ПАВЛОВІ ПОПОВИЧУ — 80. ЮВІЛЕЙ БЕЗ НЬОГО. АЛЕ З НИМ
Протягом трьох жовтневих днів у нашій країні відзначали 80-річчя від дня народження першого космонавта-українця Павла Поповича.
Ювілейні заходи, в яких узяли участь представники державних відомств, ветерани ракетно-космічної галузі, льотчики-космонавти, доньки Павла Романовича — Оксана Попович і Наталія Березная — та інші члени великої родини як із України, так і Росії, проходили у кількох містах. Зокрема, в Узині на Київщині, де народився Павло; у Білій Церкві, де він у післявоєнні роки навчався у ремісничому училищі; у Житомирі — на батьківщині основоположника практичної космонавтики, видатного конструктора ракетно-космічної техніки Сергія Корольова — людини, котра відкрила шлях на навколоземні орбіти першому загонові радянських космонавтів, серед яких був і Попович. А епіцентром відзначення стало урочисте засідання, що відбулося у конференц-залі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».
На жаль, самому Павлові Романовичу не судилося відсвяткувати свій ювілей: він пішов із життя 29 вересня 2009-го під час перебування в Криму.
Земля — небо — космос
У різні роки Павло Попович неодноразово приїздив із Москви у рідну для нього Україну — і не лише в гості до батьків і родичів, що жили в Узині, а й у службових та громадських справах — і як космонавт, і як депутат Верховної Ради УРСР багатьох скликань (1964–1988), і як представник керівництва Центру підготовки космонавтів (ЦПК), і як очільник одного з російських галузевих інститутів.
Про зустрічі із двічі Героєм Радянського Союзу Павлом Поповичем згадували у виступах на ювілейному урочистому засіданні ректор НТУУ «КПІ» академік НАНУ Михайло Згуровський, радник генерального директора Національного космічного агентства України Едуард Кузнецов, заступник голови Наукової ради з космічних досліджень НАНУ, директор Головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук академік НАНУ Ярослав Яцків.
Нагадаємо: Павло Попович 1954 року закінчив військове льотне училище, а згодом вищу авіаційну інструкторську школу, після чого служив у військово-повітряних силах, літав на винищувачах. А в 1960-му 30-літній льотчик капітан Попович опинився серед дванадцяти офіцерів-авіаторів ВПС, яких — за результатами суворих медичних обстежень величезної кількості кандидатів і найрізноманітніших випробувань — зарахували до складу першого загону майбутніх космонавтів, й вони розпочали напружену підготовку до польотів у космос. З часом із отих 12-ти керівництво відібрало шістьох — так би мовити першочергових претендентів на космічний політ. І серед них був Павло Романович.
Ветеран космодрому Байконур Віталій Гладченко, який свого часу брав участь у запуску корабля «Восток-4», на якому Павло Попович здійснив свій перший космічний політ, розповів на ювілейному зібранні про вікопомні три доби з 12 до 15 серпня 1962 року, коли Павло Романович працював на навколоземній орбіті на порівняно невеликій відстані (6,5 км) від свого космічного побратима Андріяна Ніколаєва, котрий пілотував корабель «Восток-3».
Попри вельми насичену програму того польоту Попович не втрачав оптимізму і навіть знаходив час, аби поспівати в космосі українських пісень. Зокрема, тоді з орбіти система космічного зв'язку донесла у Центр управління польотом «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...».
Серед тих, хто виступав на ювілейному засіданні, був і колишній військовий льотчик першого класу, полковник у відставці Лев Резун, який у 60-ті роки служив у дивізії стратегічної авіації далекої дії, котра базувалася на аеродромі в Узині. Туди у другій половині серпня 1962-го після свого космічного польоту мав прибути Павло Попович, чиї батьки та інші родичі жили в Узині. Спочатку передбачалося, що літак із космонавтом-4 на борту зробить посадку на узинському військовому аеродромі.
Одначе проти цього заперечили режимні структури Генерального штабу збройних сил СРСР через те, що стратегічний аеродром в Узині був тоді засекречений. Тому літак приземлився на іншому військовому аеродромі — у Білій Церкві, звідки гостей привезли до міста Узина. З тієї першої зустрічі, розповідає Лев Резун, нам стало зрозуміло, що Павло Романович — людина льотного братства, і це відчуття збереглося на довгі роки дружніх стосунків, коли космонавт Попович — і як кандидат у депутати Верховної Ради УРСР від того виборчого округу, і як депутат приїздив до земляків.
Льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу, президент Аерокосмічного товариства України Віталій Жолобов пригадав на ювілейних урочистостях, як він у 1962-му разом з іншими кандидатами до загону космонавтів прибув у головний штаб військово-повітряних сил, де мала вирішитися доля претендентів. В одному з коридорів вони зустрілися з Поповичем, який тільки-но злітав у космос. Павло Романович тепло, по-дружньому підбадьорив схвильованих новачків, сказав їм, щоб вони не лякалися зустрічі з високим начальством, мовляв, усе, хлопці, буде добре.
