СПРАГА НОВИЗНИ
«Абсолютно унікальна особистість», «талановитий фотограф, самовідданий митець, культурний посол», «авантюрист», «людина фантастичної енергії»... Це — про Івана Дудкіна, одного з найвідоміших українських мандрівників і фотохудожників, який усе своє життя підкорив невтримній пристрасті — з рюкзаком та фотокамерою блукати планетою.
Його мандрівні здобутки вражають: екстремальні лижні переходи Крайньою Північчю від Кольського півострова до Таймира; гірські сходження на вершини Кавказу, Саян, Тянь-Шаню, Піренеїв, Гімалаїв, Аляски... Пішки, на велосипеді, мотоциклі, автомобілі, катамарані, автостопом він здолав десятки тисяч кілометрів найцікавішими куточками 82 країн планети, здійснив два навколосвітні плавання. Його унікальні за розмаїттям, географією та експресією світлини з успіхом демонструвалися на 62 персональних фотовиставках у 24 містах України і багатьох країнах зарубіжжя.
— Тож як Ви, пане Іване, дожилися до таких безкінечних одісей?
— Сам не знаю. Думаю, що все це — витівки генетики. Саме вона підсунула мені аномально активний мандрівний ген, який не дає спокою ні вдень ні вночі. Я мандрую планетою майже щоночі. І, зазвичай, літаю, махаючи руками. А в голові одне й те саме: це не сон, а таки дійсність. А ще в «польоті» я завжди дивуюсь: це ж усе так просто, то чому інші не літають? Цікава і така деталь — мені постійно щось заважає відзняти ті чудові краєвиди, які я бачу з пташиного польоту: то камеру десь забув, то вона зламалася, то густі хмари, то не встиг або електроживлення скінчилося тощо. Тож тільки фото допомагають мені ідентифікувати реальні мандрівки і віртуальні.
— І ніщо інше Вам не сниться — навіть жінки?
— Якось, у студентські роки, я потрапив на концерт Давида Ойстраха. Він настільки полонив мою душу, що наступного дня я купив у комісійному скрипку, запросив викладача консерваторії і почав учитися грати. Тоді мені рік снилася скрипка. Але ці сни скінчилися після приїзду в Київ збірних Куби і СРСР із боксу. Побачивши бій «гладіаторів», я серйозно «захворів» на цей вид спорту. Пішов у секцію боксу і став чемпіоном університету в напівсередній вазі. В ті часи уві сні я постійно лупцював кулаками своїх суперників. Згодом уже розігрував королівський гамбіт і сиціліанський захист, бо підхопив нову «хворобу» — шахи. Опісля були ще вокал, поезія, астрономія тощо. Жінки теж снилися. Часто і багато. Але до одруження.
— У журналі «Міжнародний туризм» я постійно читаю ваші чудові публікації. Ви друкуєтеся тільки там?
— Не тільки. Але найчастіше саме в «МТ». У цьому відомому чудовому виданні я опублікував понад сотню статей і безліч фотографій. Із редакцією у мене — давня і плідна дружба. Журнал постійно сприяє моїм подорожам.
— За способами пересування у просторі Ви не зовсім стандартний мандрівник?
— Мабуть, бо мандрую не по путівках, а сам по собі. Це значно цікавіше. Взяв «велик», кинув його у літак і, скажімо, приземлився в Амстердамі. А звідти — великі перегони Європою: Голландія — Бельгія — Франція — Люксембург — Голландія. Згодом — ще складніші маршрути іншими країнами. Багато мандрував на велосипеді Америкою, зокрема в районі Великих американських озер, Каліфорнії, Аляски тощо.
— Ви, мабуть, багата людина, якщо можете дозволити собі такі грандіозні вояжі?
— Судіть самі. Тривалий час я мандрував на дешевому, незручному, важкому і примітивному мінському велосипеді «Турист»; часто сплю в наметі, де ніч застане, а їжу готую собі сам на вогні із сухого спирту. І це не від моїх аскетичних уподобань, а від браку коштів. З цього приводу я ніколи не комплексую. Відсутність належного комфорту цілком компенсується величезною насолодою від спілкування сам на сам зі світом. Ситуація, коли ти не знаєш, де сьогодні спатимеш на чужій землі, що їстимеш, кого зустрінеш і що на тебе чекає за мить,— одна із найцікавіших і найпрекрасніших.
— А почалося все з Вашої професії геофізика, якій віддали понад 30 років?
