть школою майстерності в освоєнні й розвитку сковородинської теми, особливо для творчої молоді. А нові таланти, як показав перший пленер на батьківщині мислителя, в Чорнухах, упевнено міцніють професійно, а головне, за прикладом Сковороди, духовно. А до 300-річного сковородинського ювілею ми плануємо випуск великого художнього альбому, аж ніяк не нижчого за якістю за вже нами видані: «На межі ІІ–ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва», «Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура. Василь Кричевський». Веди нас, Сковорода!..»
Провідником і живою душею виставки в тичининському музеї був, звичайно ж, Борис Войцехівський, організаторські здібності якого важко переоцінити. Він надав Тетяні Сосновській стільки виставкового матеріалу, що музейники змогли так скомпонувати в залі картини, етюди, скульптури, що вони самі просилися на глядацьке око і нікого не полишали байдужим. Водночас Борис Михайлович удало поєднав веселку кольорів із музичним супроводом і словесним роздумом і тим самим запатентував новий формат людського спілкування, новий синтетичний жанр «виставка — концерт — «круглий стіл». І в нього вийшло!
Ми справді насолодилися джерельним співом, народними піснями жіночого тріо «Галявські вечорниці» (за назвою села Галяве поруч із Чорнухами), яке склали чудові жінки-трудівниці Галина Постіка, Ольга Прокопенко і Валентина Гнатівна Вівчаренко. Не можу не назвати останню потрійним іменем, бо заслуговує на високу шану: вона Мати-героїня, виховала чотирнадцятеро дітей і всі народжені в росі та красі.
У вінок народних пісень звуковою стрічкою вплітаються сковородинські пісні з «Саду божественних пісень», які читає серцем народний артист України Олександр Биструшкін «Ой ти пташко-жовтобоко, не клади гнізда високо», «Щастя, а де ти живеш?» та ін. А далі Олександр Павлович передає віршоване золото поета студентці Переяслав-Хмельницького педагогічного університету Інні Юрковській. Здається, чую знайомі рядки: «А мне одна только в свете дума, как бы не умерти мне не без ума».
Звичайно, це знаменита десята пісня «Всякому городу нрав и права». Ще раз переконуюсь: хрестоматійне твердження, що Сковорода писав «староукраїнською книжною мовою», все-таки не має під собою однозначного підґрунтя. Тільки вслухайтеся в зміст і ритміку пісень Сковороди, і ви вловите раз за разом слова і мотиви сучасної української мови. Більше того, як сказав Нобелівський лауреат Йосип Бродський, Сковорода «перший екзистенційний поет».
Надсучасну екзистенційну ноту почув і наш друг Петро Перебийніс, тому не міг висловитися на відкритті виставки інакше, як щойно написаним віршем:
І справді:
Все на цьому чудовому ПЛЕНЕРІ,
В цій привітній тичинівській залі,
Хвилює так, що аж клубок
До горла підступає...
Як вийде калина
До синіх воріт,
Як зблиснуть коралі...
Дивлюсь крізь далі,
Крізь маєво літ —
А там хороводи калинових
наших красунь.
І вишиті рушники.
І вишите небо.
І вишитий шлях.
А!
Чарівниці в намистах кармінних...
Ми — з України!
Від серця до серця
Мелодія ллється,
Промінням трасує.
Кармінна красуне!
Мовчу я.
Погойдує вітер калину,
Гортає листок за листком...
Почую мелодію вічну, єдину —
І в горлі клубок залоскоче!
Слухають всі, а особливо (аж до клубка в горлі) чорнушани. Невже це їхнє запрошення так роздмухало свято сковородинського духу? Не тільки. А їхні конкретні справи хіба не варті доброї оцінки? Голова Чорнухинської районної ради Микола Кривчун, молодий, завзятий, красивий, розповідає: відремонтували сковородинську садибу, тепер батькова хата Сковороди красується, мов писанка, недаремно майже всі пленеристи замалювали її; заклали біля сковородинської криниці діброву із трьохсот деревець, очолених червоним дубком самого Григорія Сковороди, дубочок уже міцно вчепився молодим корінням у рідну землю; реставрують нове приміщення для музею, на що з обласного бюджету виділено шість мільйонів гривень; ось-ось відкриють художню галерею — і я помічаю, як супутники М. Кривчуна, директор Чорнухинського музею Г. Сковороди — Микола Соляник і начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Лідія Лець вишукують зором пленерські роботи, які вони заберуть до галереї, а також приглядаються до картин відомих художників і сподіваються, що Борис Войцехівський допоможе дістати їх для експонування в Чорнухах. Завдання непросте, але Борис Михайлович його вирішить.