Згодом, коли Віталій Жолобов і його товариші з нового набору прибули до загону космонавтів і водночас опановували свої нові квартири на Чкаловській (Зоряного містечка тоді ще не було), Павло Попович став для них не лише вимогливий командир, а й тактовний і чуйний наставник (зокрема, Павло Романович, як згадав у своєму виступі Жолобов, у той час допоміг йому грішми на облаштування житла).
Павло Попович проходив підготовку за радянською Місячною програмою, яку згодом було закрито тодішнім партійно-державним керівництвом СРСР, а потім підготовку за програмою щодо космічних кораблів «Союз» і орбітальної станції військового призначення «Алмаз» (вона для радянської преси тих часів «шифрувалася» як «Салют» із певним порядковим номером). Паралельно із космічною підготовкою Павло Романович закінчив Військово-повітряну академію імені М. Жуковського.
Другий старт
У 70-ті роки розпочалася підготовка до польотів на орбітальну станцію «Салют-3». Основним екіпажем було визначено дует Поповича (командира космічного корабля «Союз-14», який мав доправити космонавтів на орбіту) і Артюхіна (борт-інженера). Жолобов пригадав, як тоді, у 1974-му, він входив до складу дублюючого екіпажу за цією програмою, котрий проходив напружену підготовку паралельно з Поповичем та Артюхіним.
Третього липня 1974-го з Байконура стартував корабель «Союз-14», на якому вирушив у космічну подорож екіпаж Попович — Артюхін. Згодом корабель зістикувався з орбітальною станцією «Салют-3». Під час двотижневого перебування на цій станції фотографували різні об'єкти на поверхні Землі (здебільшого у військових цілях, що за радянських часів вважалося таємницею і у вітчизняній пресі тоді про це не згадували). Політ, що тривав загалом 15 діб і 17,5 години, благополучно завершився 19 липня.
...Льотчик-космонавт, Герой України, генерал-майор Леонід Каденюк на ювілейних урочистостях пригадав, як 21 березня 1976 року він уперше потрапив до Зоряного містечка для проходження медкомісії з відбору до загону космонавтів, а наступного дня у льотній їдальні вперше побачив одного з легендарних космонавтів першого загону — полковника Павла Поповича, який тоді очолював одне з управлінь ЦПК — те саме, яке опікувалося підготовкою космонавтів до польотів.
— Потім, уже під час представлення нас, новачків, загону космонавтів,— веде далі Леонід Костянтинович,— Павло Романович, дізнавшись, що я теж родом із України, сердечно усміхнувся й сказав: «Що ж, нашого полку прибуло. Будемо підкорювати космос разом».
Вони часто зустрічалися — і у службових справах, і в неофіційній обстановці. Розмовляли українською. Обговорювали перспективи розвитку космонавтики й космічної техніки майбутнього. Павло Попович, додає Каденюк, мріяв злітати у космос.
Усе встигав
У 1977 році Павло Романович захистив дисертацію, здобув учений ступінь кандидата технічних наук. Після цього з 1978 до 1989-го генерал-майор Попович працював заступником начальника Центру підготовки космонавтів із науково-дослідної роботи.
...На початку 90-х років Павло Романович перейшов із військової служби на цивільну. Він очолив Російський інститут моніторингу земель і екосистем, а потім став головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень — федерального державного унітарного підприємства «Держземкадастрзйомка», яке займається широким колом питань, пов'язаних із дистанційним зондуванням Землі з космосу для формування земельних кадастрів.
Водночас Попович чимало часу і сил віддавав багатогранній громадській діяльності: він був президентом Доброчинного фонду імені Юрія Гагаріна та Фонду соціальної підтримки ветеранів Збройних сил, президентом Асоціації музеїв космонавтики СРСР і Росії, головою Федерації боксу Росії, почесним президентом Міжнародної асоціації ветеранів фізичної культури і спорту, президентом Українського союзу космонавтів тощо. Він — автор низки цікавих книжок, серед яких «Вилітаю вранці», «Космонавтика людству», «Безкінечні дороги Всесвіту», «Випробування космосом і Землею», «Робінзони Всесвіту» та інші, представлені на виставці під час ювілейних урочистостей.