— Специфіка моєї роботи теж частково була пов'язана з мандрами. Завдяки їй на науково-дослідних суднах я побував на безлічі великих, малих, у тому числі й безлюдних островах та атолах Світового океану: Канарських, Зеленого Мису, Маврикії, Цейлоні, Мальдівських, Сейшельських, Курильських, Алеутських, Гавайських, Кайманових, Тараві, Фанінг, Сокотрі, Сахаліні, Окінаві, Ямайці, Кубі...
— То Ви добре володієте англійською?
— Отож-бо, що ні. В школі та університеті вчив французьку. А за роки мандрів я добре опанував науку міміки і жестів. Тому мовних проблем майже немає.
— Скільки ж це ви світу побачили?
— Загалом багато. Як писала одна газета про мене — «на десять життів вистачить». Але кількість — не якість. Можна побувати в десятках країн і нічого не залишити ні в голові, ні в серці. А можна, за бажання та вміння, в рідних пенатах побачити, відчути стільки незвичайного і цікавого, що замилуєшся. Багатьом людям притаманний стереотип: усе, що варте уваги, десь далеко. Одного разу я розвіяв цей міф перед великою аудиторією людей, які прийшли до Будинку вчених Національної Академії наук України (НАНУ) на перегляд моїх слайдів. Півтори години я показував природу «багатьох країн світу». Всі були у захваті й, не приховуючи, заздрили мені. І коли врешті я повідомив, що всі показані фото зроблені в Київській, Чернігівській, Херсонській областях, а також у Криму та Карпатах, мені ніхто не повірив. «Придивіться уважно,— мовив я,— це не озеро Блед у Словенії, а озеро Синевир у Карпатах; а це не іспанська річка Ебро, а наш Дніпро на Херсонщині; а це не Піринеї, а Кара-Даг...» І люди, може, вперше в житті повірили в банальну істину: дивовижне — поруч.
— Кожну з ваших фотовиставок можна назвати великою культурною подією. Як на мене, вашим фотографіям, із погляду пізнання світу,— ціни нема. Вони так і просяться до унікального альбому.
— Судячи з дуже позитивної реакції глядачів і преси на мої світлини, потреба у виданні фотоальбому — беззаперечна. Активно шукаю спонсора. Поки що я спромігся тільки видати диск «Планета» тисячним тиражем і відеофільм.
— А Вас ці безкінечні мандри не втомлюють?
— Мандри — це мій стиль життя. Здійснюю їх із величезною насолодою, майже незважаючи на втому, деякі незручності та неминучий ризик.
— Кожна фотографія з вашої колекції, здається, має власну історію народження.
— Світлин зі своєю цікавою, смішною, детективною, а то й драматичною «біографією» у мене чимало. На цій ось світлині — панорама Нью-Йорка з даху найвищої його споруди — Міжнародного торгового центру; а це ось і сам МТЦ. Знімки зроблені напередодні теракту 11 вересня 2001 року. Є і серія світлин, відзнятих уже на місці трагедії, серед руїн-бескеття. А цьому знімкові — понад 40 років; на ньому зображений один із найодіозніших диктаторів ХХ століття, президент Гвінеї Секу Туре.
Я його сфотографував методом прихованої камери, бо офіційна зйомка була категорично заборонена. На той час я працював там у науково-дослідному центрі Рогбане... А це ось — велике сімейство одного українця, який живе в найвіддаленішій від України точці планети — Алясці. А цей напівоголений чоловік — єдиний мешканець загубленого в Індійському океані маленького острівця Іховандіффуло. Живе він там зі своєї волі і на життя тоді не скаржився. Я відзняв його під час свого навколосвітнього плавання... Перелік можна продовжувати до безкінечності.
— Усе-таки дуже непросто орієнтуватися, опинившись серед чужих людей і не знаючи мови.
— Маю великий бурлацький досвід і тому орієнтуюся непогано.
— Чи траплялися в мандрах екстремальні ситуації?
— Вони нечасто «прикрашають» мої мандрівки. І все ж! Тонув у річці Білій на Кавказі; падав у прірву під час зимового сходження на лижах на вершину Ангвундасчор у Хібінах; у горах Путорани на Таймирі зустрівся зі зграєю вовків; на Алясці — віч-на-віч із ведмедем, а на півночі Індії — зі зграєю диких агресивних мавп... Проте найдраматичнішою для мене була пригода на вже згаданому острові Іховандіффуло. Там я зі своїми колегами-науковцями у внутрішній лагуні атолу діставав із дна корали для природничого музею. Сталася несподіванка: сильна течія підхопила мене і винесла у відкритий океан. А далі чекав новий сюрприз — зустріч з акулами. У прозорій воді добре було видно їхні сірі веретеноподібні тіла, загострені пащі та зловісні плавці у формі сокири. Дві морські розбійниці стали кружляти навколо мене. Інколи зупинялися, а потім стрімко кидалися вперед, демонструючи зацікавленість моєю особою. Я знав, що далеко не всі акули — людожери. Однак цей дуже експресивний танок по колу навколо мене — справжня ознака агресії. Головне в такому разі — не панікувати і не тікати, інакше акули кинуться навздогін, і за кілька секунд усі проблеми скінчаться. Найліпше — залишатися на місці або навіть іти в контратаку. А ще один спосіб захисту — кричати на цих виродків: вони бояться гучних звуків. Я воював за своє життя так завзято, що побачив катер із друзями, тільки коли він був уже зовсім поруч...
