ОЛЕКСАНДР ЗУБКО:«ФОТОГРАФІЯ — ЦЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЖИТТЯ»
Один із найкращих фотомайстрів України, всюдисущий, універсальний, невтомний — це все про Олександра Зубка. В ньому поєднано знання тонкощів ремесла з творчим горінням і фанатичною любов'ю до справи. Має репутацію найкращого джазового фотографа України.
За плечима — КПІ (факультет електронної техніки), робота на телебаченні, та саме бажання упіймати чарівну мить на фотокамеру «затягло» його остаточно.
— Олександре, на якому життєвому етапі ти «підсів» на фотоапарат? За яких обставин?
— Моє захоплення фотографією перейшло у професію досить типово. Спочатку був «чорно-білий» фотогурток у Палаці піонерів (з 1984 року).
Другий етап захоплення припав на 90-ті роки, коли слідом за кольоровою фотографією з'явилися фотоцентри, які перебрали на себе процес проявляння плівок і друкування світлин.
Зміцнилося зацікавлення фотографуванням восени 1997-го, коли я дознімав плівку з літніми Карпатами. Лишалося всього чотири кадри. Серед іншого зробив портрет дівчини в інтер'єрі тоді ще зруйнованого Зеленого театру посеред червоного виноградного листя. Досі вважаю цю роботу однією з кращих, хоч світлину було зроблено фотоапаратом «Смена 8М», простіше якого у світі не знайти. Тоді я зрозумів: «О, щось можу!». Більше того — захотів, щоб це було не випадково, а системно. Почав вишукувати відповідні посібники.
Якось потрапив на борт яхти, хазяїном-капітаном якої був Віктор Кущ. Він переглянув мої фотографії і... запросив на курси телеоператорів до Інституту підвищення кваліфікації працівників радіо і телебачення, які веде й досі. Віктор Андрійович, на мою думку, один із найкращих педагогів країни, також викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
Телекомпанії, особливо регіональні, мають тенденцію до того, коли операторами стають різні люди: освітлювачі, адміністратори, водії, мало не слюсарі, тобто ті, хто цим цікавиться, бере техніку до рук, доводить, що вміє це робити. До речі, з фотографами майже та сама історія. Але практики набувають, а теоретична база — відстає. Для її поповнення, власне, й існують ці курси, куди з усієї країни приїжджають вже телеоператори-практики, які не мають фахової освіти. Заняття щоденні, два місяці з трьох — фотографування, один — суто операторський. Це власне була моя освіта з фотографії, яку я офіційно здобув, усе інше — робота з літературою, аналіз фотозразків, спілкування з колегами, окремі уроки, безпосередня робота. Але це ще був аматорський період.
Професійний почався в 2003 році, коли я працював системним адміністратором у виданні «Київський телеграф». У редакції з'явився цифровий фотоапарат, я почав його використовувати, бо штатного фотографа не було. Врешті ним став офіційно. Потім була «Ділова столиця», де я вже отримав повноцінну дзеркальну цифрову техніку. Багато з того, що я тоді знімав, і досі використовується. Нещодавно в рідному журналі «Експерт України» вийшла обкладинка, фото для якої зроблено тією камерою.
Відтоді і йде відлік моєї професійної роботи. Одна справа, коли ти це робиш для задоволення — два кадри на місяць або десять — на день, тобто фотографуєш, коли захочеш. Зовсім інша — виконувати завдання щодня. Це велика відповідальність, не можна покладатися на натхнення, завжди треба принести гарні фото.
— Після виробничих «гонок» залишається наснага знімати для душі?
— Парадокс полягає в тому, що мені подобається моя робота. В минулому тисячолітті я працював на ТБ системним адміністратором, у 2000 році «зав'язав» із телебаченням, усі видання, в яких працював і працюю, політико-економічні. Так чомусь складається. Але саме це мені цікаво.
Окремо скажу про мою любов до музики: джазової, рокової, фолкової, класичної. Я давно вже зрозумів: якби фотографував тільки те, що пов'язано з музикою, мені було б не в повній мірі цікаво. А от завдяки поєднанню з виробничою журнальною тематикою складається картина, яка мене майже вдовольняє.
— Твоя професія унікальна, бо дає можливість бути в епіцентрі подій, фіксувати людей неординарних, видатних, знаменитих. Чи зберігається в тобі пієтет перед ними? Я пригадую, як бував колись за лаштунками оперного театру, бачив молодих стажерів, які, зустрічаючи, скажімо, народних артистів — Миколу Кондратюка, Анатолія Солов'яненка, Євгенію Мірошниченко, благоговіли перед ними. Нинішня молодь часом поводиться фамільярно і зухвало, не виявляючи майже ніякої шанобливості перед метрами.
— Щеплення від цього благоговіння я отримав ще в другій половині 90-х, коли працював на ТБ. Із людьми, яких всі бачили на екранах (а за радянських часів це були небожителі), я був поряд, та й моє прізвище миготіло в титрах, і до цього звикаєш. Будь-хто міг прийти: відомі актори, музиканти, письменники, навіть Президент.