Проте ставши цивільною людиною (після виходу у відставку в 1993 р.), Павло Романович не поривав зв'язків із Центром підготовки космонавтів. Про це, зокрема, розповів на урочистому засіданні один із гостей, котрі прибули з нагоди ювілею в Україну з Росії,— представник ЦПК імені Юрія Гагаріна підполковник авіації Сергій Рижиков, який входить до загону тих, хто нині у центрі готується до майбутніх космічних польотів. Тамтешні традиції з роками не змінюються — і щодо щирого та доброзичливого ставлення до молодих космонавтів з боку їхніх досвідчених колег, котрі літали в космос, у тому числі ветеранів вітчизняної космонавтики,— додає Рижиков.— Наша з ним крайня зустріч (тут варто пояснити, що льотчики зазвичай прагнуть у розмовах уникати слова «останній».— Авт.) відбулася 28 травня 2009 року, коли, з огляду на те, що ЦПК імені Гагаріна з підпорядкування командуванню військово-повітряних сил РФ передали до системи Федерального космічного агентства Росії («Роскосмосу»), у Центрі підготовки космонавтів відбулася церемонія прощання із прапором військової частини, яку розформовували. На цю церемонію завітали і ветерани-космонавти, серед яких був Павло Романович.
Із журналістського блокнота
З Павлом Поповичем автор цих рядків (тоді більш ніж 46 років тому молодий журналіст, кореспондент обласної газети «Київська зоря») познайомився і взяв у нього перше ексклюзивне інтерв'ю в лютому 1964-го.
Космонавт-4 був одним із почесних гостей ІХ зимових Олімпійських ігор, що проходили в австрійському Інсбруку,— і звідти повертався літаком до Москви. Через свої репортерські зв'язки я дізнався, що всі аеропорти столиці СРСР закрито через погану погоду, тому ухвалено рішення щодо того, аби літак «Аерофлоту», який виконував рейс за маршрутом Відень — Москва, зробив проміжну посадку в київському аеропорту Бориспіль — до того часу, поки в Москві не поліпшаться метеорологічні умови. Слід сказати, що тоді, в 1964-му, у Борисполі не було нині відомої будівлі аеровокзалу. Взагалі господарем того аеродрому на той час були військові льотчики, а водночас там — з іншого боку від злітно-посадкової смуги — був порівняно невеликий цивільний сектор, на території якого розташовувалися кілька споруд типу «балків-вагончиків», у яких здійснювалися необхідні процедури оформлення пасажирів.
В одному з таких приміщень я й розшукав Павла Поповича, котрий відпочивав під час вимушеного «антракту» в міжнародному рейсі Відень — Москва. До появи київського журналіста та його прохання про інтерв'ю Павло Романович поставився прихильно (незважаючи на свій зірковий статус: адже тоді, у лютому 1964-го, в нашій країні налічувалося тільки шестеро космонавтів — Гагарін, Титов, Ніколаєв, Попович, Биковський, Терешкова — і лише один із них був нашим земляком). Інтерв'ю торкнулося як суто космічних питань, так і вражень Павла Поповича від ІХ зимових Олімпійських ігор в Інсбруку. Космонавт-4 охоче відповів на мої запитання, а на прощання подарував своє фото у космічному спорядженні — з автографом.
Потім (був уже вечір) автор цих рядків добрався до Києва — і у друкарні повідомив заступникові головного редактора, який вів черговий номер «Київської зорі», про зустріч із Поповичем і про взяте у нього експрес-інтерв'ю. Реакція керівництва газети була відповідна події: на першій шпальті терміново звільнили місце для оперативного матеріалу, а мені наказали писати його в одній з кімнат друкарні, звідки кур'єр аркуш за аркушем рукописного тексту (друкувати на машинці не було часу) носив набирати на лінотип. Тож уранці наша газета вийшла з пам'ятною публікацією.
Згодом, у різні роки, журналістська доля ще кілька разів перетинала мої репортерські шляхи з космонавтом-4 в Україні.
...Під час нинішнього ювілейного урочистого засідання в Києві на екрані одну за одною демонстрували фотографії, якими ілюструвалися різні події в житті й діяльності Павла Романовича. Аж раптом серед тих кадрів я побачив «зупинену» кимось із фотокореспондентів мить події, що відбулася у січні 2007-го. На тому фото були зображені Попович і автор цих рядків із диктофоном у руці: інтерв'ю для газети «Демократична Україна» я взяв у Павла Романовича на центральній площі Житомира, де проходили заходи з нагоди 100-річчя від дня народження С. Корольова, який народився у цьому місті.
Тоді, у 2007-му, я й гадки не мав, що те інтерв'ю з Павлом Поповичем стане останнім.
* * *
Ось уже понад рік, як немає з нами Павла Романовича. Проте він навічно залишиться і у нашій історії, і на географічній карті планети (в Антарктиді є гірський хребет, що носить ім'я Поповича), і в космосі (рішенням Міжнародного астрономічного союзу малій планеті — астероїду під номером 8444 — присвоєно назву «Попович»).
Лише у топоніміці столиці України його ім'я ще досі не увічнено. Тож на урочистому засіданні Віталій Жолобов висловив пропозицію про те, щоб у Києві було утворено Алею космонавтів, започаткувати яку має відзнака про першого космонавта-українця Павла Поповича, і щоб в українській столиці з'явилася вулиця, названа на честь уславленого співвітчизника.
Сподіваємося, що ці пропозиції втіляться у життя.
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»