— То з чого ж і коли почалася феноменальна хода Івана Дудкіна планетою?
— Я думаю, що з дня мого народження. І все ж стисло — про дві ключові історії. На першому курсі університету я дізнався, що влітку група майстрів спорту вирушає у спортивну експедицію вищої категорії складності на Тянь-Шань. У відповідь на моє прохання до керівника групи, нині відомого у світі вченого Бориса Горлицького, взяти мене з собою, я почув: «Це абсолютно неможливо з багатьох причин. Група давно укомплектована. В гори незнайомих не беруть, бо це великий ризик психологічного дискомфорту. У тебе зовсім немає альпіністського досвіду і знань. Ти не здолаєш жодного категорійного перевалу і вершини. Тебе нізащо не затвердить Маршрутно-кваліфікаційна комісія, бо ти не здійснив мінімум п'ять походів нижчої категорії. Тож я не маю права тебе брати. Не доведи, Господи, з тобою щось станеться, і мені дискваліфікація та кримінальна справа будуть гарантовані...»
І все ж на Тянь-Шань я пішов! Бо дуже і дуже цього хотів. Після двох місяців моєї потужної, проте коректної дипломатичної облоги всіх причетних до мандрівки, безкінечних умовлянь, пошуків компромісів, штудіювання основ альпіністської техніки я отримав винагороду: Борис на зборах групи сказав: «А може, все ж ризикнемо і візьмемо з собою цього ненормального?» Всі були «за». Мандрівка пройшла блискуче.
Інша історія: працюючи в Інституті геофізики НАНУ, з наукового журналу я дізнався, що вчений, конструктор із Геленджика Л. Д. Нємцов уперше в Радянському Союзі створив унікальний прилад — морський гравіметр. Ним вимірюють силу тяжіння землі на морі, що вкрай потрібно для пошуків корисних копалин, розрахунку траєкторій польоту штучних супутників землі тощо. Виникла ідея купити його. «Шансів нуль. Це — страшенний дефіцит»,— сказав мені директор, академік С. І. Суботін. Проте на моє настирне прохання все ж підписав відрядження. Після перемовин із Нємцовим той відповів, що придбати гравіметр неможливо. Бо він робить їх лише два на рік, і за ними вже стоїть черга на десять років наперед.
— Чи можна зробити третій, для нас?
— Доклавши великих зусиль і певних умов — так. Але для цього необхідні супердефіцитні комплектувальні деталі і дозвіл самого міністра геології Союзу віддати цей третій прилад вашому інститутові. Все це здійснити нереально.
Перед відрядженням до Москви мій директор сказав, що я не потраплю не тільки до міністра, а й у його приймальню. До міністра я все ж попав і навіть умовив його написати на папері заповітний припис: «Л. Д. Немцову. Не возражаю». А усно міністр додав, що це все одно «голий» номер, бо Нємцов не зможе зробити третього приладу, а я нізащо не дістану комплектувальних. Міністр помилився. Я дістав усе необхідне, а конструктор виконав обіцянку. Цей гравіметр у майбутньому і став моєю своєрідною перепусткою в міжнародні експедиції на науково-дослідних суднах.
— І наостанок. Які головні принципи Ви сповідуєте у своєму житті?
— Користуюся старими рецептами, трішечки їх підкоректувавши. Основа — настанови, за якими жили ще давні майя, греки та нині живе багато цивілізованих людей. Точніше, намагалися і намагаються так жити.
1. Максимально насолоджуватися життям, постійно робити його комфортнішим і досконалішим для себе та інших.
2. Жити в гармонії з природою.
3. Жити в атмосфері любові, весь час її примножуючи.
4. Не скаржитися, не заздрити і не засуджувати, проте в разі агресії чинити опір.
5. До примх долі ставитися філософськи та з гумором.
На мою думку, розумніших, раціональніших і гуманніших принципів людство ще не вигадало.
— Дякую, пане Іване, за розмову і щиро бажаю нових мандрівок та, звісно, розповідей про них.
Наталка ПОКЛАД
також у паперовій версії читайте:
назад »»»