«Усеїдна» молодь у чомусь має рацію. Хоча і в молодих є свої кумири, на яких вони якщо не моляться, то спокійно повз не проходять. Я загалом згоден із тим, що насправді кумири-знаменитості — це все люди звичайні. Втім, питання спірне, бо всі ми схожі між собою і водночас дуже різні.
Інша річ — відповідальність моменту під час роботи, а не особистий пієтет, це особливо стосується політичних зйомок, коли зазвичай часу обмаль, а треба зробити гарний кадр. Наприклад, останній візит російського президента в Україну. Три години чекання під дощем і градом, потім завели в адміністрацію, знову вивели на вулицю. Раптом президенти з'являються... А в тебе лише кілька секунд на те, щоб зробити один чи кілька кадрів. Оце відповідальність. Не тому, що вони особливі люди, а тому, що я маю привезти якісний матеріал.
Пригадую участь у спецпроекті, присвяченому «Декларації про незалежність», в якому фігурували два перші президенти України. Особливо напруженою була зустріч із Леонідом Кучмою, бо доводилося вкладатися в мізерний час. Але було цікаво, бо це жива людина, не з екрана, її поведінка, манера говорити, міміка, жестикуляція давали серйозну поживу для власної оцінки-думки. Проте знову ж таки не ці люди є для мене найважливіші.
— А хто?
— Важко сказати. Я бачив і фотографував таких зірок, як Боббі Макферін, ансамблі Take 6, The Manhattan Transfer, Shakatak, оркестр Олега Лундстрема, коли ним диригував Георгій Гаранян (у 2000 році слухав оркестр з Лундстремом, але тоді не знімав). Бачив Маккартні, але теж не знімав.
— Чому?
— Заборонили. За окремою умовою знімав тільки власний фотограф та кілька акредитованих. Ну, може, хтось зміг зробити фото «підпільно», прихованою камерою. Проте було цікаво і приємно насолоджуватися музикою і дивитися.
— А Елтона Джона фотографував?
— Так, але, на жаль, дуже здалеку. Ближче не дозволяли. Не можу порівнювати, кого більше ціную і люблю: Елтона Джона, Маккартні чи Макферіна, бо їхня музика — різна.
— У тебе, певно, є заповітні електронні теки, куди ти відбираєш хороші кадри?
— Так, відбираю. Аналізую помилки. Буває, в око впадають кадри, на які не звернув увагу по першому колу, навіть по другому. Отже, архіви сортую сам, і це добре, хоч і забирає часу навіть більше, ніж самі зйомки. До речі, на п'ятиріччя «Експерта України» було влаштовано виставку з кращих фоторобіт співробітників журналу, нинішніх і колишніх, моїх також чимало було.
Серед кращих фото є не тільки музичні або із заходів із першими особами і визначними людьми. Я, приміром, люблю знімати сільське господарство, промисловість: у мене є цікаво зроблені кадри «Криворіжсталі», інших металургійних заводів, не тільки розпеченого металу, а так званого «індастріалу»: труби, домни, терикони. На одних кадрах головне — люди, на інших — споруди.
Специфіка професії — доводиться бувати в різних містах і місцях. Принагідно «підглядаю» життя на вулиці або під час політичних заходів, коли знімки мають до них опосередкований стосунок.
— А як щодо персональних виставок? Ця справа, певно, недешева?
— Справа навіть не в грошах. Є структури, які в цьому так чи інакше йдуть назустріч, тільки треба їх знайти. Колеги це роблять. Та я не певен, що набрав достатньо гарних кадрів, щоб зробити персональну виставку.
Я брав участь у колективних вернісажах. Скажімо, на першому фестивалі Jazz in Kiev експонували свою майстерність шість фотографів, зокрема Ігор Снісаренко, Дмитро Туйон,— ми становимо трійцю найактивніших джазових фотографів України.
Цікава така річ. Не тільки я вважаю себе головним джазовим фотографом країни, адже не пропускаю жодної події, і кількість опублікованих фотографій у друкованих чи електронних ЗМІ на цю тему в мене найбільша. Однак при цьому в двох джазових фотоконкурсах призові місця не виборював, маю на увазі Jazz in Kiev-2009 і «Джазові емоції-2010» (Луцьк). На Jazz in Kiev перше і друге місця посіли ті, хто знімає лише рік. Чи можна сказати, що їм випадково поталанило? Поживемо — побачимо. Я насправді дуже за них радий. Але це вкотре запитання до самого себе: чим я займаюся? Що таке чудові кадри? Що таке ремесло? І ще чимало запитань виникає.
Знову подаю фотографії на конкурс Jazz in Kiev-2010. Там є дві номінації: переможців окремо визначають журі і глядачі, які відвідують сайт. Роботи представлено анонімно. Цікаво, що погляди журі і погляди більшості глядачів абсолютно не перетинаються. Побачимо, що цього разу вийде.
— Чому віддаєш перевагу джазу? Звідки ця любов?
