ГРАЛЬНИЙ БІЗНЕС АТАКУЄ ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ
На порядок денний Верховної Ради поставлено два законопроекти, кожен з яких пропонує після півторарічної перерви легалізувати гральний бізнес в Україні. І хоча обидва вони в тій чи іншій мірі підтримані Головним науково-експертним управлінням парламенту, шанси їх бути схваленими надзвичайно малі.
Курс на ліквідацію
Закон про заборону грального бізнесу був прийнятий 15 травня 2009-го і набрав чинності 25 червня того ж року, після того як його з другого разу підписав тодішній президент України Віктор Ющенко. Приводом до такого досить неочікуваного кроку з боку політиків стала пожежа в одному з салонів Дніпропетровська, внаслідок якої загинули дев'ять людей. Однак наголосимо, що то був лише привід. До цього випадку не від вогню, а від рук збожеволілих після програшу гравців гинули десятки жінок-адміністраторів, однак ці трагедії сприймалися як звичайні повідомлення кримінальної хроніки.
А тут усе сталося надто синхронно з подіями у нашого північного сусіда: з 1 липня 2009 року на більшій частині території Росії забороняється гральний бізнес. Задовго до цього, усілякими правдами й неправдами долаючи митні кордони, на південь суне величезна кількість демонтованого грального обладнання, сподіваючись віднайти в Україні ринок збуту. А тут, використавши перший-ліпший привід, уряд спочатку добивається тимчасового мораторію, а потім і повної заборони. Для випадкового збігу обставин занадто, тож причини, напевне, значно глибші і складніші.
Гральний бізнес існував завжди і скрізь: як в аристократичних салонах, так і в злиденних притонах. Багатії програвали родові маєтки, бідняки — останню свитину. Перші у відчаї пускали собі кулю в скроню, другі йшли красти і грабувати. Все це завдавало певної шкоди суспільству, проте історія не знає якихось суттєвих спроб запровадити для грального бізнесу щось на кшталт «сухого закону». Вочевидь володарі країн мирилися з ним як з неминучим, але не найстрашнішим на світі злом.
Ситуація радикально змінилася в ХХ ст., коли і в цю галузь зазирнув науково-технічний прогрес. Якщо раніше гральний бізнес асоціювався зі столом, накритим зеленим сукном, то тепер його символом став ігровий автомат на прізвисько «однорукий бандит». Ці бездушні машини проникли скрізь і всюди: у великі міста й малі села, на вокзали і базари, в магазини і ресторани. Гра стала надзвичайно доступною, а від того — й надзвичайно небезпечною.
«Однорукі бандити» і як із ними боротися
На цю «заразу» перехворіли всі країни, котрі ми звично іменуємо цивілізованими, і знайшли кожний своє правильне рішення, як обмежити доступ до гральних закладів переважній частині пересічних громадян.
Один із способів — винести ці заклади на сотні кілометрів за межі населених пунктів у такі собі гральні містечка на кшталт «Лас-Вегасу». Логіка залізна: якщо людина загорілася бажанням пограти, а для цього треба їхати за тридев'ять земель, вона ще десять разів подумає. Якщо ж автомати стоять на кожному кроці, то роздумувати ніколи.
Такий спосіб прийнятний для Америки, а густонаселені країни Європи знайшли інший вихід: гральні заклади розмістили в респектабельних ресторанах багатозіркових готелів, де вартість вхідного квитка перевищує середньостатистичну місячну зарплату. Простий люд туди не піде, а якщо й піде, то вперше і востаннє.
На терени колишнього СРСР гральний бізнес, у сучасному його розумінні, «завітав» лише наприкінці 80-х, захопивши плацдарми в готелях системи Державного комітету з іноземного туризму, але за 20 років проник у найменші шпариночки. Суцільним фронтом проти нього стало насамперед жіноцтво: дружини й матері, чиї чоловіки та сини програвали на автоматах «сімейні» гроші. У другій половині 2000-х обурення набуло критичної маси, і впливові політики не могли не відреагувати на цю хвилю народного гніву. У Росії індустрія азарту була значно обмежена незадовго до президентських виборів 2008 року, в Україні — незадовго до аналогічних виборів 2010-го. Щоправда, в Росії все робилося обережно і поступово, а в нас — рубалося з плеча, проте рушійні сили були ті ж самі.
Втім, коли приймався закон, усім здавалося, що все це ненадовго, адже четвертим пунктом його прикінцевих положень урядові доручалося протягом трьох місяців від дня набрання чинності розробити і внести на розгляд Верховної Ради законопроект про діяльність закладів у спеціально відведених для цього гральних зонах. Очікувалося, що такі зони облаштують у Криму, Карпатах, можливо — у Чорнобилі. Деякі сміливці сподівалися, що хоч по одному казино на область залишать. Закон ще не встиг набрати сили, а в парламенті вже було зареєстровано аж два законопроекти про цей бізнес у таких зонах — ті самі, котрі були схвалені фахівцями науково-експертного управління. Втім, зрушень у цій справі досі немає.
Але, якщо гральний бізнес в Україні заборонено, це ще не означає, що його немає.
