ТАЄМНИЦЯ ЛУЇЗИ
Ця трагедія півтора сторіччя тому збентежила російське суспільство й докотилася до самого імператора. Тривалий час у загибелі Луїзи Сімон-Деманш підозрювали її коханця, драматурга Олександра Сухово-Кобиліна, автора п'єси «Весілля Кречинського» та інших шедеврів театрального мистецтва. Відмова драматурга дати хабар слідчому коштувала йому багаторічних судових поневірянь. І все ж, хто, за що та задля чого вбив француженку?
«Найлютіший з аристократів»
В одній із кімнат будинку Сухово-Кобиліна до останнього дня його життя висів портрет Луїзи. Її загадкова усмішка повертала його у присмерки спогадів, до того дня у листопаді 1850-го, коли знайшли її тіло...
Та починалося усе так романтично — навесні 1841 року в Парижі, коли російський дворянин Олександр Сухово-Кобилін познайомився у ресторані з чарівною француженкою та підняв келих за жінок. Чарівна особа, до якої звернувся Сухово-Кобилін, була та сама Луїза Сімон-Деманш. Вона нарікала на те, що неспроможна знайти роботу на батьківщині, у Франції. Молодий чоловік запросив її до Росії, де вона, на його думку, знайде те, що бажає.
До цієї зустрічі Олександр Васильович устиг багато чого пізнати. Цей «найлютіший з аристократів» закінчив Московський університет із золотою медаллю і вивчав філософію Гегеля у Гейдельберзі, був обізнаний з репертуаром найкращих європейських театрів, познайомився у Римі з Гоголем. Він був самовпевнений до безумства та справляв неабияке враження на жінок.
Роман із Луїзою мав продовження у Москві, де Сухово-Кобилін винаймав для неї п'ятикімнатне помешкання з меблями й прислугою. Та ще відкрив для коханої комерційну справу — винний магазин, надавши їй капітал для торговельного обігу. Відтоді за соціальним станом вона стала купчихою. Здавалося, про що мріяти?
Проте бажаного щастя жінка не набула. Олександр Васильович вів подвійне життя: крім апартаментів Луїзи, з'являвся у «вищому світі», де мав чимало принад і амурних пригод. З часом жінка почала обтяжувати його. Сухово-Кобилін уникав зустрічей з нею, умовляв повернутися додому. Урешті-решт Луїза зрозуміла, що їхнє спільне життя триватиме недовго.
Тим часом у Москві розійшлися чутки про новий його роман — із княгинею Наришкіною. Надія Іванівна, як казали, «багатьох чоловіків позбавила розуму». Серед тих, хто не встояв перед її чарами,— герцог Морні, брат Наполеона III, Олександр Дюма-син, автор «Дами з камеліями».
Луїза мучилася ревнощами, а свій біль зганяла на слугах. Цього вона навчилася у родині Сухово-Кобиліних. Як відомо, й мати Олександра Васильовича частенько грішила цим. У неї європейська освіченість поєднувалася з кріпосницьким варварством.
Таємниці слідства
7 листопада 1850 року Луїза влаштувала у себе обід: у вузькому колі запрошених сподівалась розвіяти свої сумні думки. Після обіду всі поїхали на прогулянку. О дев'ятій вечора Луїза відпустила кучера та через деякий час полишила будинок. Більше туди вона не поверталася.
Відсутність Луїзи схвилювала Сухово-Кобиліна. Із чоловіком сестри він завітав до обер-поліцмейстера й висловив свої побоювання щодо її долі.
Тіло жінки знайшли лише два дні по тому — в яру біля Ваганьківського цвинтаря («зі слідами насильницької смерті», як доповів пристав Ільїнський). У слідчій справі були жахливі подробиці вбивства. На спотвореному тілі — численні криваві плями, пухлини і синяки, переламані ребра та хребці. Та найголовніше — скривавлена рана горла.
Сухово-Кобилін «...ридав, як дитина, у нього повторювалися істеричні напади, неможливо було запідозрити його у нещирості». Біля нього постійно перебувала княгиня Наришкіна, котра піклувалася про те, щоб не допускати Олександра Васильовича до труни загиблої, писала листи до французького консула. «...Ані словом, ані будь-яким мускулом свого обличчя не видала вона своєї причетності до жахливої таємниці»,— писав сучасник.
Серед інших свідків допитували й Сухово-Кобиліна. За його словами, той вечір він проводив у Наришкіних, де вечеряв, і о другій годині ночі повернувся додому. Та найголовніше відбулося 20 листопада, коли приніс каяття кухар Єфим Єгоров і зізнався, що 7 листопада вночі «...вбив купчиху Луїзу Сімон-Деманш у її квартирі...» Допомогли йому «Галактіон Козьмін і кріпосні дівчата Аграфена Іванова та Пелагія Алексєєва. Галактіон переломив праскою ребра», а Єгоров перерізав горло. Вбив він її тому, що «була вона недобра й примхлива жінка. Чимало людей від неї постраждало...»
Відтоді склалися дві повноправні версії вбивства Луїзи Сімон-Деманш.
