ГРАНДИ СВІТОВОЇ МУЗИКИ В КИЄВІ
Наприкінці жовтня в Києві відбувся грандіозний джазовий зорепад: у Міжнародному центрі культури і мистецтв три дні розкошували світові легенди-знаменитості — учасники фестивалю Jazz in Kiev-2010. Серед них мої найулюбленіші — група Yellowjackets і піаніст Хербі Хенкок. Саме вони є фігурантами нашої творчої «Вітальні». Інші майстри гарні по-своєму, але ми зосередимося на цих, поки враження свіжі від гарячого зіткнення з їхнім мистецтвом.
Отже, Yellowjackets. Почнімо з назви. Вона трактується як «жовті піджаки». Проте всупереч чуткам, у жовтих піджаках група не виступає. Можливо, йдеться про «ос», «шершнів»? Саме так з американського діалекту перекладається слово Yellowjackets. Однак музиканти воліють грати музику серця, в якій немає агресії, вона іскристо-весела, як гірський краєвид у водоспадах, або сумна, немов ніжний морський бриз в час заходу сонця.
Виходить, загадку назви приховано в чомусь іншому? Звернімося до історії становлення колективу.
Вона починається в 1977 році, коли гітарист Роббін Форд зібрав групу музикантів для запису свого альбому The Inside Story. Потім музиканти записали ще кілька композицій, їх випустила компанія Warner Brothers, отже, з'явився альбом Yellowjackets, він із захватом був сприйнятий публікою і отримав визнання критиків. Музиканти вважали, що музика ансамблю має стати своєрідним наркотиком для молодіжної аудиторії (на сленгу Yellowjackets — капсула нарбуталу), і вона вдало увібрала рок-енергетику, багатий набір електронних звучань і рифоподібні теми в стилі ритм-енд-блюзу. Наступний альбом Mirage a Trois мав ту саму щасливу долю. Чимала заслуга належала незрівнянному співакові Майклу Френксу, котрий на якомусь етапі полишив гурт і він став суто інструментальний.
У 1984-му до колективу приєдналися перкусіоніст Пауліньо Да Коста і саксофоніст Марк Руссо. Вийшли альбоми Four Corners і Politics, і група почала грати акустик-джаз.
У 90-х роках замість них прийшов саксофоніст Боб Мінцер. Завдяки йому Yellowjackets набули ще більш джазового відтінку. Мінцер став аранжувальником багатьох мелодій, група відразу записала один зі своїх кращих альбомів. Ансамбль почав цікавитися фольклором, намагаючись творити так звану всесвітню музику.
Нині група має яскраво виражену спрямованість на сучасний фанк-ф'южн і smooth-jazz, досягає виразності за мінімальної кількості засобів, за рахунок майстерно зроблених композицій (композиторська пальма першості, мабуть, належить електронному клавішнику Расселу Ферранте) і чіткої гри ритм-секції в особі бас-гітариста Джиммі Хесліпа і барабанщика Вільяма Кеннеді.
В активі ансамблю понад 20 альбомів, контракт із Warner Brothers і два Grammy, не рахуючи численних переможних номінацій.
...Отже, що відбувалося в залі Жовтневого палацу, коли на сцену вийшли чотири підтягнуті стрункі немолоді чарівники? З перших нот миттєво було встановлено контакт із публікою, що є ознакою високого рівня артистів. Атмосфера святковості і довірливості, неначе невидима магія, одразу оповила, викликаючи почуття вдячності в серцях меломанів. І що з того, що чоловіки вийшли «хто в чому», переважно в чорному, сріблястому і білому — ніяких жовтих піджаків.
Перша композиція була, певно, з найтиповіших для Yellowjackets — загалом м'яко-лірична, хоча і з вибухом пристрасного соло бас-гітариста Джиммі Хесліпа: ніби природна стихія покаверзувала та повернулася в мінливі береги краси, якими блукає закохана самітність, котра шукає душевного спокою.
У другій композиції ритмічна структура була напрочуд складна, музиканти показали (в гармонійному і технічному сенсі — майстер-клас найвищого ґатунку для гурманів. Іноді здавалося, що таке ансамблеве вишивання художнього полотна поза межами можливостей людини: свінг (тобто триолювання восьмушок) і синкопування накладалося на ритмічну вакханалію, гармонії розбігалися, та наприкінці фраз усе цілковито ювелірно стикувалося. Це нагадувало видовище з дивним торнадо, яке бешкетувало, скажімо, на автокладовищі, а в результаті з битого залізяччя рядком складалися новенькі блискучі автомобілі, а над ними вирувало сонечко у вигляді пасажів на дивному електроінструменті, зовні схожому на чорний видовжений пенал — то Боб Мінцер поперемінно розсипав візерунки із кларнетових звуків. (Згодом він із цього інструмента видобував флейтові звуки).