— Вона виросла з любові до музики взагалі. Дякую радіоканалу «Промінь», який з 1993-го до 1996 року був неймовірно цікавий, ні на що не схожий. Я досі такого не чую, хоча у нас є музичні й джазові канали. Але той сплав музики і текстової інформації, манера подачі причаровували. Передусім це джазова передача Олексія Когана «Тема з варіаціями», що в окремі дні виходила з 18-ї до 19 години. Потім джазова передача Дмитра Гальони з 21-ї до 24 години (згодом її на годину скоротили). У розкішній передачі Олександра Васильєва «Під оплески» з 20-ї транслювали записи різних концертів: джазових, естрадних, класичних, рокових, фольклорних. Його передача «У стилі ретро» і досі виходить в ефір. Були інші, не музичні передачі, теж дуже цікаві. Тепер не той «Промінь», колись то було найкраще радіо, яке я будь-коли чув.
Отак формувалися мої джазові смаки, бо до року я «прилип» раніше. А загалом все розпочиналося з Володимира Висоцького.
Наприкінці 80-х фірма «Мелодия» перевидала дві вінілові платівки «Бітлз»: «Смак меду» та «Вечір тяжкого дня». Потім була чудова серія «Архів популярної музики», до якої входили гранди світового року. Болгарський «Балкантон» видавав легендарних виконавців, зокрема Елвіса Преслі.
— На радіо «Маяк» революцію робили музичні передачі Віктора Татарченка «Запишите на ваши магнифоны».
— І «Место встречи «Маяк» Артура Макар'єва. Згодом на коротких хвилях з'явився «Радіорокс» з Осло. Врешті — «Промінь». Було з чого вибирати! Зауважу, що то був дуже непростий час, після ідеологічних заборон ці передачі вражали, бо несли повітря свободи.
Джаз — це та вільна жива музика, яку я, може, не дуже розумію, але з цікавістю слухаю у великих «дозах», на відміну від класики. З вітчизняною рок-музикою нині сутужно, вона майже мертва. Я намагався впродовж півроку її розшукати (слухав і знімав), є одиничні гурти чи окремі цікаві виконавці, решта — чортополох. До речі, ті, що цікаві, на стику жанрів працюють. Це не можна називати суто роком. І фольклор у чистому вигляді так само мені не цікавий, втомлює, бо якщо вже в корінь дивитися, то фольклор на 90 відсотків та ж сама популярна музика, тільки раніше створена.
— Ти так багато знімаєш, напевно, траплялися пригоди й казуси.
— Вони часто несмішні. Здається, у 2004 році був єдиний концерт в Україні легендарного Джона Маклафліна, до речі, британського лорда. Він виступав у колишньому Жовтневому палаці. На перших двох піснях дозволялося фотографувати, але без спалаху.
Раптом у мене за спиною з'явився ведучий Олексій Коган і сказав: «Прибери, будь ласка, з того проходу дядька, який нахабно блимає». Хоча втрачати час, відведений на зйомку, було шкода, довелося бігти, пояснювати, а потім виводити чолов'ягу із залу, бо він нічого не бажав розуміти. Концерт насправді могли зупинити, продюсер уже стояв за лаштунками, щоб вийти на сцену і попрощатися з публікою. На щастя, «блимача» вчасно нейтралізували.
Коган досі час від часу попереджає: якщо хтось із фотографів поводитиметься непристойно, він «нацькує» Олександра Зубка.
З приводу деяких пригод скажу ще таке. Наші журналісти часто комплексують перед сильними світу сього: політиками чи олігархами. А ті спокійно і цілком нормально ставляться до слушних зауважень, порад, прохань: скажімо, поправити краватку, комір чи лацкан піджака, зняти окуляри... За моїми спостереженнями, західні журналісти часто приходять на зустрічі, скажімо, до послів або якихось державних діячів не в костюмах, а у футболках, джинсах, тримаються розкуто, і якщо господарі до цього поблажливо ставляться, то це є ознакою того, що прийом проводять європейці, канадці, американці.
— А наші, виходить, більш церемонні, припараднені?
— У цьому є свій сенс, однак надто зашорюватися не варто. Іноді не завадить заради гарного зображення «втрутитися» — щодо одягу, вигляду героя, коли усно, коли навіть власноруч поправити щось. Це нормально. Наведу конкретний приклад. Я зі своїми двома колегами-журналістами, мабуть, були найпершими, хто брав інтерв'ю в політика-мільярдера Костянтина Жеваго. У нас були різні завдання: їм треба було отримати інформацію, мені — принести гарне зображення. Отже, коли вони свою увагу зосередили на іншій людині, я скористався паузою: перепросивши, власноруч поправив краватку, за що пан Жеваго щиро подякував. І фото, до речі, вийшли гарні. Таких випадків було чимало, і ще будуть.
— Олександре, сформулюй, що є для тебе фотографія.
— Не певен, що зможу відповісти. Те, що для мене це форма існування, нічого не пояснює. Власне, це є ставлення до процесу життя. Мені цікавий репортерський аспект, тобто відображення сучасної реальності і опис цієї реальності в історії. Тому в мене майже відсутня постановочна фотографія.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»