Коли головний редактор газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий (уже своя людина в чорнухинській громаді) почув, що сковородинський музей переселяється до нового приміщення, то знову порушив питання про поповнення його цінними експонатами. Шкода, звичайно, що нині в музеї немає речей, які належали самому Сковороді або до яких торкалася його рука. Але треба шукати в архівах, Києво-Могилянській академії, на закордонних манівцях філософа, в угорському Токаї, де Сковорода провів п'ять незабутніх років. Володимир Павлович улітку готовий вирядити редакційну експедицію на Слобожанщину, де також можна знайти матеріальні сліди перебування Сковороди в селах і містечках.
Проте в Чорнухах, зауважив Володимир Мостовий, є найбільша (символічна й матеріальна) цінність: «Тут зарита пуповина щойно народженого маленького Грицика Сковороди — це його навічний зв'язок з цією святою землею». Так сказати міг тільки Володимир Мостовий — журналіст, патріот, людина однієї групи крові зі Сковородою.
Залишився відданий своїй темі — відкриття в Києві музею Григорія Сковороди й видання повного академічного зібрання творів філософа — і Сергій Гальченко, природжений сковородинець, заступник директора Інституту літератури імені Т. Шевченка. Але сьогодні ми вже почули, як уконкретнюються поставлені ним завдання, переходять у стан вирішення. Після кількарічних пошуків приміщення для музею Сковороди точно визначилася його адреса: Києво-Могилянська академія на Подолі, а ще точніше — старий Мазепин корпус, де Сковорода проходив курс наук, а в конгрегаційній залі відшліфовував свій полемічний талант у філософських диспутах. Ми погодилися із цим, коли дізналися, що Сергій Анастасійович знайшов у цьому питанні підтримку в уряді. Збираються матеріали, уточнюються обриси повного академічного видання — загалом на двадцять томів із першою книгою факсимільного видання рукописів Сковороди. Успіху Вам, Сергію Анастасійовичу!
Нарешті нашу увагу «забрала» берегиня музею-квартири Павла Тичини розумниця Тетяна Сосновська. «Зверніть увагу,— сказала вона,— у цій же залі, де влаштована виставка, на трьох круглих стендах ми виклали підготовчі матеріали Павла Григоровича до головної праці всього життя — симфонії «Сковорода», яка вийшла друком у сімдесятих роках минулого століття. Подивіться: у цих побляклих від часу сіреньких папках десятки запитань і тем, які поставив перед собою Павло Григорович, вивчаючи життя і творчість Сковороди. Його цікавило буквально все: біографія мислителя, його характер, шляхи-дороги по Україні й світу, світоглядні позиції і повсякденні стосунки з друзями, філософські принципи і любов до природи — все, чим жила славна людина Бароко ХVІІІ століття. Цим хочу сказати, що представлені тут підготовчі матеріали мають свою самодостатню цінність і чекають на свого знаттєлюбного дослідника. Беріться за цю справу — ми в музеї допоможемо».
На такій зустрічі як відкриття художньої виставки не ухвалюють якісь резолюції. Це було насамперед єднання сковородинського духу і слова, згуртування людей, близьких одне одному, і воно логічно завершилося пропозицією Сергія Гальченка об'єднатися всім присутнім у Клуб шанувальників і послідовників Сковороди. Одразу скажу: це буде не закритий масонський клуб. Він відкритий для всіх, хто йде до Сковороди. Приєднуйтесь, будемо разом готувати 300-річний ювілей видатного мислителя.
Володимир СТАДНИЧЕНКО, лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди
також у паперовій версії читайте:
назад »»»