Майже одразу привернула увагу така річ: Yellowjackets напрочуд мелодійний ансамбль, котрий не губить мелодію навіть у карколомних імпровізаціях, тоді як деякі виконавці намагаються змінити мелодію до невпізнання і так усе закручують, що лунає суцільна какофонія (мовляв, так крутіше). Ні, мелодика для Yellowjackets — передусім.
Парад розмаїття тривав. Третя композиція — ф'южн на повну котушку: почергово зливалися рок, латино, блюз, спірічуелс тощо. Проте замість еклектики — цілісна смачна страва, а ще краще сказати збалансована картина з життя великого міста, що сконденсоване на одній багатонаціональній вулиці, де лунає різна музика, бо живуть люди з різним кольором шкіри, відповідно з різними смаками й настроями, але вони вже злилися в спільноту. Та й самі Yellowjackets — це сплав представників різних націй і світоглядів, котрі знайшли спільну мову. От вам і ключ: ця музика тим і полонить, що відкриває можливості спільної мови між різними людьми, зокрема в Україні. Yellowjackets мелодійні, ліричні, філософічні, але не меланхолійно-кволі, адже буяє темперамент, колорит, життєлюбство.
До речі, зовні американці виглядали так: на сцені співпрацювали три білі інтелігенти і чорношкірий оратай. Що виробляв на барабанах Вільям Кеннеді! Його надшвидкі руки — це блискавки емоцій, тож ритміка була гнучка, без найменшого хаосу, він не «сипав», як деякі білі барабанщики сиплять «картоплю» ударів, він паличками малював настрій. Вулкан, пантера, пристрасний коханець, легкий вітерець, холод, спека — то все барабанщик Кеннеді.
Четверта композиція — забіг марафонця: басист Джиммі Хесліп показав дива дрібної техніки, тобто зобразив гарячкові кроки й подих городянина, котрий біжить міськими завулками, намагаючись усвідомити мету гонки.
А далі п'єса за п'єсою. Кожен із четвірки демонстрував мистецтво імпровізації, як хотів, а загалом виходила філігранна композиція, в якій ніхто не перетягував ковдру, можливо, ще тому, що тонкий «диспетчер» гурту — клавішник Рассел Ферранте так компонував барвисту «галявину», що всі квіти (тобто решта учасників) на ній складалися у візерунок, у якому не було нічого зайвого.
Ще таке спостереження. У творчості Yellowjackets дивним чином сплітаються урбаністика і відчуття природи. Ось ти чуєш-бачиш картину порту; в іншій п'єсі — гру підйомних кранів і гуркіт будівництва; ось якийсь хлопець йде-витанцьовує вздовж елегантних вітрин крамниць; ось нічним містом течуть вогні машин... А в інших композиціях — видовище морського узбережжя; політ дельтаплану між горами; річкова заводь із зеленими островками і ширянням білих птахів. Або ніби лунає саундрек із фільму про кохання. Все залежить від фантазії слухача, якому музиканти поперемінно «підсовують» то урбаністичну картинку, то природу, забарвлюючи все веселощами, сумом, іронією.
На концерті Yellowjackets неможливо було заснути навіть перевтомленим глядачам. Життя на сцені нуртувало так, що, здавалося, у зал летіли чи то бризки водоспаду, чи то шампанського... Зрозуміло, що публіка не захотіла відпускати улюбленців, випросила на «біс» ще один «феєрверк», потім почала клянчити ще, та «бідолахи» побігли, бо о четвертій ночі їм треба було вилітати з Києва на інший концерт.
Піаніст і композитор Хербі Хенкок — одна з найпрогресивніших, новаторських і суперечливих постатей на сучасній джазовій сцені. Йому вже давно не потрібно нічого доводити. Така кількість Grammy й інших музичних нагород нікому з джазменів і не снилася. До речі, чи всі знають, що автор аранжування Billie Jean Майкла Джексона — не хто інший як Хербі Хенкок? У 2010 році вийшов його The Imagine Project — один із найскладніших і різножанрових проектів царственого старця, до праці над яким він залучив Пінк, Сіл, Дейва Меттьюза, Los Lobos, Джеффа Бека, Уейна Шортера, Чаку Хан та інших. До «проекту миру» Хенкока увійшли віртуозні джаз-, соул-, поп- і рок-композиції на пісні культових музикантів. У багатошаровій зоряній роботі кожна композиція варта цілого альбому іншого виконавця.
