РОДЗИНКА ЧИ ГЛЕВКИЙ БУХАНЕЦЬ?
ПІСЛЯМОВА ДО МІЖНАРОДНОГО ФОРУМУ ВИДАВЦІВ
Львів давно і небезпідставно нарекли книжковою столицею України. Щороку, восени, до нього поспішають не лише видавці з усіх куточків держави, а й звичайні покупці.
Спостерігаючи за величезним натовпом людей, який брав штурмом Палац мистецтв, мимоволі подумалося про те, що фаталістичні прогнози щодо майбутнього української книжки не справдилися. Жодному інтернет-ресурсу не під силу замінити радості живого спілкування, яке може дати книжка. Я вже була готова записатися до невиправних оптимістів, проте, придивившись, помітила: здебільшого покупці підходили, гортали книжку, цікавилися її вартістю і... відходили. Навіть активність та наполегливість продавця не в змозі були змусити потенційного читача викласти гроші.
От і елегантна пані, погортавши збірочку поезій, мовила: «Для мене головне у поезії, аби слово торкнулося моєї душі, тому так прискіпливо ставлюся до поетичної новинки. Щоб мати книжку-«родзинку», а не глевкий буханець».
Не можна не погодитися із такою читацькою оцінкою. Бо в наш час, коли за авторські (чи спонсорські) кошти у видавництві вам «спечуть» будь-який «млинець», є чималий ризик того, що він буде глевкий.
Таємниці «сучукрліту»
...Цікавий експеримент провели журналісти газети «Високий Замок». Потенційних покупців вони заманювали саморобними плакатами: «Тільки сьогодні й тільки у нас — художня література на будь-який смак!», «Унікальна нагода придбати книжки за видавничими цінами!» Поки активні кореспондентки, не шкодуючи голосу, закликали гостей, біля них зібрався натовп. Якщо стоятимеш із серйозним виглядом обличчя біля своєї «книжкової дитини» (бо для письменника його твір дорожчий не менш ніж дитя), тебе... обминатимуть. Лише ковзнуть байдужим поглядом — і підуть геть.
Зізнаюся по секрету: на одному зі стендів була представлена і моя книжка. Продавці, звісно, були зацікавлені продати усі наші книжки, але зробити це яскраво, емоційно і від душі, на жаль, не змогли.
...Подивимося, як ідуть справи у волонтерів з «Високого Замку». Ось біля їхнього стенду зупиняється літній пан із прегарними сивими вусами. Викапаний козак Мамай, шкода, що без шаблі. Роздивляється книжки уважно, зі знанням справи. Дівчата розповідають про авторів із захопленням, але пан не поспішає. Нарешті запитує: «А про що це — «Культ» Любка Дереша?» Кореспондентка охоче пояснює, що це молодіжний твір із категорії «сучукрліту». Схоже, що пан здивований, але перепитати не наважується. Погортавши сторінки новомодного роману, кахикає: «Суч...Суч... А до чого тут література?» Сміх стримують покупці, котрі опиняються поряд. Хто «в темі», пояснює, що то «роман про наркоманів». На обличчі пана читається невдоволення: «Так би і сказали. Тепер зрозуміло, чого така назва». Швидко відходить, навіть не озирається.
А от інший поважний пан, погортавши новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», потягнувся за гаманцем. До речі, на презентаціях роману народу було — не проштовхнутися. Зауважу, чимало молоді. Одна з колег, львівська письменниця, говорить про те, що реклама нині — рушій у книжковій справі: «Якщо не зумієш себе «проштовхнути», ризикуєш залишитися відомим у вузькому колі колег. Аби про тебе знали, треба працювати на свій імідж, активно себе рекламувати і «просувати». Якби не агресивна рекламна кампанія, хто б знав про Дереша чи Карпу? Авторів, які лише засмітили і без того засмічену літературу? Справді, всемогутній «сучукрліт» править бал у океані попси і деморалізації. Що буде далі? Невже все так песимістично? Трохи оптимізму додали львівські журналісти — добровільні продавці книжок на форумі. Попри усі «викрутаси сучукрліту», переважна більшість покупців зверталася до перевіреної часом класики. Симпатична пані придбала «Мисливські усмішки» Остапа Вишні, пояснюючи це тим, що «все минає, а класика лишається». Запитували і купували також твори Михайла Коцюбинського, Івана Багряного, Павла Загребельного. Багато хто цікавився творами Ліни Костенко та Григорія Сковороди. Користувалися попитом Михайло Булгаков, Олександр Пушкін, Анна Ахматова. Зі світової класики продали українські переклади «Іліади» Гомера і сонетів Шекспіра, детектив Агати Крісті.