На одному полюсі — цілком законослухняні фірми, які своє право на бізнес вибороли в суді. Вони після прийняття закону почекали, однак, утомившись, звернулися до висококваліфікованих (читай високооплачуваних) адвокатів, які виграли справу. Мотив простий: фірма законним шляхом заплатила за п'ятирічну ліцензію 150 тисяч євро і свої зобов'язання перед державою виконала. Тепер держава теж має виконати свої зобов'язання, а тому не може перешкоджати позивачу здійснювати свою діяльність.
Гральні заклади, про які йшлося,— це респектабельні казино, куди заможні люди приходять не лише для того, щоб пограти, а на «людей подивитися і себе показати». Це не та публіка, яка, програвши все, піде на вулицю грабувати перехожих. А заклади, які вони відвідують, і є зразком класичного грального бізнесу, який має бути в кожній країні, щоб обслуговувати забаганки окремих багатіїв і платити за це податки на користь усього суспільства. Цей сектор азарту небезпеки не становить.
На іншому полюсі — відверті нелегали. Тобто звичайні зали гральних автоматів, замасковані під кав'ярні, «наливайки», але найчастіше — під «Інтернет-клуби». Заходиш у такий клуб — там стоять «задля меблів» кілька комп'ютерів, а адміністратор одразу попередить, що зв'язку з Інтернетом тимчасово немає. Зате у відгородженому від стороннього ока приміщенні стоять звичайнісінькі, цілком справні «однорукі бандити».
Міліція регулярно виявляє такі підпільні «казино» і вилучає наявне обладнання. Згідно із законом, на суб'єкт господарювання, який здійснює заборонену діяльність, накладається штраф у розмірі восьми тисяч мінімальних заробітних плат (не плутати з неоподатковуваним мінімумом доходів громадян), що нині становить понад сім мільйонів гривень. Але те все — примара. Власник «Інтернет-клубу» (кав'ярні, «наливайки») покаже документ про те, що приміщення, в якому виявлені гральні автомати, він здає в оренду іншій фірмі, і чим вона там займається, не знає і знати не зобов'язаний. Коли кинься шукати цю фірму, то виявиться, що вона — це якесь товариство з обмеженою відповідальністю, зареєстроване на підставну особу, нерідко за втраченим паспортом. Єдина зачіпка — адміністратор, котра керує роботою підпільного залу — дівчина років 20–25, проте господаря вона не знає (або робить вигляд, що не знає). І на неї, як на фізичну особу, накладають дрібний штраф. Та й то не завжди.
Інтернет-клуби без лапок
Втім, подібні заклади відмирають. Вони ще можуть протриматися, але перспективи вже не мають. Виникатимуть то в одному, то в іншому місці, поки міліція повилучає всі автомати або поки вони самі поржавіють. Навіть якщо уявити неймовірне, що завтра Верховна Рада прийме закон про легалізацію грального бізнесу, жоден серйозний бізнесмен не почне вкладати гроші в закупівлю, монтаж та профілактичне обслуговування грального обладнання, бо завтра знову заборонять, і він вилетить у трубу.
А от між цими двома полюсами є поки що невелика, проте досить перспективна галузь Інтернет-клубів, але вже не бутафорських, а цілком справжніх. Людина дає адміністраторові гроші, сідає за комп'ютер і відводить душу на якому-небудь гральному сайті. Міліція також частенько відвідує ці заклади, та нічого вдіяти не може. Видно, що відвідувач «ганяє зайчиків» на моніторі, але спробуй доведи, що він робить грошову ставку, а не грає задля власного задоволення. А дівчина-адміністратор, як вважається формально, зовсім не грошові ставки приймає, а лише надає послуги з переведення готівкових коштів в електронні, і навпаки. Тобто кладе їх відвідувачеві у такий собі віртуальний гаманець, а потім, якщо клієнт щось виграє, дістає їх із нього. Довести, що вона при цьому жодного закону не порушує, можна навіть без допомоги високооплачуваного адвоката — вистачить і пересічного. До клієнта теж жодних претензій бути не може, бо законом карається організація азартних ігор, а не участь у них. Що ж стосовно сайтів азартної спрямованості, то всі вони зареєстровані в офшорних зонах на екзотичних островах, де гральний бізнес не заборонений.
Теоретично можна притягти до відповідальності фірми-провайдери, завдяки яким користувачі Інтернету мають можливість заходити на такі сайти, але, якщо подивитися практично, то в держави немає механізмів контролю за ними. У МВС нещодавно створено цілий спеціалізований Департамент боротьби з кіберзлочинністю і торгівлею людьми. Втім, його працівники ще тільки вчаться боротися з тими сайтами, котрі займаються звідництвом та поширенням порнографії. До гральних ресурсів у них ще «руки не дійшли».
Саме на цьому секторі державним діячам і слід зосередити основну увагу. Поки що розвиток Інтернет-казино стримується тим, що далеко не всі мешканці України мають електронні гаманці, але то — справа часу. І тоді, щоб програти все, до останньої копійки, навіть необов'язково відвідувати гральні заклади — це можна буде зробити не виходячи з власної квартири.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ХРОНІКА ПРИГОД
- ДІВЧИНА З... ПІСТОЛЕТОМ
назад »»»