Хербі Хенкок народився в Чикаго в 1940-му. В 11 літ він виконав концерт Моцарта для фортепіано з чиказьким симфонічним оркестром. У середній школі (під впливом платівок Оскара Петерсона і Білла Еванса), Хербі починає грати джаз. У цей час він захоплюється електронними інструментами. У 1960-му у віці 20 років Хербі потрапляє в поле зору трубача Дональда Бьорда, котрий пропонує йому приєднатися до своєї групи. Згодом Хенкок починає записуватися самостійно. Його дебютний альбом Takin' Off мав шалений успіх.
1963 року Хербі одержує пропозицію, яка змінила його життя і назавжди зафіксувала його ім'я в історії джазу. Його запросили до Miles Davis Quintet. Більшість музичних критиків називають цей колектив «найбільшою маленькою групою 60-х».
У 1966 р. Хербі Хенкок пише музику до фільму італійського режисера Мікеланджело Антоніоні Blow Up. Полишивши Miles Davis Quintet, Хербі присвячує весь час електронному джаз-фанку, який поступово завойовує світ. У 1973-му виходить його другий сольний альбом Headhunters, що стає першою платиновою джазовою платівкою.
Згодом він працює з такими легендами джазу як Чік Коріа, Вінтон Марсаліс, Жако Пасторіус, Маркус Міллер, Майкл Брекер, Джордж Бенсон. Діяльність Хенкока не обмежується тільки джазовою цариною — музикант співпрацював із Карлосом Сантаною, Енні Леннокс, Міком Джаггером, Крістіною Агілерою, Стінгом тощо.
У 2010 році Хербі Хенкок обійняв посаду джазового директора Лос-анджелеського філармонічного оркестру.
Протягом своєї зоряної кар'єри музикант працював у таких напрямках: джаз-рок, ф'южн, хард-боп, електронний джаз-фанк, писав музику до кінофільмів, випускав альбоми, засновані на техномузиці, й навіть з елементами репа, чим завоював популярність у масової публіки.
У каталозі артиста наразі понад 50 студійних альбомів, останній з яких The Imagine Project, як ми вже говорили, побачив світ у 2010 році.
...Отже, чим вразив Хербі Хенкок киян, презентувавши нову масштабну програму The Imagine Project?
Царствений старець у свої 70 років виявився напрочуд жвавим, веселим, енергійним, без сивої волосини у кучерявій шевелюрі, а от із четвірки його молодих темношкірих колег троє виявилися лисими. Бас-гітарист Джеймс Дженас схожий на грайливого цигана.
Перша задириста композиція закінчилася жартівливою сутичкою: спочатку другий клавішник Грег Філлінгейнс кинув у барабанщика Тревора Лоуренса кофр (мовляв, ти нечітко зіграв фінал), потім решта музикантів накинулася на бідолаху з кулаками, тож йому довелося тричі (!) переграти коду. Після цього Хербі Хенкок залишив інструменти і жваво почав переміщатися по сцені, спілкуючись з публікою англійською, довго щось жартівливо розповідав і представляв склад ансамблю. Зокрема, на сцену вийшла білошкіра співачка Крістіна Трейн, котра впродовж концерту заспівала (застосовуючи зрідка скрипку) світові хіти Джона Леннона, Пітера Гебріела, Боба Ділана, Джоні Мітчелл, «Бітлз» в аранжуваннях Хенкока. Її номери (голос розкішний — з чорними барвами) чергувалися з інструментальними п'єсами патріарха, скажімо, Хербі на крутезному KORG видобував рок-гітарні рифи, потім «одягнувся» в інший клавішний інструмент, схожий за формою на гітару, почав бігати по сцені, жартівливо змагаючись, сперечаючись, передражнюючи звучання обох гітаристів, він їх ніби екзаменував. Далі був повний контраст: акварельна ніжна фортепіанна п'єса на роялі у дусі Дебюссі. Подаровані троянди Хенкок передарував жінкам із першого ряду. Раптом схаменувся, підібрав з підлоги зелений листочок і вручив солістці Крістіні Трейн, яка з чарівливою вдячністю прилаштувала його у зачісці.
До речі, клавішник Грег Філлінгейнс і гітарист Ліонель Льоке також співали, перший мав такий потужний голос, що навіть часом виводив рулади без мікрофона, а другий був докою в екзотичних африканських темах.
Отже, вийшло цікаве шоу на одному подиху, коли кожен учасник виявив унікальні імпровізаційні можливості. Та царював Хербі Хенкок, демонструючи дивовижну м'яку чуттєвість і філігранну технічну майстерність (іноді швидкість його пальців здавалася неймовірною).
Дві композиції на «біс» завершилися іскрометним танком артистів на авансцені, бурхливими оваціями і братанням із найбільш темпераментними глядачами.
З усього сказаного можу зробити висновок: такий піднебесний рівень виконавської майстерності — це чудове вливання здорової крові в мистецтво України, і в цьому сенсі можна сказати, що фестиваль Jazz in Kiev є неоціненним донором.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»