Сильний герой, агов!..
У Львівській організації Національної спілки письменників гамірно і велелюдно. Колеги чекали на зустріч із популярним письменником Василем Шклярем. Його роман «Залишенець. Чорний ворон» уже встигли назвати помітним явищем сучасної української літератури. В одному з інтерв'ю письменник зауважив: «Думав, книжка буде добра, але все-таки для вужчого патріотичного кола. А тут такі несподівані читачі. Один депутат навіть хоче розпочати збирати кошти для зйомки фільму».
У чому ж секрет популярності роману? Адже, попри усілякі кризи, останніми десятиліттями в Україні побачило світ чимало літератури на повстанську тематику. Наша історія так само героїчна, як і трагічна. Важливо лише правдиво показати історичне тло, подати героїчних особистостей не як лакованих персонажів, а як живих людей. Певно, Василеві Шкляру це вдалося. «Українській літературі бракує сильного героя,— розмірковує він.— Хоча я не намагався створити сильного героя, просто ці хлопці у мене із загостреним почуттям людської національної гідності. А це вже сила».
Схоже, охочих послухати письменника було так багато, що до своїх львівських колег, які очікували на нього у Спілці письменників, він так і не дійшов. Тож нічого не лишалося, як обговорювати Шкляра «позаочі». На думку львівського письменника Володимира Ганулича, у романі зображено героїчну боротьбу українських патріотів проти ворогів, але «забагато жорстоких сцен і крові, наша реальність і так надто жорстока». Натомість Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича, переконаний, що для змалювання сильного героя потрібні відповідні зображувальні засоби. Адже лакування минулого призводить до спотворення історичних подій, позбавляє сучасників правдивої картини. «Головне,— переконаний пан Юрій,— правдиво змальовані історичні події. Ми на Галичині, на Волині підхопили вогонь боротьби, який запалили у 20-х роках минулого століття наші попередники у Холодному Яру». Саме у цьому він убачає заслугу Василя Шкляра, котрому вдалося відтворити складну і жорстоку епоху, в якій кристалізувалися сильні характери.
«Справді, Холодний Яр — це колиска нашого українського духу,— вважає письменник і критик Юрій Коваль.— Усе тут дихає історією, нагадує про героїчне минуле. Але, згадуючи про героїчне минуле, маємо говорити правдиві слова про те, що нині відбувається у цій святині українського духу. Мотронський монастир — під владою московської церкви, не підійти до джерела Святого Онуфрія, з якого пили воду козаки. Тож український дух із національної святині вихолощено, і про це теж треба говорити».
Можливо, ці думки було б цікаво почути Василеві Шкляру, але читацькою увагою він не обділений, тому може обирати аудиторію на свій смак. Для решти письменників актуальним лишається відома теза про врятування потопельників... самими ж потопельниками. Принаймні письменниця Надія Мориквас зауважує, що для того, аби про доробок колеги більше знали, потрібна допомога... того ж таки колеги. Не полінуйся відгукнутися рецензією на твір свого побратима по перу. Іноді письменники аж надто самозакохані й амбітні. Чимало з пишучої братії вважає, що треба читати лише... самого себе. На щастя, є винятки. Науковець і літератор Любомир Сеник — у тому числі. Не лише пише, а багато читає, редагує і не цурається відгукнутися добрим словом про колегу.
Мандрівка поетичним Львовом
Хоча експерти прогнозують, що через п'ятнадцять років електронна книжка може потіснити паперову, в Європі й США обсяги паперових видань не скорочуються, а збільшуються. У світі активно читають! За інформацією Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, у Великій Британії, Франції й Німеччині число книголюбів становить 73 відсотки, у Чехії регулярно купують книжки 46 відсотків населення, а у Польщі — 40.