Перша — злочин скоїв кухар Єфим Єгоров і його помічники.
Друга — у злодіянні винен Сухово-Кобилін.
За версією Леоніда Гроссмана, автора бестселера «Злочин Сухово-Кобиліна», увечері 7 листопада в будинку Сухово-Кобиліна відбулася фатальна зустріч Олександра Васильовича, княгині Наришкіної й Луїзи. На думку Гроссмана, Сухово-Кобилін, оскаженілий від люті при появі колишньої коханки у місці зустрічі його з новою коханою — княгинею Наришкіною — вбив Луїзу шандалом. Наришкіна негайно доручила слугам сховати тіло небіжчиці, що вони й виконали.
Ім'я княгині Наришкіної пов'язували з цією трагедією. Взаємини між княгинею та Сухово-Кобиліним ні для кого не були таємницею. Терміновий від'їзд Наришкіної за кордон через місяць після загибелі Луїзи нагадував втечу. Вона втікала туди від пліток, скандалу й слідства, та головне — щоб приховати свою вагітність. Там народила доньку Сухово-Кобиліна на ім'я загиблої Луїзи.
Вирок долі
Слідство вели абияк: не знайшлося серед слідчих ані Фандоріна, ані Шерлока Холмса, навіть звичайних фахівців. Кріпосні то давали свідчення, то відмовлялися від них. Сухово-Кобиліна мордували очними ставками та головне проґавили: не опитали гостей Наришкіних, чи він був присутній серед них того вечора, коли загинула Луїза?
Одяг загиблої оглянули лише через кілька місяців, не звертаючи уваги, що жінку вбили у ліжку та одягали вже труп. Інакше чим пояснити те, що під її нарядною сукнею не було корсета, зате надягнуто нічну сорочку й напівчобітки, капелюх надіто не на зачіску, а на розпущене волосся?
Сухово-Кобиліну довелося зіткнутися з елементарним дилетанством слідчих у веденні судочинства, небажанням знайти злочинців. Проте невдовзі після початку слідства йому натякнули про хабар і його розмір, аби «закрити справу». Тоді він замислився: чи не помилився, відмовившись дати хабар одразу. Помста слідчих була страшна: слідство тривало майже сім років. Саме ця справа пробудила в ньому письменника-сатирика, який викривав потворні явища у російському суспільстві.
Справа надійшла до імператора Олександра ІІ. У грудні 1857 року Державна рада виправдала водночас Сухово-Кобиліна та злочинців, котрі зізналися у криміналі. Справу кваліфікували як нерозкриту, причому кріпосних Сухово-Кобиліна звільнено від будь-якої відповідальності, а його засуджено до церковного каяття «за любовні стосунки... задля очищення совісті».
Проте запитання лишилися. Саме факт загального виправдання посприяв різним чуткам, пересудам і пліткам, які переслідували Олександра Васильовича за його життя та після нього. Що ж, вирок долі...
З одного боку, важко уявити злочинця, в якого б вистачило духу зберігати портрет своєї жертви протягом життя та назвати її ім'ям свою дочку. До того ж із речей Луїзи він мав намір влаштувати меморіальну кімнату. З іншого — невипадкове виправдання запідозрюваних у злочині кріпосних.
То хто і за що вбив француженку?
Відновити історичну справедливість допомогла експертиза, яку проводив за 80 років після трагедії професор Попов, спираючись на аналіз судових актів. Він оскаржив звинувачення на адресу Сухово-Кобиліна, які висловив свого часу «так безпідставно й беззаперечно» Леонід Гроссман. Проте таємницю ще досі не розгадано.
Налагоджувалося творче життя. «Весілля Кречинського» йшло на сценах Малого і Олександринського театрів. І в наступні роки драматург працював над п'єсами своєї трилогії «Картини минулого». Не склалося тільки особисте життя...
Відтоді, як Луїзи не стало, почуття розгубленості й самотності не полишали його. Він приходив у Лефортово, на Введенський цвинтар, де стояв тривалий час біля могили Луїзи, притулившись до холодного каменя, на якому викарбовано було дороге йому ім'я. Він благав її про завершення життя — «мирне, тихе й самотнє...»
В одній з кімнат будинку Сухово-Кобиліна до останнього дня його життя висів портрет Луїзи: чарівна француженка з русявим волоссям і квіткою у руці загадково усміхалася.
«Ось це — вона!» — сказав Сухово-Кобилін письменникові Юрію Бєляєву, коли той відвідав драматурга на схилі віку. Нічого не додавши, він відвернувся.
Володимир СКРИНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- БАГАТО КОРОТКИХ КРАЩЕ ЗА ОДНУ ТРИВАЛУ
- МІКРОБИ ЖИВУТЬ У БІДНИХ КРАЇНАХ
- ВСЕПРОНИКЛИВІ SMS
- МОНОПОЛІЮ ПОРУШЕНО
- ІСПАНСЬКА КОРИДА ЕМІГРУЄ?
- «ТИТАНІК» НІЯК НЕ УПОКОЇТЬСЯ...
назад »»»