Прикро, але нам немає чим похвалитися. 60 відсотків українців зізнаються, що книжок не купують. Причому акцентують не на недостатніх матеріальних статках, а просто тому, що їм це нецікаво. Читання як активний процес думання і пізнання зникає з повсякденного життя як анахронізм. Приблизно 30 відсотків українців читають по п'ять–десять книжок на рік. Дехто волів би купувати і читати книжок більше, але на заваді — брак коштів. Зазвичай це «останні з могікан» — люди віком за 30 років, які завжди збирали бібліотеки, розумілися на літературі. Тож виникає запитання: чи не забагато видають книжок за несприятливих економічних умов? Адже серйозна література потребує вдумливої інтелектуальної праці, а головне — роботи душі. Нечувана розкіш, як на наш час!
Поетичну збірку «Кам'яне поміжлуння» Ліліана Косановська підписала мені з побажанням: «Приємної мандрівки поетичним Львовом». Напевно, стародавня і неповторна аура цього міста сприяє тому, щоб у ньому народжувалися поети. Мені важко уявити ніжну романтичну Ліліану поза Львовом. Настільки вона гармонійна зі своїм містом, органічно відчуває кожен його порух. Поетесі для «щастя треба так мало: просто в рідному місті жить!» Це так важливо в наш космополітичний час, коли любов і почуття розбиваються на друзки, лише почувши шелестіння купюр. Усе виставляють на продаж: щирість, любов до рідного села чи містечка. Навіть більше того, від свого, рідного, легко відмовляються. Під страхом смерті не зізнаються у своєму походженні, забувають про пракоріння, відцуравшись від рідного села та біленької хатки. А вона і досі зорить у світ маленькими віконцями...
Ми крокуємо з Ліліаною львівською бруківкою, і я боюся за свої підбори, а вона — ні, звикла. Вкотре переконуюсь у правильності своєї теорії: у кожного міста свій неповторний смак. Зрозуміло, що вулички Львова напоєні ароматом кави. Так хочеться, заховавшись від усього світу у затишній кав'ярні, мережити поетичні рядки! Нехай навіть замість паперу — серветка. Віршує Ліліана змалку. Її поетичний дар помітила вчителька, підтримали батьки. А вона раптом перестала писати. Слово і музика... Вони завжди жили у серці дівчини, звучали в її душі. І все ж вона обрала фах лікаря. Її душа повниться романтикою, але характер гартується у суворих лікарських буднях. Досі не може забути, як працювала сільським фельдшером. Ось де справжня школа життя, де гартуються характер і воля! Доводилося надавати першу допомогу хворому з інсультом і навіть приймати пологи. При цьому лікарка заспокоювала наляканих дітей, мама яких вирішила подарувати їм ще одного братика. Може, вже тоді у душі визрівали рядки, котрі набагато пізніше переллються у поетичні рядки: «Крізь гострі хльосткі насмішки, крізь вітру сумне виття одній на Говерлу пішки, одній крізь усе життя...» І не маєш права на слабкість. А душа, ніжна і романтична, переповнена поезією. І з'являються поетичні збірки Ліліани Косановської: «Незвідані горизонти», «В долонях сонця», «Незабутній вальс», «Віддзеркалення», «Яблука у косах», а також пісенні аудіоальбоми.
Гортаю її останню збірку «Кам'яне поміжлуння» і читаю розділ «Старі панни, або гаснучі свічки». Моє серце наповнюється тихою радістю, мені не соромно своїх сліз. Це — присвята людям («старим паннам» — родичкам), які пішли за межу, але залишилися у пам'яті рідних. «Я теж такою свічечкою буду — світитиму незгасно в темноту»,— щиро зізнається Ліліана Косановська. Чи не в цьому одвічна таїна і призначення Поезії — торкатися найпотаємніших куточків душі, змушувати людей ставати бодай трохи добрішими?
Наталія ОСИПЧУК, Київ — Львів
також у паперовій версії читайте:
- ЗОЛОТІ СЛОВА
назад »»»